Вітаю Вас, Гість

0:46 AM
Практика Європейського суду з прав людини




Категорія «розумний строк судового розгляду» у практиці Європейського суду з прав людини

Конвенція про захист прав людини і основних свобод (далі – Конвенція) наголошує, що кожна особа має право на розгляд судом упродовж розумного строку справи, в якій вона є стороною.


Зокрема, у статті 6 Конвенції зазначається, що кожна особа при вирішенні питання щодо її цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти неї, має право на справедливий i відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннім судом, встановленим законом.

Порушення «розумного строку» є питанням, з яким найчастіше зустрічається Європейський суд з прав людини (далі – Суд).

У 2007 році рішення Суду, якими встановлювалося порушення національними компетентними органами вимог щодо розумного строку, посідали друге місце (384 рішень) у загальній структурі практики Суду, поступаючись лише рішенням щодо порушення вимог цієї ж статті щодо «справедливого розгляду» (503 рішення).


Щодо України, то в 2007 році наша держава ділила разом з Молдовою четверте місце у переліку країн-членів Ради Європи, компетентні органи яких, на думку Суду, порушили відповідні положення статті 6 Конвенції (34 порушення) (джерело – Survey of activities 2007. Registry of the ECHR. – Strasbourg, 2008).

Отже, Суд сформував широку практику з питань застосування статті 6 Конвенції в частині оцінки розумності строку проведення досудового слідства та судового розгляду. У цьому контексті варто нагадати, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Суду становить джерело права при розгляді справ вітчизняними судами: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права» (див. Відомості Верховної Ради України, 2006, N30, ст.260).

Пленум Верховного Суду України, акцентуючи увагу на прецедентній практиці Суду, у Постанові №1 від 27 березня 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» додатково наголосив, що «враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію ... Конвенції ... та прийняття Закону України ... «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію … та рішення Європейського суду з прав людини як  джерело  права ...».

Крім того, питання, що аналізується, знайшло своє відображення у листі Верховного Суду України від 25 січня 2006 року №1-5/45 «Щодо розумних строків розгляду справ».

У зв’язку з цим було б вельми важливим проаналізувати сутність поняття «розумний строк розгляду» у світлі практики Суду та сформулювати деякі узагальнення з питання, що розглядається.

Положення статті 6 Конвенції щодо розумності строку стосуються як цивільних та господарських, так і кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення. Проте у цій статті акцент буде зроблено на кримінальних справах, враховуючи, що стан «правової невизначеності», на якому Суд неодноразово фокусував увагу, набуває найбільшої гостроти у сфері кримінального судочинства.

Передусім варто наголосити, що аналіз питання, що розглядається, не можна прив’язувати до конкретних часових відстаней, враховуючи, що Суд наголошує на індивідуальних характеристиках кожної справи. У низці своїх рішень Суд підкреслив, що його прецендентне право базується на фундаментальному принципі розумності тривалості провадження, що потребує аналізу «конкретних обставин справи», які вимагають «глобальної оцінки» («Obermeier v. Austria», §72; «Tomasi v. France», §125; «Zimmerman and Steiner v. Switzerland», §24).

Проте у практиці Суду чітко вбачається конкретизація початкового та кінцевого етапу.

Моментом початку провадження у кримінальній справі служить момент висунення обвинувачення або «судове повідомлення». Останнім днем вважається день ухвалення останнього рішення, навіть якщо це рішення було прийняте за апеляцією.

У відомій справі «Меріт проти України» Суд надав наступні твердження: «У кримінальних справах «розумний строк», передбачений статтею 6 § 1 Конвенції, починається з того часу, коли особі було пред’явлено обвинувачення; це може статись як до моменту розгляду справи в суді, так і з дня арешту, дня, коли відповідна особа була офіційно повідомлена, що проти неї висунуте обвинувачення у справі, або з дня, коли було розпочато досудове слідство. … Щодо закінчення «строку» у кримінальних справах, період, передбачений статтею 6 § 1 Конвенції, включає все провадження у справі, у тому числі процес апеляції» («Меріт проти України», 30 березня 2004 року, §70).

В іншій справі проти України Суд нагадує, що період часу, який має бути взятий до уваги для визначення тривалості кримінального провадження, починається з дня, коли особу «обвинувачено» в автономному або матеріальному розумінні цього терміна. Він закінчується у день, коли обвинувачення остаточно визначено або провадження припинено. Суд також наголосив, що «повернення справи на додаткове розслідування відображає процесуальний крок тимчасового характеру, який не містить елементів фінального судового рішення у кримінальній справі та не становить остаточного визначення обвинувачення проти заявника» («Антоненков та інші проти України», 30 березня 2004 року, §33).

У цьому контексті важливим є те, що поняття «обвинувачення» у практиці Суду не є тотожним поняттю «обвинувачення» з погляду національного кримінально-процесуального закону. У справі «Салов проти України» Суд зазначив, що «поняття «обвинувачення» має «автономне» значення; воно повинно розумітися в сенсі Конвенції, а не лише в контексті його значення в національному праві. Таким чином, воно може визначатися як «офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади, в якому стверджується, що особа вчинила кримінальний злочин», визначення, яке також відповідає поняттю «настання важливих наслідків для стану підозрюваного» (приклади: «Deweer v. Belgium», §42, §46; «Eckle v. Germany», §73) («Салов проти України, 6 вересня 2005 року, §65).

У згаданій вище справі «Меріт проти України» Суд зазначив: «Обвинувачення» відповідно до положень ст. 6 §1 може бути визначено як «офіційне повідомлення, надане особі уповноваженими представниками влади, в підтвердження того, що вона вчинила злочин», визначення, яке також відповідає критерію, що «ситуація (підозрюваного) суттєво погіршилась» (§70).

Враховуючи численні рішення Суду щодо розумності строку провадження, Верховний Суд України сформулював власну позицію з цього приводу.

Зокрема, він наголосив, що «тривалість провадження у кримінальній справі розпочинається з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, затримання особи за підозрою у скоєнні злочину чи допиту її як підозрюваного (навіть допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий уже підозрював допитуваного у причетності до конкретного злочину) залежно від того, яка з указаних подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі. При цьому період розгляду кримінальної справи не ділиться на стадії досудового слідства та судового розгляду й аналізується з точки зору його розумності в цілому» (лист Верховного Суду України від 25.01.2006 р. №1-5/45 «Щодо розумних строків розгляду справ»).

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних).

Такими критеріями є:
1) складність справи;
2) поведінка заявника;
3) поведінка органів державної влади (насамперед суду);
4) важливість справи для заявника.

Ці критерії були сформульовані Судом у багатьох рішеннях (наприклад, «Acquaviva v. France», §53; «Vernillo v. France», §30; «Pelissier and Sassi v. France», § 67; «Kudla v. Poland», §124; «Frydlender v. France», §43; «Capuano v. Italy», §23; «Kalashnikov v. Russia», §125; «Wierciszewska v. Poland», §43).

У справі Зімермана і Штейнера Суд зазначив, що до уваги повинні братися «складність фактичних або юридичних питань, піднятих у справі, поведінку заявників та компетентних органів і те, що було поставлено на карту для перших; крім того, лише затримки з боку держави можуть виправдовувати висновок про невиконання вимоги про дотримання «розумного строку» («Zimmerman and Steiner v. Switzerland», §24).

У справі «N.B. проти України» Суд зазначив, що «розумність тривалості розгляду справи має визначатися в світлі обставин справи, а також з огляду на наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, важливість предмета розгляду для заявника» («N.B. проти України», 3 квітня 2008 року, §40).

У справі «Антоненков проти України» Суд наголосив, що «розумність тривалості провадження має бути оцінена в світлі конкретних обставин справи з врахуванням критеріїв, напрацьованих Європейським судом, зокрема складності справи та поведінки заявника і відповідних державних органів. Крім того, також має прийматись до уваги характер процесу та значення, яке він мав для заявника («Антоненков та інші проти України», заява №14183/02, §41).

Щодо України, то на зазначених вище критеріях Судом акцент було також зроблено у рішеннях у справах «Меріт проти України», «Калініченко проти України», «Саф’яннікова проти України», «Цихановський проти України», «Фандралюк проти України, «Федько проти України», «Іванов проти України», «Кобцев проти України», «Юртаєв проти України» тощо.

Важливим аспектом практики Суду є його позиція щодо співвідношення між тривалістю розгляду справи та позицією заявника. Безумовно, заявник повинен продемонструвати свою зацікавленість в оперативному провадженні у справі: «Заінтересована особа зобов’язана належним чином виконувати процесуальні дії, які стосуються її, утримуватися від тактики зволікань і користуватися наданими державою можливостями для скорочення строків провадження» («Union Alimentaria Sanders v. Spain», §35. Цитується за Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. «Європейське право у галузі прав людини: джерела та практика застосування. Київ, 1997, с.464).

В іншому своєму рішенні Суд підкреслив, що, не зважаючи на те, що «заявник не був зобов’язаний співпрацювати з обвинувачами, він ніс відповідальність за будь-які затримки, викликані його поведінкою («Buchholz v. Federal Republic of Germany», §63. Цитується за Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. «Європейське право у галузі прав людини: джерела та практика застосування. Київ, 1997, с.464).

З іншого боку, «в будь-якому випадку, Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не вимагає від особи, звинуваченої у вчиненні кримінального злочину, активно співпрацювати з органами правосуддя» («Кобцев проти України», 4 квітня 2006 року, §68).

Проте, як свідчить практика Суду, у багатьох справах держави-відповідачі намагалися зняти з себе відповідальність, зазначаючи, що під час провадження у справі заявники неодноразово оскаржували ті чи інші дії органів досудового слідства та суду. Ці дії, на думку держав, свідчили про намагання заявників «розтягнути» кримінальний процес у часі з метою досягнення вигідних для себе цілей. Позиція Суду з цього питання була принциповою: використання засобів оскарження, які передбачені національним законодавством, не свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника. У згаданій вище справі «Tomasi v. France» Суд зазначив, що «заявник ні в якому разі не сприяв затягуванню розгляду, коли він оскаржив постанову про закриття справи … та просив провести додаткове розслідування. Відповідальність за зазначені вище затримки покладається, у першу чергу, на судову владу» (§125).

У низці своїх рішень Суд наголосив на важливій ідеї: заявник не може бути звинувачений у використанні засобів, передбачених для захисту національним законодавством («Corigliano v. Italy», §42; «Dobbertin v. France», §43). Щодо України, то на цій ідеї було наголошено, наприклад, у справі «Кобцев проти України» (§68).

В іншій справі Суд «аж ніяк не міг погодитися із аргументами Уряду про те що, власне, з вини заявниці відбулося затягування справи, і саме через її безупинні оскарження судових рішень. Немає жодних підстав докоряти заявниці за те, що вона оскаржувала несприятливі для себе рішення, особливо зважаючи на той факт, що три з чотирьох поданих скарг були зрештою задоволені («Саф’яннікова проти України», 26 липня 2007 року, §24).

У справі «Сілін проти України» Суд наголосив, що заявників «не можна звинувачувати за те, що вони використовують засоби, надані їм відповідно до національного законодавства для захисту своїх інтересів» («Сілін проти України», 13 липня 2006 року, §29).

У цьому ж контексті доволі цікавим та важливим для практичної діяльності є питання проведення експертиз, які зазвичай забирають багато часу. З цього питання Суд зазначив, що «експерти працюють в межах судового розгляду, який контролюється суддею. Він залишається відповідальним за підготовку справи до судового розгляду та швидкий хід процесу» («Capuano v. Italy», §30).

У справі «Калініченко проти України» український уряд відзначив, що, власне заявник відповідає за кілька ситуацій затримання розгляду справи. Зокрема, уряд вказав на клопотання заявника про повернення справи на додаткове розслідування та на кілька клопотань про проведення судових експертиз. Проте, на думку Суду, «клопотання заявника про повернення справи на додаткове розслідування не було безпідставним, адже зрештою воно було підтримано районним судом». У цій справі Суд зазначив, що факт проведення низки судових експертиз, не виправдовує допущену тривалість провадження: «Що ж стосується судово-медичної експертизи у справі, Суд зазначає, що повторні клопотання заявника задовольнялись, оскільки національні органи державної влади погоджувались, що матеріали, подані слідчими органами, були неповними» («Калініченко проти України», 26 липня 2007 року, §37).

Відповідно до практики Суду на порушення розумного строку, що може впливати на інтереси заявника, може вказувати призупинення провадження у кримінальній справі.

Так, у згаданій вище справі «Меріт проти України» Судом було зазначено: «Не є відповіддю на скаргу заявника твердження Уряду про те, що призупинення провадження у справі не мало негативного впливу на його права, оскільки він мав змогу вільно пересуватися та обирати місце проживання і був зобов’язаний лише з’являтися за викликом до суду чи органів слідства. Має бути зазначено, що заявник до цього часу перебуває в стані непевності про долю кримінального провадження проти нього» (§75).

Важливість справи для заявника, як вже зазначалося, є одним із критеріїв для визначення Судом розумності строку провадження». Щодо кримінальних справ, то цілком природним є питання наскільки перебування під вартою впливає на позицію Суду при визначенні розумності строку. У справі Abdoella Суд наголосив, що «інтереси заявника повинні братися до уваги для оцінки розумності строку провадження». Суд зазначив, що факт перебування особи під вартою є фактором, який має братися до уваги при визначенні чи були дотримані вимоги щодо розумного строку провадження («Abdoella v. the Netherlands», §24).

Аналогічним чином Суд зазначив у справі Смірнової проти Російської Федерації («Смирнова против России», §83).

У справі «Юртаєв проти України» Суд наголосив, що «розумність тривалості провадження повинна бути оцінена в світлі конкретних обставин справи та з огляду на вироблені прецедентною практикою Суду критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів. І на кінець, повинна враховуватися важливість предмету спору для заявника. У зв’язку з цим Суд повторює, що той факт, що протягом періоду розгляду справи заявник знаходився під вартою, вимагав від суду певної старанності для швидкого розгляду справи» («Юртаєв проти України», 31 січня 2006 року, §37).

І, насамкінець, враховуючи зазначені вище чотири критерії визначення розумності строку провадження, було б логічним визначити позицію Суду щодо повернення справ на додаткове розслідування або новий розгляд.

Можна знову нагадати, що повернення справи на додаткове розслідування, на думку Суду, відображає «процесуальний крок тимчасового характеру, який не містить елементів фінального судового рішення у кримінальній справі та не становить остаточного визначення обвинувачення проти заявника» («Антоненков та інші проти України», 30 березня 2004 року, §33).

Щодо повернення справи на додатковий розгляд, то у справі «Wierciszewska v. Poland» Суд зазначив, що «оскільки справа направляється на новий розгляд зазвичай у зв’язку з помилками, яких припустилися нижчестоящі суди, то повторні направлення справи на новий розгляд протягом одного такого провадження розкривають серйозні недоліки судової системи» (§46).

Аналогічну позицію Суд посів у справі «Юртаєв проти України», наголосивши, що «провадження  було також затягнуто значною мірою новими розглядами справи» (§41).

Підсумовуючи викладене вище, можна зазначити, що відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі:

- нерегулярного призначення судових засідань;

- призначення судових засідань з великими інтервалами;

- затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший;

- невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів;

- повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд

(Лист Верховного Суду України від 25.01.2006 р. N 1-5/45 «Щодо розумних строків розгляду справ» ).

 

 

Переглядів: 15981 | Додав: dmytro-yagunov
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]