1. Щодо поняття катування (стаття 3 Конвенції)

Згідно з аргументацією більшості членів Суду у цій справі, основним критерієм для розмежування нелюдського поводження та катування є інтенсивність завданих страждань.

На превеликий жаль, я не можу погодитися з такою інтерпретацією.

Моя позиція з цього питання близька до позиції, викладеної в одноcтайному висновку Комісії у цій справі, який, у свою чергу, ґрунтується на тлумаченні істотних елементів статті 3 Конвенції, розробленому в попередніх справах, головним чином, у Першій грецькій справі.

На мою думку, відмінною рисою поняття катування є систематичне, розраховане (отже, умисне) й тривале застосування поводження, що спричиняє фізичні або психологічні страждання певної інтенсивності, метою якого може бути вибити зізнання, отримати інформацію або просто зламати волю людини, щоб змусити її зробити те, чого вона в іншому випадку не зробила б, або знову ж таки, змусити людину страждати з інших причин (садизм, обтяження покарання тощо).

Без сумніву, про катування у розумінні статті 3 Конвенції можна говорити лише тоді, коли поводження з людиною є таким, що завдає їй фізичних або психологічних страждань певної тяжкості.

Однак я розглядаю елемент інтенсивності як доповнення до елементу систематичності: чим більш витонченим та вишуканим є метод, тим менш гострим буде біль (в першу чергу фізичний), який він має спричинити для досягнення своєї мети.

Сучасні методи катування, які за своїми зовнішніми ознаками помітно відрізняються від примітивних, жорстоких методів, що застосовувалися в минулі часи, добре відомі. У цьому сенсі катування жодним чином не є вищим ступенем нелюдського поводження.

Навпаки, можна уявити собі форми жорстокості, які спричиняють набагато сильніші тілесні страждання, але не обов'язково з цієї причини підпадають під поняття катування.

Більше того, це поняття катувань, до якого я приєднуюся, по суті, не відрізняється від тих, які нещодавно були розроблені різними міжнародними органами, включаючи Організацію Об'єднаних Націй (див., наприклад, статтю 1 Резолюції 3452 (XXX), ухваленої Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1975 року). Це поняття має на меті лише підкреслити деякі риси, які також включені в ці інші поняття і які здаються мені найбільш важливими.

Згідно з одностайними висновками Комісії та Суду (пункти 96-107 рішення), п'ять методів, що застосовувалися у невстановлених центрах допитів, становили дуже складну та витончену систему, спрямовану на отримання інформації або зізнання: «П'ять методів застосовувалися в поєднанні, з умислом та упродовж багатьох годин; вони завдавали якщо не тілесних ушкоджень, то принаймні сильних фізичних і психічних страждань особам, які піддавалися їм, а також призводили до гострих психічних розладів під час допиту» (п. 167 рішення).

Таким чином, вони є типовим прикладом катувань у розумінні статті 3 Конвенції.

2. Щодо статті 14 Конвенції

На мою думку, дискримінація у розумінні статті 14 Конвенції має місце тоді, коли захід, який сам по собі відповідає вимогам системи захисту основоположних прав, гарантованих Конвенцією, застосовується по-різному до осіб або груп осіб, які перебувають під юрисдикцією держави-учасниці Конвенції, і коли ця різниця у ставленні не виправдовується об'єктивними та розумними мотивами (judgment of 23 July 1968 on the merits of the "Belgian Linguistic" case, Series A no. 6, pp. 34-35, para. 10).

A fortiori, має місце дискримінація, коли різне ставлення пояснюється мотивами, що ґрунтуються переважно на одному з критеріїв, наведених як приклад (див. слова «таких як...») у статті 14 Конвенції та прямо зазначених як дискримінаційні.

Моя лінія аргументації тут слідує принциповій позиції – правильній, на мою думку, – яку Суд посів у справі Engel and Others (judgment of 8 June 1976, Series A no. 22, para. 72) та яка, як мені здається, також лежить в основі аргументації більшості Суду в цій справі, а саме, що дискримінація може також існувати щодо обмежень, які самі по собі є законними, прав, гарантованих Конвенцією.

Іншими словами, формулювання статті 14 Конвенції – «користування правами і свободами, викладеними в [цій] Конвенції» – повинно мати ширший концептуальний обсяг, щоб включати в себе, окрім користування в строгому сенсі, спосіб, у який права та свободи, про які йдеться, могли бути обмежені.

У цій справі ми маємо справу із застосуванням позасудових повноважень щодо затримання та інтернування, які Суд справедливо – з огляду на обставини, що склалися в Північній Ірландії у відповідний час – визнав сумісними із системою захисту основоположних прав, встановленою Конвенцією (статті 5 і 6 Конвенції у поєднанні зі статтею 15 Конвенції).

Можна вважати встановленим, що в період до 5 лютого 1973 року ці заходи застосовувалися лише проти республіканських терористів, а не проти терористів-лоялістів, і що так само і в наступний період ці заходи впливали на останніх лише в набагато меншій мірі. Вирішальним моментом є те, чи було це різне ставлення виправдане об'єктивними і розумними мотивами. Якщо так, то різниця є законною; якщо ні, то вона становить дискримінацію в розумінні статті 14 Конвенції.

Немає сумнівів, що позасудові заходи були запроваджені в той час, коли тероризм республіканського походження досяг високого рівня. Однак доведено, що тероризм з боку лоялістів існував у той самий час і в більших масштабах. Те, що, з кількісної точки зору, більша кількість серйозних злочинів була пов'язана з республіканськими терористами, не змінює того факту, що в той самий період в Північній Ірландії одночасно процвітали два види тероризму.

Більше того, принаймні з 1972 року ці два різновиди тероризму становили порівнянну загрозу для правопорядку в країні.

Тим не менш, до 5 лютого 1973 року британська влада продовжувала застосовувати надзвичайні заходи лише до республіканських терористів.

Причини, висунуті Урядом-відповідачем для виправдання такої різниці, навряд чи переконують мене, і слід також пам'ятати, що з цього конкретного питання Уряд-відповідач був дуже незговірливим під час розслідування, так що необмежена оцінка доказів не працює на його користь.

Вивчення матеріалів, що знаходяться в розпорядженні Суду, як мені здається, скоріше дозволяє зробити висновок, що, крім упередженості з боку влади, яка характеризує загальну ситуацію в Північній Ірландії не тільки в ході історії, але і в той час, про який йде мова, існувало вагання між тим, щоб говорити про однаково енергійні дії проти терористів-лоялістів і про використання надзвичайних повноважень проти них, через страх перед політичними наслідками такого кроку.

На мою думку, це не є виправданням, заснованим на об'єктивних і розумних мотивах. За відсутності такого виправдання різне поводження, яке було доведено об'єктивно, становить дискримінацію в розумінні статті 14 Конвенції.

Існує також інша точка зору, яку слід взяти до уваги.

Якщо влада вважала за необхідне для боротьби з тероризмом вжити надзвичайних заходів, які були важким тягарем для відповідного населення, і якщо ці заходи були застосовані лише до однієї частини населення, в той час як для боротьби з аналогічною терористичною кампанією, що походила з іншого боку – якщо вона була серйозною – вона вважала, що може обмежитися звичайними засобами запобігання і покарання, то виникає питання, чи були надзвичайні заходи дійсно необхідними в розумінні статті 15 Конвенції.