Вітаю Вас, Гість

Політичні повстання як один з чинників кризи державного управління радянською в'язничною системою

 

УДК 343.818

Дмитро Ягунов

ПОЛІТИЧНІ ПОВСТАННЯ ЯК ОДИН З ЧИННИКІВ КРИЗИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РАДЯНСЬКОЮ В'ЯЗНИЧНОЮ СИСТЕМОЮ

 

Відомий французький філософ М. Фуко зазначив, що «в'язниця - це найбільш темна частина машини правосуддя» [1, с. 375]. Щодо повстань у в'язницях, то «про них заговорили відкрито лише останнім часом» [2, с. 139]. Це обумовлює актуальність дослідження однієї з найбільш «темних» сторінок історії державного управління радянською в'язничною системою - повстань політичних ув'язнених.

Цю проблему розглядали у своїх працях такі автори, як А. Аплбаум, Н. Верт, О. Кокурін, Ю. Моруков, Ж. Россі, О. Солженіцин, В. Шаламов, А. Штамм та інші. Важливу інформацію можна почерпнути у спогадах учасників повстань. Проблема викладення матеріалу у контексті зазначеного вище питання полягає у відсутності системного погляду на хронологію, сутність та значення повстань політв'язнів та вплив цих повстань на функціонування радянської виправно-трудової системи.

О. Солженіцин називав радянські виправно-трудові табори «винищувально-трудовими». Це слід у першу чергу брати до уваги при аналізі постань у радянських в'язницях. Люди, доведені до відчаю нестерпними умовами життя, нелюдською працею та знущаннями з боку адміністрації та кримінального елементу, у більшості випадків спочатку висували суто «матеріальні» вимоги, пов'язані із пом'якшенням режиму, до яких пізніше приєднувалися політичні гасла. Тому О. Солженіцин підкреслював: «Ні, не тому слід дивуватися, що повстань у таборах не було, а тому, що вони таки були».

Велику частину (до 35 %) «населення» сталінських таборів складали так звані «політичні» засуджені, хоч насправді до «реальної» політики вони не мали ніякого відношення. Це були люди, які мали свої погляди і не приховували їх, що на той час було злочином: «Політичний в'язень - це той, у кого були свої переконання, і завдяки відмові від яких він міг би отримати волю» [3, с. 272].

Але серед них було багато людей, яких з упевненістю можна визначити як «справжні революціонери». Звернемося знову до О. Солженіцина: «Я ризикну тепер сказати, що у радянські часи істинно-політичні не тільки були, але: 1) їх було більше (прим. авт. - О. С.), ніж у царські часи, і 2) вони проявили більшу (прим. авт. - О. С.) стійкість і мужність, ніж попередні революціонери. «Ні,... істинно політичні були. І багато. І - жертовні [3, с. 271].

Отже, мета статті полягає у доведенні гіпотези, що повстання ув'язнених у радянських таборах 1940-50 рр. були саме політичними повстаннями, а не просто заворушеннями, у яких брали участь особи, засуджені за «політичними» статтями. Крім того, мета полягає утому, щоб показати, наскільки ці повстання вплинули на характер державного управління в'язничною системою СРСР.

Одне з перших повстань «політичних» [ув'язнених] мало місце у бухті Нагаєво. «Повстанням» цей виступ назвати важко, але, беручи до уваги, що він був одним з перших, варто сфокусувати на ньому увагу. У 1936 р. і першій половині 1937 р. на Колимі мало місце масове голодування двохсот троцькістів, які вимагали прав політв'язнів (за деякими даними - 500) [4; 5, с. 117]. Під час слідування з Владивостока до бухти Нагаєво повстання набуло особливого розмаху. У Магадані троцькісти відмовилися від дактилоскопії, що обумовило застосування сили з боку охорони та відповідну реакцію з боку ув'язнених. У кінці жовтня - на початку листопада 1937 р. 57 чоловік з числа повсталих було розстріляно відповідно до постанови «трійки» УНКВС Управління таборів Далекої Півночі (Дальбуду).

У серпні 1941 р. під Ленінградом оголосили страйк ув'язнені, яких послали рити траншеї. Більш ніж 300 з них були знищені на місці загонами НКВС.

20.01.1942 р. на табірному пункті Ош-Кур'є (Лісорейд) біля Усть-Уси (Комі) спалахнуло повстання під керівництвом начальника табірного пункту М. А. Ретюніна як протидія масовим розстрілам ув'язнених та тотальному голоду. Повстанці за допомогою зброї захопили райцентр Усть-Усу і мали намір звільнити ще декілька таборів. Але в бою 31.01.1942 р. головна частина загону повстанців була розгромлена. Ретюнін і декілька його товаришів застрелилися. Решта повстанців продовжували опір до березня. Навіть весною 1945 р. людей продовжували засуджували за «ретюнінською справою» [6, с. 210; 6].

У 1943 р. в Усть-Сисольську мало місце повстання ув'язнених. Після втечі повсталих знайшли за допомогою авіації та за її ж допомогою знищили [3, с. 347].

У 1945 р. на окремому табірному пункті «Перемога» (Індигірське управління) декілька власівців напали на охорону і втекли, забравши з собою зброю [3, с. 336].

За деякими джерелами у 1946 р. в одному з північних таборів близько 5000 повсталих ув'язнених винищили за допомогою отруйних газів [5, с. 118].

У 1947 р. оголосили страйк колишні фронтовики у таборах поблизу Ігарки на Єнісеї та на Воркуті. Керівництво таборів винищило їх руками рецидивістів, які також у подальшому були знищені, але вже загонами НКВС.

Слід зазначити, що використання внутрішньотабірної «поліції» - рецидивістів - було найулюбленішим методом впливу адміністрації проти «П'ятдесят Восьмої» (політичних - Д. Я.). «Доцільність» та «правомірність» таких методів не було таємницею. До речі, це явище було характерним тільки для радянської в'язниці. Дуже яскраво це описали у свої роботах О. Солженіцин та В. Шаламов. Але краще за все звернутися до радянських наукових праць: «У кримінальному світі... існують свої лідери, які у таборі... продовжують впливати на певну частину засуджених. Дуже сильно діють на цих лідерів пропозиції зайняти командне положення у таборі [7, с. 120-121]. «З цієї частини ув'язнених створюється найбільш міцний актив, на який спирається адміністрація таборів у своїй роботі» [7, с. 195].

Війна додала багато «неприємностей» до існування системи таборів. «Арешти 1930-х рр. були арештами «випадкових» людей. У професорів, партпрацівників, військових, інженерів, селян, робітників, які заповнили в'язниці того часу, не було нічого, крім особистої порядності, наївності, які скоріше полегшували, ніж ускладнювали роботу тодішнього караючого «правосуддя». Вони одразу ж вивчилися не заступатися один за одного та не підтримувати один одного» [8, с. 305]. Ув'язнення великої кількості фронтовиків, які вміли користуватися зброєю, не могло не призвести до нових організованих спалахів у в'язницях. В. Шаламов показав один з таких випадків у своєму творі «Останній бій майора Пугачова», який вже є екранізованим.

Крім того, «неприємність» для системи таборів полягала і в тому, що за час війни в ув'язненні опинилося багато представників різних національно-визвольних рухів (український, литовський, естонський, мусульманський), представники яких були рушійною силою у найбільших політичних повстаннях. Так, А. Аплбаум зазначає, що «ув'язнені розділили себе на декілька різних національних груп, кожна з яких мала свої особливості». «[Представники прибалтійських республік] мали організацію з тісними зв'язками, але без добре розвинутої управлінської ієрархії». «Українці, переважно колишні [антирадянські] партизани, були надзвичайно організованими. Їх лідери були партизанами перед ув'язненням, вони знали один одного, тому їх структура виникла майже автоматично» [9, с. 436]. «Ті, кого притягували до відповідальності за організацію та участь у повстаннях, були завжди західноукраїнцями, поляками або прибалтами» [9, с. 436].

У вересні 1948 р. у печорських таборах (станція Абезь) колишній радянський підполковник Б. Мехтєєв та інші політв'язні організували повстання та звільнили більше тисячі засуджених. Всього за деякими джерелами повстанцям вдалося звільнити приблизно 70 тис. засуджених (!!!). Для того щоб попередити захоплення повстанцями Воркути, до якої залишалося 60 км, влада використала авіаційний десант. За два тижні боїв також використовувалася винищувальна авіація та артилерія. Б. Мехтєєв був захоплений та засуджений до 25 років ув'язнення. В живих залишилося приблизно сорок людей [6, с. 118], які партизанили ще декілька років.

О. Солженіцин вказує на «легендарне» повстання 1948 р. на будівництві № 501 (залізниця Сива Маска - Салехард). Повстання організували колишні радянські підполковник Воронін та лейтенант Сакуренко, які звільнили декілька табірних пунктів, але також були знищені за допомогою авіації та десантних підрозділів [6, с. 210-212; 10, с. 350].

У 1949 р. мало місце повстання у табірному відділенні Нижній Атурях (Берлаг), де повсталі ув'язнені були знищені за допомогою військ і танків [6, с. 212].

В Магадані у серпні 1951 р. мало місце масове розповсюдження ув'язненими листівок антирадянського змісту [11, с. 112].

Особливе місце в історії повстань у радянських в'язницях займають особливі табори. Нагадаємо, що наказом Президії ВР СРСР від 19.04.1943 р. було введено новий вид покарання - каторжні роботи для «фашистських вбивць, зрадників, посібників окупантів» на строк від 10 до 20 років. Ця категорія засуджених трималась у спеціальних в'язницях і таборах [12]. І навіть коли 28.03.1953 р. відповідно до постанови РМ СРСР №934-400сс виправно-трудові табори і колонії передавалися від МВС до Міністерства юстиції, у підпорядкуванні МВС залишалися особливі табори «для утримання особливо небезпечних державних злочинців» [11, с. 102-106].

У спецтаборах (особлагах - рос.) в 1950-ті рр. утримувалося понад мільйон політв'язнів (Норильськ - Горлаг, Казахстан - Песчлаг, Тайшет (Східний Сибір) - Озерлаг, Мордовія - Дубровлаг, Колима - Берлаг, Казахстан - Степлаг, Воркута - Речлаг та ін.) [13].

Взимку 1952 р. мало місце повстання ув'язнених в Екібастузі, яке відобразив О. Солженіцин у своїх творах. Він відзначив особливу роль представників Західної України у підготовці повстання: «Не знаю, де як,... але у нас це почалося з приїздом... західних українців, оунівців. Для всього цього Руху вони зробили дуже й дуже багато, вони й здвинули цей візок. [Цей] етап привіз нам бацилу повстання [6, с. 216]. У подальшому, як зазначає О. Солженіцин, «зародилися й укріпилися недоступні [зрадникам] національні центри: український, об'єднаний мусульманський, естонський, литовський [6, с. 220]. У повсталих «з'явився і об'єднаний консультативний орган - Рада національностей, яка була, дійсно, багатонаціональна. Ініціаторами і керівниками були авторитетні у бандерівців брати Ткачуки. Найактивнішими виконавцями головних акцій повсталих були представники західноукраїнської молоді [14]. Це особливо стосується та званої «рубанини» - фізичного винищення інформаторів з числа засуджених, яку О. Солженіцин представив як єдину (в тих умовах і на той час) форму протидії свавіллю адміністрації. А. Аплбаум також звертає особливу увагу на те, що здебільшого реалізація цієї функції покладалася на представники українських націоналістичних угруповань [9, с. 436].

Саме на національний фактор у боротьбі політичних в'язнів звертали свою увагу багато інших дослідників [6; 13; 14; 15; 16; 17]. О. Кокурін та Ю. Моруков зазначають, що станом на 01.01.1954 р. в особливих таборах утримувалося 36 тис. членів ОУН-УПА. Крім того, в ув'язненні перебувало 72 тис. осіб, які були заарештовані за посібництво ОУН-УПА та іншим «націоналістичним організаціям» [15, с. 105].

Смерть Сталіна стала імпульсом для нової хвилі повстань, які відрізнялися від попередніх як за кількісними, так і за якісними ознаками. У 1953-1954 рр. спалахнули повстання на Воркуті, у Норильську, Тайшеті, Кенгирі. «Закінчилась у таборі епоха втеч. І почалася - епоха бунтів» [6, с. 214]. На деяких з них ми зосередимо більшу увагу. Підставами для найкрупніших повстань були випадки розстрілів караульними солдатами ув'язнених без видимих причин.

Норильске повстання (Государственный особорежимный лагерь (Горлаг)) стало першим з числа найбільш крупних та значущих повстань. Будівництво міста Норильська розпочалося в 1935 р., і в результаті він став велетенським табором, розділеним на окремі табірні зони. Станом на весну 1953 р. в Норильську було 53 табірних відділення і 14 табірних пунктів, причому кількість ув'язнених у звичайних виправно-трудових таборах була у 3,5 раза більша, ніж в «особливому» Горлазі. У спецтаборах Горлагу постійно перебувало від 20 до 45 тис. політв'язнів [11, с. 110; 13].

У підготовці та проведенні норильского повстання особливу роль відіграв етап ув'язнених з карагандинських в'язниць. Серед тих, хто був направлений до Горлагу, було багато українців, які були учасниками попередніх заворушень у різних таборах. Безумовно, їм вдалося змінити «клімат» Горлагу. Одні з них (Євген Грицяк, Тарас Супрунюк тощо) стали членами страйкових комітетів, інші - авторами лозунгів, звернень та вимог, треті - учасниками переговорів з комісіями МВС.

25.05.1953 р. біля 5-го табору охорона розстріляла спочатку одного, а через декілька днів і групу в'язнів. Звістка про розстріл невдовзі облетіла усі табори Горлагу. Страйкомом був вироблений пакет вимог, де в першу чергу вимагалася гарантія дотримання існуючих в СРСР законів щодо захисту життя політв'язнів: 1) перегляд прокуратурою усіх судових справ; 2) звільнення малолітніх засуджених; 3) скорочення робочого дня; 4) дозвіл писати більше двох листів на рік; 5) зняття табірних номерів, що наносились фарбою на верхню одежу; 6) не зачиняти бараки; 7) не стріляти в робочу й табірну зони [17].

В усіх табірних пунктах Горлагу в'язні оголосили страйки. Станом на 05.06.1953 р. у страйку брало участь майже 17 тис. ув'язнених [9, с. 438]. Найбільш активними страйкарями були в'язні чоловічого пункту № 3, № 5 та жіночого пункту № 6. У жіночому пункті також був обраний страйковий комітет. Повсталі намагалися розповсюджувати листівки щодо своїх намірів за допомогою повітряного змія та інформувати населення за допомогою саморобного радіо.

До 4-го пункту приїхала комісія у складі полковника Кузнєцова (начальник тюремного управління МВС СРСР); генерал-лейтенанта Сіроткіна (начальник конвойних військ МДБ СРСР); генерала Семенова (начальник Норильського Горлагу); Кісєльова (представник від ЦК КПРС); генерал-майора Царьова та полковника Михайлова. Незважаючи на присутність високих чинів повстання закінчилося розстрілом ув'язнених. Кількість вбитих та поранених при придушенні Норильського страйку не є достовірною через те, що після страйку в'язнів розвезли по різних таборах і тюрмах. Але відомо, що жертв було до тисячі [10, с. 350; 17; 18; 19].

05.03.1954 р. у начальника ГУЛАГа відбулася нарада начальників усіх особливих таборів, на якій обговорювалися питання масових заворушень ув'язнених, які мали місце у цих таборах [15, с. 105]. А вже 16.05.1954 р. у Кенгирі під Джезказганом (казахський Степлаг) почалося повстання, яке О. Солженіцин визначив як «40 днів Кенгіра». Майже на 42 дні в цьому таборі перестала існувати радянська влада! Як часто це траплялося, причиною повстання було безпідставне вбивство солдатом караульної служби декількох ув'язнених [16].

Адміністрація намагалася «розбавити» політв'язнів «здоровим контингентом», тобто злочинцями-рецидивістами, щоб останні своїми руками придушили повстання. Але за 42 дні повстання не було зафіксовано жодного злочину. Справа в тому, що в Кенгирі мала місце «смичка» «політичних» з «кримінальними» [16]. О. Солженіцин пише так: «Не можна було політичним не запропонувати кримінальним війни або союзу. Не можна було кримінальним відмовлятися від союзу». Один з лідерів кримінальних злочинців - Гліб Слученков - навіть увійшов до складу робочого органу повсталих - «Комісії» [9, с. 437].

Як і в попередніх випадках велику роль в організації та проведенні повстання відіграли ув'язнені-українці та оунівське підпілля. Згідно з довідкою Степного табору МВС СРСР на 10.07.1954 року у таборі перебувало 20698 ув'язнених, з них українців - 9596, литовців - 2690, латишів - 1074, естонців - 873. Крім того, у таборі перебували росіяни, білоруси, поляки, німці, казахи і навіть японці, афганці та монголи. А. Штамм зазначає, що довгі місяці після повстання йшло розслідування події: «До відповідальності були притягнуті практично всі співробітники «служби безпеки» повстанців. Переважна більшість з них були українцями» [13]. О.Солженіцин також звертає особливу увагу, що провідну роль в організації повстання відіграв третій табірний пункт, у якому переважали представники оунівського підпілля [6, с. 301].

Повстання очолив Капітон Кузнєцов, який головував у «Комісії». Його особистість викликає питання у вчених-істориків. Відомо, що він був кадровим офіцером Червоної Армії і попав у полон. У 1949 р. був засуджений до 25 років ув'язнення Особливою нарадою при МДБ за співпрацю з німцями та участь у каральних заходах проти радянських партизан. Український центр погодився на те, щоб повстання очолив росіянин для того, щоб воно розглядалося не як антиросійське, а як антирадянське [9, с. 437]. Хоч треба і відзначити, що представники українського центру не довіряли К. Кузнєцову, який на волі співпрацював із німцями, а в таборі симпатизував комуністам, тож вирішили переобрати комісію. 25 травня на зборах комісію в'язнів було реорганізовано. Кількість членів комісії була несталою - Конспіративний центр з українських і прибалтійських націоналістів часто присилав у комісію нових. Аби влада не виявила справжніх керівників повстання, на чолі комісії залишили Кузнєцова, а щоб не втік, під приводом безпеки його взяли під охорону. Повсталі оберігали своїх лідерів від ризику, тому не дозволили ввійти в комісію і Михайлові Сороці - провідному членові ОУН, якого вважали ідейним патріархом політв'язнів у радянських концтаборах [16].

Повстання було розгромлене, причому для його придушення було використано 1600 осіб піхоти, 98 солдатів із собаками, 3 пожежні машини, літаки та 5 танків Т-34, які були доставлені з 1-ї дивізії внутрішніх війсь МВС ім. Дзержинського [15, с. 105; 16]. В результаті придушення повстання загинуло приблизно 600-700 ув'язнених (за деякими підрахунками - до 500) [6, с. 303].

У подальшому табірні повстання за політичними мотивами ще мали місце. Так, у 1955 р. відбулися заворушення на Воркуті, в Солікамську та Потьмі, в 1956 р. - у Караганді (табірний пункт Федорівський, 1,5 тис. політв'язнів) [13]. 02.09.1957 р. у відділенні № 7 Дубравного виправно-трудового табору (Зубово-Полянський район Мордовської АСРС) група молоді та студентів, засуджених за контрреволюційні злочини, зірвала вихід на роботу відділення, висуваючи політичні гасла [20, с. 103].

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що спільною рисою усіх повстань у радянських таборах було те, що повстання могли мати успіх, якщо вони були б підтримані в інших місцях ув'язнення. Але це було неможливим через тотальний контроль за таборами, їх географічне розташування та інші причини.

Ці події мали велике значення. По-перше, вони показали, що люди готові зі зброєю в руках боротися проти радянського режиму: «... ми... побачили в усі очі: тисячі нас! що ми - політичні! що ми вже можемо чинити опір» (прим. авт. - О. С.) [6, с. 229].

По-друге, інформація про повстання розповсюджувалася в усіх виправних установах СРСР, їх учасники передавали свій «досвід» іншим.

По-третє, повстання викликали суттєві кадрові ротації керівництва ГУЛАГу.

По-четверте, табірні повстання примусили пом'якшити режим відбування покарання, що викликало циклічну реакцію: «... безжалісні удари лібералізму все більше й більше підкошували систему таборів» [6, с. 303]. «Результатом Кенгірського повстання стала низка заходів, що привели до змін системи: ГУЛАГ було реорганізовано, зменшилася роль концтаборів в економіці СРСР» [16].

Кенгірське повстання, як і Норильське, були принципово іншими, якщо порівняти їх із заворушеннями до 1953 р. Вони вплинули не тільки на ліквідацію сталінської системи таборів, але й на виникнення правозахисного руху. Але головне значення повстання полягало у тому, що на частині території країни упродовж 40 днів не існувала радянська влада.

Більше того, повстання політичних ув'язнених, особливо 1950-х років, «відіграли роль не тільки в поваленні ГУЛАГу, але й у прискоренні демократичних перетворень в СРСР» [21, с. 165]. Як зазначає О.Cолженіцин, «в 1950-ті роки почався процес табірного опору. Це була нова епоха Архіпелагу, яка його підірвала» [3, с. 373].

Завершуючи викладення матеріалу, варто додати, що восени 1991 року радянські в'язниці були охоплені масовими виступами ув'язнених, які носили відверто політичний характер та супроводжувалися вимогами щодо покращення умов тримання [21, с. 165].

Наприкінці слід особливо наголосити на тому, що у цій статті йшлося не просто про повстання політичних в'язнів. Йдеться саме про політичні повстання (прим. авт. - Д. Я.). Ми не можемо не погодитися з Н. Вертом стосовно того, що «рух у таборах, особливо у спеціальних, який очолювався переважно колишніми військовими, носив відверто політичний характер» [10, с. 350].

Вважаємо, що викладені вище питання потребують подальших наукових розвідок в аспекті дослідження наслідків системної кризи державного управління системою виправно-трудових установ СРСР наприкінці 1950 х років.

Література.

1. Фуко М. Надзирать и наказывать. - М.: Ad Marginem, 1999. - 480 с.

2. Хохряков Г. Ф. Парадоксы тюрьмы. - М.: Юрид. лит., 1991. - 224 с.

3. Солженицын А. Публицистика, 1995. - 720 с.

4. Смирнов А. Нагаево. Восстание 1936 года // www.kolyma.ru

5. Росси Ж. Справочник по ГУЛАГу. Ч. 1. - М.: Просвет, 1991. - 263 с.

6. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ / Малое собр. соч. Т.7. - М., 1991. - 528 с.

7. Авербах И. Л. От преступления к труду / Под ред. А. Я. Вышинского. - М.: Сов. зак-во, 1936. - 226 с.

8. Шаламов В. Колымские рассказы. Книга первая. - М., 1992. - 592 с.

9. Applebaum Anne. GULAG. A History. Penguin Books Ltd, 2004. - 610 p.

10. Верт Н. История советского государства. 1900-1991. - М., 1997. - 544 с.

11. Кокурин А., Моруков Ю. ГУЛАГ: структура и кадры. Статья двадцать вторая // Свободная мысль-XXI. - 2001. - № 9. - С. 97-122.

12. Історичний розвиток пенітенціарної системи України // www.kvs.gov.ua

13. Штамм А. Кенгир как конец сталинского ГУЛАГа // www.memorial.krsk.ru

14. Бадаш С. Открытое письмо Солженицыну // www.vestnik.com/win - номер 15 (326) 23 июля 2003 г. // http://ldn-knigi.lib.ru/JUDAICA/Badash-Solg.htm

15. Кокурин А., Моруков Ю. ГУЛАГ: структура и кадры. Статья двадцать третья // Свободная мысль-XXI. - 2001. - №10. - С. 104-125.

16. Бондарук Л. 42 дні свободи в неволі // http://bezcenzury.com.ua (10.06.2005).

17. Грицяк Е. С. Норильское восстание: Пер. с укр. (Грицяк Е. С. Норильське повстання. - Киiв: Вид-во iм. О.Телiги, 1999. - 79 с.) / Пер. В. С. Камышан и др., ред. Л. С. Трус. - Новосибирск, 2001. - 60 с. // www.memorial.krsk.ru

18. Траубергс В. К. Норильское восстание. Запись 19 июля 1988 // www.memorial.krsk.ru

19. Макарова А. Норильское восстание // http://ethics.iph.ras.ru

20. Кокурин А., Моруков Ю. ГУЛАГ: структура и кадры. Статья двадцать шестая (после ГУЛАГА) // Свободная мысль-XXI. - 2002. - № 2. - С. 93-122.

21. Абрамкин В.Ф. Поиски выхода. Преступность, уголовная политика, места заключения в постсоветском пространстве. - М.: Права человека, 1996. - 240 с.

22. Солженицын А. Публицистика (На Западе: 1974-1993): В 3 т., Т.1. - Ярославль: Верхне-Волжское книжное издательство, 1995. - Т.1: Статьи и речи. - 720 с.

Категорія: Пенітенціарна система | Додав: dmytro-yagunov (2008-07-10)
Переглядів: 8478
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]