Деякі аспекти державного регулювання в сфері використання праці засуджених - Пенітенціарна система - Publisher - Персональный сайт

Вівторок, 2016-12-06

Сайт Дмитра ЯГУНОВА

d.yagunov@gmail.com

Меню сайту

Форма входу
Категорії розділу
Пробація [4]
Пенітенціарна система [3]
Збірник наукових праць [0]
Шановні колеги! Запрошую Вас взяти участь у роботі над випуском збірника наукових праць „Актуальні проблеми європейської інтеграції”. Подробиці див. на сторінці "Збірник наукових праць "Актуальні проблеми європейської інтеграції"
Пошук
Головна » Статті » Пенітенціарна система

Деякі аспекти державного регулювання в сфері використання праці засуджених

УДК 343.811

Дмитро Ягунов

Деякі аспекти державного регулювання в сфері використання праці засуджених

.

Проблемою, що розглядається у статті, є економічні та соціальні фактори, які впливають на діяльність підприємств пенітенціарних установ Україні та на державне регулювання у сфері використання праці засуджених.

Зв'язок статті з важливими науковими та практичними завданнями обумовлений тим, що забезпечення засуджених працею є однією з головних проблем державного управління пенітенціарною системою, що знайшло своє відображення у відповідних нормативно-правових актах [1; 2].

На актуальність обраної теми вказує те, що Україна є одним із світових «лідерів» за кількістю ув'язнених, тому проблема забезпечення їх працею має усі підстави розглядатися як така, що потребує першочергової уваги з боку науковців і практиків.

Метою статті є дослідження: 1) діяльності вітчизняних в'язничних підприємств в історичному аспекті; 2) соціальних та економіко-правових факторів, які впливають на ефективність використання праці засуджених.

Проблема використання праці засуджених знайшла своє відображення у працях таких авторів, як Ю. Бехтерєв, І. Гельфанд, М. Ісаєв, А. Зубков, Л. Крахмальник, П. Михайленко, С. Познишев, М. Стручков, Ю. Утевський, І. Шмаров. Особливо хотілося б вказати на роботи О. Солженіцина та В. Шаламова. Серед сучасних науковців варто виділити В. Абрамкіна, С. Білоконя, Л. Бородкіна, В. Дрьоміна, І. Жук, Ю. Кокуріна, О. Морукова, Г. Радова, Б. Соколова, С. Стефанова, О. Тіхонова, В. Трубнікова, І. Чухіна. Доцільно вказати на праці зарубіжних дослідників (А. Аплбаум, І. Гоффман, П. Грегорі, М. Грюнхут, Х. Клер, Д. Клеммер, М. Фуко, Е. Шие).

Варто зазначити, що ця проблема знайшла своє відображення переважно у дослідженнях вітчизняних учених-юристів, що призвело до певного звуження об'єкта дослідження. Тому ми звертаємо увагу на соціальні аспекти використання праці засуджених, які суттєво впливають на економічні показники діяльності в'язничних підприємств.

Викладення основного матеріалу варто розпочати з передумов формування засад державного регулювання діяльності в'язничних підприємств та значення в'язничного виробництва для радянської економіки. Із самого початку радянська влада «зацікавилася» можливостями використання праці в'язнів. «Кардинальна особливість тюремної ... політики полягала у втягненні ув'язнених у трудові процеси. Роботу у майстернях було піднято у принцип. Ще раніше з одеської [ЧК] в'язнів водили на ... роботи, що вражали всіх своєю безцільністю, непотрібністю. У 1924 р. у ... тюрмах країни, були організовані «виробничі частини», що існували як самостійні господарські одиниці на комерційному розрахунку. Так в СРСР було узаконено рабську працю» [3, с. 119].

У подальшому праця ув'язнених в СРСР стала однією з головних складових частин державної економіки. Так, у 1941-1945 рр. НКВС виконав 14 % обсягу капітального будівництва [4, с. 57]. У цей період приблизно 1/2 золота та 1/3 платини видобувалася ув'язненими [5, с. 23]. В 1944 р. питома вага підприємств НКВС в структурі н/г складала: золото - 64 %; платина та паладій - 65 %; олово - 82 %; нікель - 71 %; молібден - 27 %; вольфрам - 34 % [6, с. 113]. У 1948 р. колоніями і таборами МВС СРСР створено товарної продукції (вугілля, нафта, ліс, кольорові метали) на суму понад 10 млрд. руб. [7, с. 110]. Частка в'язничної системи у створенні ВНП досягала 20 % [8, с. 15].

У середині 1960-х рр. в'язничне відомство знову створює величезну кількість економічних зв'язків і стає найбільшим постачальником дешевої робочої сили. За обсягами виробленої продукції МВС входить до десяти найбільших промислових підприємств СРСР [9, с. 160]. Так, у 1954 р. воно займало шосте місце [10, с. 150]. У подальшому індустріальна роль в'язничної системи зменшилася, але все одно в'язниця займала важливе місце в економіці.

Такі дані характеризували економічний розвиток радянської в'язничної системи. Після наведених фактів варто поставити питання: наскільки в'язнична праця була й залишається ефективною?

М.Фуко ставить це питання наступним чином: «Що дає в'язнична робота? Не прибуток і навіть не формування корисної навички; вона створює відносини влади, порожню економічну форму, схему підкорення індивіда» [11, с. 356]. В'язниця - це «подвійна економічна помилка: безпосередня - через свою внутрішню вартість і опосередкована - через вартість делінквентості, яку вона не попереджає» [11, с. 392].

Якщо говорити про ефективність радянської в'язничної індустрії, то, на жаль, дати об'єктивну оцінку надзвичайно важко через відсутність повної інформації. Російський вчений А.Пілясов проаналізував ефективність Головного управління таборів Далекої Півночі (Дальбуду) і дійшов наступних висновків: «Витрати на добування олова, вольфраму, кобальту за увесь час діяльності Дальбуду були в 7-15 разів вище світової ціни. Собівартість добування золота у 1941-1956 рр. - у 2-3 рази вище світової ціни. Обсяг інвестицій у трест «Дальбуд» - 15,5 млрд. руб. у 1950 р. (3,875 млрд. дол. за курсом 1950 р.) більш ніж у 2 рази вище вартості кінцевої продукції Дальбуду (золото, олово, вольфрам, кобальт) - 1,5-1,75 млрд. дол. за курсом 1950 р. Витрати на видобуток металів у 1932-1956 рр. складали 25,7 млрд. руб. у цінах 1950 р. (6,425 млрд. дол.), що в 4 рази вище світової ціни. У тресті «Дальбуд» видобуток усіх металів, крім золота, був економічно неефективним» [12; 13].

Щодо реалій (прим. авт. - Д. Я.) в'язничної праці, навряд чи можна їх відшукати в наукових працях. Для того, щоб дослідити іншій бік цієї проблеми, варто звернутися до очевидців цих реалій. Можливо, слова очевидців звучать сьогодні занадто радикально, але ми не можемо не звертатися до них.

О.Солженіцин зазначав: «Автори у підневільній праці вбачають одну з вищих форм полум'яної свідомої творчості» [14, с. 427]. В. Шаламов висловився відвертіше: «На усіх табірних зонах Союзу був надпис «Праця є справою честі, справою слави, справою героїзму». Цитата звучала іронічно, беручи до уваги сутність та зміст слова «праця» у таборі. Праця була чим завгодно, але не справою слави» [15, с. 101]. «Ув'язнений у таборі привчається ненавидіти працю - нічому іншому він там не може навчитися» [15, с. 488].

Праця ув'язнених, як там це не було, була головним елементом виховного впливу на засуджених в СРСР: «Перекування [ув'язнених] починається з праці» [16, с. 35]. Як наслідок, праця засуджених стала головним завданням виправно-трудових установ, хоч офіційно було задекларовано, що такою є їх виправлення та перевиховання [17, с. 63].

Автори звертали увагу на те, що «за досягненнями [в'язничних] підприємств приховується серйозна небезпека. Захоплення виробничими успіхами ... може призвести до того, що колонії з виправно-трудових установ перетворяться на звичайні промислові підприємства, діяльність яких оцінюється за виконанням виробничого плану ...» [18, с. 310].

«Ми покладаємо на працю високі надії», але водночас «ми зробили працю огидною для ув'язнених» [16, с. 9]. Самі ж засуджені ніяких «високий надій» на свою працю не покладали й не покладають. Як зазначає І.Жук, засуджені не мають матеріальної зацікавленості. Продуктивність їх праці удвічі нижче, ніж у промисловості. Від 30 % до 50 % засуджених не виконують норм виробітку. Щонайменше 8 % робочого часу засуджених - це втрати через порушення трудової дисципліни [19, с. 18-26], (див. також [20, с. 9]).

«Не роби сьогодні те, що можна зробити завтра» - це принцип в'язничної праці» [14, с. 427]. О.Солженіцин вказав на три основні причини, які унеможливлюють отримання прибутку з в'язниці: 1) несвідомість ув'язнених, які за своїм статусом не відрізняються від рабів; 2) ув'язнені будують не своє, а чужинне; 3) неспроможність ув'язнених жити без великої кількості наглядачів, охоронців, адміністрації [14, с. 487-490]. Про яку ефективність та здатність конкурувати з підприємствами на волі можна говорити?

В'язнична праця повинна розцінюватися не як доповнення або погіршення покарання, а як «пом'якшення, якого ув'язнений вже не може позбутися» [11, с. 394]. Щодо вітчизняних реалій, на сьогоднішній день засуджені сприймають працю як кару. «Вона залишається об'єктом критики з боку теоретиків, практиків та громадськості. ... Праця не виконує цілей виправлення, як це декларується, а ... виступає як покарання» [21, с. 55].

Безумовно, радянська в'язниця «годувала» і себе, і половину країни. Але тоді праця засуджених перетворювалася на рабську працю. «Завжди ми платимо дорого, коли ганяємося за тим, що є більш дешевим» [14, с. 471]. Тоді ніхто не замислювався над соціальними наслідками такої політики. Мало хто замислюється над цими проблемами й сьогодні.

Сьогодні в Україні існують два головних джерела фінансування пенітенціарної системи: (1) основним джерелом є державний бюджет; (2) крім того, прибуток приносить діяльність в'язничних підприємств (ст.24 Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»). Беручи до уваги брак бюджетних коштів, кожна пенітенціарна установа має свої власні виробництва. Але ми вважаємо, що сама ідея праці засудженого не може реалізовуватися за принципом «прибуток заради прибутку». Досвід демократичних країн свідчить, що пенітенціарна система повинна перебувати на майже повному утриманні з бюджету. В «Основних напрямах реформи кримінально-виконавчої системи в УРСР» (Постанова РМ № 88, 1990) наголошувалося на здійсненні поступового переходу утримання виправних установ за рахунок державного бюджету.

Г. Радов зазначає, що закони європейських держав забороняють в'язницям організовувати свої підприємства на рівні, що дозволив би їм скласти конкуренцію вільній праці [8, с. 23]. У західних країнах за деякими винятками існує негласна традиція: «Продукти, вироблені у в'язниці, - поза законом» [22, с. 40]. Для радянської науки це явище, навпаки, здавалося негативним [23, с. 154].

Праця є неодмінною складовою процесу ресоціалізації засуджених, але її перетворення на джерело прибутку в'язниці не є позитивним явищем. Свій управлінський потенціал керівник пенітенціарної установи не повинен спрямовувати на те, щоб вона складала б конкуренцію іншим підприємствам, що об'єктивно їй не під силу. Приблизно 20 % в'язничних підприємств установ працюють збитково, кількість працюючих засуджених не перевищує 40 % [24]. Головною причиною цього є те, що «праця ув'язнених є працею некваліфікованою» [25, с. 274].

Сучасний стан економічного розвитку в Україні призводить до неможливості повного бюджетного фінансування пенітенціарної системи. Це, в свою чергу, обумовлює увагу керівництва пенітенціарних установ до шляхів позабюджетного фінансування. Водночас в Законі «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» зазначено, що в'язничні підприємства є «казенними підприємствами, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забезпечення професійно-технічного навчання засуджених та залучення їх до праці» (ст.13).

Вважаємо за доцільне вказати ще на одну проблему, якій не приділяється достатньо уваги з боку вітчизняних науковців. Вважаємо, що існує прямий зв'язок між рівнем індустріалізації в'язниці та рівнем насильства у ній. Якщо праця буде головним або одним з головних формально проголошених інструментів впливу на засуджених, то критеріями виправлення стають виробничі показники. Внаслідок цього виникає загроза того, що неформальні лідери у в'язницях будуть примушувати інших ув'язнених працювати на себе або приписувати собі виробничі показники, напрацьовані іншими ув'язненими.

Це не є гіпотезою: подібна практика була повсякденним явищем в виправних закладах із самого початку встановлення радянської влади. Це особливо підкреслили О. Солженіцин, В. Шаламов, Ю. Чірков та інші автори. Ми впевнені, що ця проблема є характерною для в'язниць усіх пострадянських країн, які не відмовилися від індустріальних засад управління в'язничною системою: «Прояви неформальних норм ... поширюються ... в сфері трудової зайнятості засуджених. У місцях виконання вироку ... відбувається перерозподіл трудового винагородження в залежності від займаного становища в неформальній групі. ... Лідери неформальних груп мають вищу заробітну плату, хоч вони не виконують норм виробітку, а ведуть в основному паразитичний, нетрудовий спосіб життя. ... Засуджені ... оформляють результати своєї праці на [лідерів неформальних груп]» [19, с. 14].

Підсумовуючи викладене вище, варто підкреслити, що праця є важливим елементом процесу соціалізації засуджених, вона є «релігією в'язниць» [11, с. 354]. Праця стала «першим вторгненням моральної сили у в'язничну атмосферу фізичних страждань та принижень» [26, с. 196]. Але наївно думати, що сама по собі ізоляція та некваліфікована праця призведуть до перевиховання [27, c. 101].

Будь-яка праця повинна мати винагороду, але праця у в'язниці несумісна з системою «праця - винагорода», яка існує у вільному суспільстві [28, с. 21]. Як слушно зазначає З.Бауман, приписи трудової етики погано співіснували з примусовим режимом в'язниці, яку назву вона б не носила [29, с. 155].

Інтереси засуджених та їх ресоціалізація не повинні бути підкорені меті отримання прибутку з їх праці. Це правило має стати одним з головних принципів діяльності українських пенітенціарних установ. Праця засуджених повинна аналізуватися у категоріях ресоціалізації, але ні в якому разі не в категоріях економічного успіху. З одного боку, це може здаватися утопічним кроком на сучасному етапі, беручи до уваги фінансові труднощі української в'язниці. З іншого боку, є набагато більш утопічним вимагати від в'язниці конкурувати з «вільним» бізнесом на ринку.

Вважаємо, що сама ідея отримання прибутку від в'язничного підприємства є хибною. Для засудженого немає різниці між в'язницею та її підприємством. Вона - ворожа для нього, вона є місцем, де він перебуває проти своєї волі. Винятком можуть служити приклади сучасних Франції та Німеччини, де соціальні гарантії найманих працівників-ув'язнених майже дорівнюють аналогічним гарантіям «вільних» працівників [30, с. 12]. Але варто зауважити, що небагато країн можуть це собі «дозволити». Отже, людина у в'язниці не може працювати заради неї, вона може працювати тільки на себе, що і передбачає праця як інструмент ресоціалізаційного впливу.

Варто особливо підкреслити, що існує велика різниця між організацією підприємства у вільному суспільстві та у в'язниці. В останньому випадку величезна кількість соціальних факторів, обумовлених природою в'язничного середовища, спричиняє неабиякий вплив на виробничу діяльність [31].

Крім того, сьогодні працю ув'язнених варто розглядати крізь призму глобалізації. У недалекому минулому ідея виправлення ув'язнених зводилася на практиці до того, щоб примусити їх працювати. Але то були часи трудової етики. «Сучасна в'язниця - це не фабрика дисципліни та праці. Це - «фабрика ізоляції, де створюються люди, які звикли до стану ізоляції». «Капітал, який раніше був готовий задіяти трудові ресурси у все більш зростаючих обсягах, сьогодні дуже нервує, коли чує про зниження безробіття; через своїх біржових «уповноважених» він заохочує компанії, які скорочують робочі місця. У таких умовах ув'язнення - вже не школа праці і не вимушений метод збільшення кількості зайнятих на виробництві, коли звичайний «добровільний» метод не спрацьовує. ... У сучасному світі це альтернатива зайнятості, спосіб позбавитися або нейтралізувати значну частину населення, яка нікому не потрібна у ролі виробників. ... Сьогодні на порядку денному стоїть питання про викорінення звички до постійної, рівномірної і регулярної праці» [29, с. 153-159].

Отже, праця засуджених - це дуже актуальне питання. Не можна недооцінювати значення праці засуджених, але потрібно знаходити «золоту середину» між ресоціалізацією та забезпеченням пенітенціарної установи прибутками.

Питання державного регулювання у сфері використання праці засуджених є надзвичайно актуальними сьогодні, беручи до уваги проблеми фінансування пенітенціарних установ. Перспективу подальших наукових розвідок ми вбачаємо у дослідженні перспектив розвитку в'язничної індустрії в Україні, а також впливу глобалізаційних процесів на формування в'язничної політики держави в аспекті працевлаштування засуджених.

Література.

1. Програма подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки. Затв. Постановою КМУ від 15.02.2002 р. № 167 // ОВУ. - 2002. - № 8.

2. Плани роботи ДДУПВВ (2006 р.) // www.kvs.gov.ua

3. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). - К., 1999. - 448 с.

4. Стасов И. Вклад в разгром фашизма вносили все // Преступление и наказание. - 1995. - № 4. - С. 54-57.

5. Шинкарев Л. Зона. - Иркутск, 1989. - 56 с.

6. Кокурин А., Моруков Ю. ГУЛАГ: структура и кадры. Ст. 11 // Своб. мысль-XXI. - 2000. - № 8. - С. 111-128.

7. Кокурин А., Моруков Ю. ГУЛАГ: структура и кадры. Ст. 16 // Своб. мысль-XXI. - 2001. - № 1. - С. 103-118.

8. Радов Г. Персонал и взаимодействие тюрьмы и общества // Тюрьма и общество. Мат.-лы семинара 27-29.05.1999 г. - Донецк, 1999. - 140 с.

9. Абрамкин В. Поиски выхода. Преступность, уголовная политика, места заключения в постсоветском пространстве. - М., 1996. - 240 с.

10. Калюжный Д., Плигин Л. Страна тюрягия. - М., 2005. - 380 с.

11. Фуко М. Надзирать и наказывать. - М., 1999. - 480 с.

12. Пилясов А. Трест «Дальстрой» как суперорганизация // www.kolyma.ru/gulag/dal_super.shtml

13. The Economics of Forced Labor: The Soviet Gulag / P.Gregory and V.Lazarev (eds.). - 2003. - 212 р.

14. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. Т.6 - М., 1991. - 576 с.

15. Шаламов В. Воскрешение лиственницы. - М., 1989. - 495 с.

16. Авербах И. От преступления к труду. - М., 1936. - 226 с.

17. Стручков Н. Союзный закон об исполнении наказания // Сов. гос.-во и право. - 1990. - № 1. - С. 60-67.

18. Михайленко П., Гельфанд И. Рецидивная преступность и средства ее предупреждения органами внутренних дел. - К., 1970. - 460 с.

19. Жук І. Проблеми економічної ефективності праці засуджених. - К., 1999. - 125 с.

20. Стефанов С. Організаційно-правові проблеми трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі: Автореф дис…к.ю.н: 12.00.08 / ОНЮА. - Одеса, 2002. - 19 с.

21. Шумихин В., Рожков С. Реформа уголовно-исполнительного законодательства в условиях перехода к рыночной экономике // Гос.-во и право. - 1992. - № 7. - С. 54-59.

22. Сорос Дж. Про глобалізацію. - К., 2002. - 173 с.

23. Люблинский П. Эксплуатация труда заключенных в САСШ // Карательная политика капиталистических стран. - М., 1933. - С. 153-197.

24. Обговорили проблеми, визначили шляхи їх вирішення. Нотатки з колегії (Інф. редакції) // Закон і обов'язок. - 10-11 (2775-2776). - Бер. 2006 р.

25. Clemmer D. The Prison Community. - NY., 1940. - 341 p.

26. Grünhut M. Penal Reform. - Oxford, 1948.

27. Klare H. Anatomy of Prison. - Hutchinson & Co, 1960. - 159 p.

28. Goffman I. `On the Characteristics of Total Institutions: Staff-Inmate Relations', in D.Cressey (ed.), The Prison: Studies in Institutional Organization and Change. - NY., 1961. - 392 p.

29. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества. - М., 2004. - 188 с.

30. Shea E. A Comparative Study of Prison Labour in France, Germany and England // www.cesdip.org. - P.p. 11-14.

31. Ягунов Д. Пенітенціарні установи в світлі концепції тотальних інституцій // Інтелігенція і влада. - Вип. 4. - Одеса, 2005. - С. 128-137.

Категорія: Пенітенціарна система | Додав: dmytro-yagunov (2008-07-10)
Переглядів: 5172
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Як Ви можете оцінити рівень довіри населення до органів внутрішніх справ ?
Всього відповідей: 103

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляється системою uCoz