Персональный сайт

Одеський слідчий ізолятор: Заборона катувань — абсолютна. Без винятків

Dmytro — Sun, 07 Jun 2026 15:00:57 GMT

Я багато років займаюся темою катувань і місцями несвободи, тому не написати цей пост я не міг в прицнипі.

Учора в мережі з'явилося відео з Одеського слідчого ізолятора. Те, що на ньому показано, важко дивитися: людину принижують, з неї знущаються. За оприлюдненою інформацією, в установі діяла ціла система – у людей, які тримаються під вартою, вимагали гроші, тисячі доларів, а тих, хто не міг заплатити, кидали до так званої «прес-хати». Серед постраждалих називають працівника ТЦК. І все це – нібито за вказівкою тих, хто мав цих людей охороняти.

Найстрашніше навіть не саме відео. Найстрашніше – що відомство фактично це підтвердило. Державна кримінально-виконавча служба офіційно повідомила, що розпочато перевірку, що керівництво СІЗО відсторонено, що до установи виїхала бригада. Тобто це не вкид і не фейк. Це сталося. У державній установі. В Одесі.

І тут я хочу сказати головне, без юридичних формулювань, просто по-людськи. Людина в СІЗО – це людина під повним контролем держави. Вона нікуди не втече, вона нічого не може, вона цілком у руках тих, хто має ключі від камери. І саме тому за неї відповідає держава. Заборона катувань – абсолютна. Немає «йде війна», немає «він сам винен». Ніколи. Жодного винятку.

А ще я хочу спитати – скільки можна?

Скільки років міжнародні моніторингові органи писали про одеське СІЗО? Скільки разів ми чули про «поодинокі випадки», після яких нічого не змінювалося? Насильство не береться нізвідки. Воно накопичується там, де його роками не помічають, де простіше відвернутися, ніж розслідувати. І ось ми бачимо результат на відео.

Я не хочу нікого засуджувати наперед – провину встановлює суд, а не пост у соцмережі. Але я хочу, щоб провину взагалі почали встановлювати. Чесно. До кінця. Незалежно від звань і посад. Бо якщо це знову закінчиться відстороненням «на час перевірки» і тишею через місяць – наступне відео буде ще страшнішим. Безкарність завжди голодна.

Тому я не мовчатиму. Сьогодні я подав до прокуратури заяву про вчинення кримінального правопорушення за фактом того, що сталося в Одеському СІЗО. Не тому, що це моя робота. А тому, що мовчання – це теж форма співучасті.

Я люблю Одесу. І саме тому мені соромно і боляче. Одеса заслуговує на краще. І люди – навіть ті, хто за ґратами, – заслуговують на те, щоб з ними поводилися як з людьми.

Скільки можна. Має бути межа. І вона – тут.

Інституційна спадковість: сексуальне насильство як системна практика російської держави від імперії до сучасності

Dmytro — Sun, 31 May 2026 11:47:06 GMT

29 травня 2026 року Генеральний секретар ООН оприлюднив щорічну доповідь про сексуальне насильство, пов'язане з конфліктами. Вперше в її аннексі опинилися збройні та органи безпеки Росії – за систематичне застосування сексуального насильства щодо військовополонених і цивільних осіб, затриманих під час війни проти України.

35-сторінкова доповідь охоплює 77 державних і недержавних акторів у 21 країні. Спеціальна представниця ООН з питань сексуального насильства в конфліктах Задокументовані 9788 випадків у 2025 році – це лише «відображення значно ширшої схеми порушень, які залишаються переважно невидимими і незадокументованими». Щодо Росії та підконтрольних їй територій зафіксовано 310 верифікованих випадків сексуального насильства стосовно військовополонених і затриманих цивільних: зґвалтування, групові зґвалтування, катування електрошоком і побиття геніталій, примусове оголення. Росія відмовила слідчим ООН у доступі до місць утримання.

Реакція Москви виявилася промовистою. Постійний представник Росії в ООН Василь Небензя заявив, що його країна вважає ці дані «необґрунтованою брехнею», і натомість пообіцяв підготувати власний звіт – про «погане поводження» України з російськими полоненими. Ця дзеркальна риторика є сама по собі красномовним маркером: замість заперечення конкретних фактів — контробвинувачення. Саме така реакція підтверджує тезу, яку ми розгортаємо нижче: сексуальне насильство як практика не сприймається в Росії як щось, що потребує заперечення по суті – бо воно є частиною нормативного фонового шуму системи.

ОСТРІВ САХАЛІН: ЧЕХОВ ЯК СВІДОК

Щоб зрозуміти, чому доповідь ООН 2026 року описує не аномалію, а континуум, варто звернутися до літератури не як до художнього вимислу, а як до першоджерела. Антон Чехов написав «Острів Сахалін» у 1895 році – після безпосередньої поїздки на каторжний острів. Це не роман. Це репортаж-дослідження з елементами статистики та адміністративного аналізу, написаний людиною з медичною освітою і соціологічним поглядом.

Чехов описує систему, в якій жінки-каторжанки розподілялися між поселенцями «як робоча худоба і домашнє майно» – буквально поруч з рогатою худобою в одному адміністративному клопотанні: «просимо відпустити нам рогатого скота для млекопитания... і женского полу для устройства внутреннего хозяйства». Він фіксує, що щойно прибулих жінок ведуть до бараків, де їх оглядають «як товар», і вже першої доби вирішується, «хто кого бере». Практика є не стихійною – вона відпрацьована, ритуалізована, відтворювана.

Особливо значущий момент: Чехов описує жінок, що запитують майбутніх сожителів – «а обижать ви меня не будете?» – і отримують ухильну відповідь про «самовар і корову». Питання ставиться, але відповіді на нього система не передбачає. Насильство не заперечується – воно вписане в ціну угоди. Адміністрація фіксує це як «совместное домообзаводство» або «совместное устройство хозяйства» – евфемізми, що легітимізують примусове сожительство через нотаріальну мову наказів.

Що робить Чехова особливо цінним як свідком – це його відмова від сентиментальності. Він не вигадує жахів. Він реєструє стандартну практику. Саме в цій «звичайності» – ключ до розуміння проблеми. Сексуальне насильство та примусова проституція не є відхиленням від норми Сахаліну кінця XIX століття — вони й є нормою, оформленою відомчими наказами, статтями «Уставу о ссыльных» і розпорядженнями начальника острова.

АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ: СОЛЖЕНІЦИН І СПАДКОЄМНІСТЬ СИСТЕМИ

Пройде понад півстоліття після Чехова – і Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» зафіксує ту саму систему, але вже не в царській, а в радянській версії. Глава «Жінка в таборі» є документальним свідченням того, що каральна машина відтворила сахалінський досвід у промисловому масштабі.

Ритуал первинної «роздачі» жінок залишився незмінним через сімдесят років: новоприбулих вели голими вузьким коридором між привілейованими ув’язненими – «а потом между придурками решалось, кто кого берет». Жінок у першу добу чекали не пояснення режиму, а вербування через «жареную картошку» і кімнату з електроплиткою. Той, хто пропонував, – мав владу. Та, кому пропонували, – мала лише вибір між капітуляцією і голодом.

Солженіцин фіксує системну логіку: жінка «зберігає життя», якщо стає сексуальним об'єктом адміністрації. Ця транзакція описується з холодним реалізмом – без морального осуду придурків, бо вони є продуктом тієї самої системи, що продукує і жертв. Принципово важливо: мова йде не про ексцеси чи зловживання окремих наглядачів – мова йде про відтворюваний інституційний механізм, що функціонував від Солоецьких островів 1920-х до табірної системи 1950-х. Різниться лише мова оформлення – але не суть практики.

Ключовий внесок Солженіцина полягає у тому, що він показує: радянська держава не «успадкувала» від царської окремі практики – вона успадкувала цілий інституційний код. Система, що розглядає ув'язнену жінку як «необходимый предмет для удовлетворения естественных потребностей» (Чехов, слова сахалінського начальника) або як спосіб «зберегти життя» ціною тіла (Солженіцин) — це одна і та сама система, переодягнена в різні уніформи.

Причинно-наслідковий зв'язок: нормалізація як державна практика

Між Чеховим 1895 року, Солженіциним 1950-х і доповіддю ООН 2026 року пролягає не три різні явища, а одне тривале. Ця тяглість має конкретні механізми відтворення.

По-перше, інституційна легітимізація. Від «Устава о ссыльных» до табірних наказів НКВС до сучасних фільтраційних таборів – кожна наступна форма російської держави виробляла відомчий інструментарій, що нормалізував сексуальне насильство через бюрократичну мову. Не «зґвалтування», а «совместное домообзаводство». Не «сексуальне катування», а «виховний захід». Ця мова є не лише маскуванням – вона є механізмом нормалізації для виконавців.

По-друге, відсутність відповідальності як системна риса. Протягом усього задокументованого Чеховим і Солженіциним періоду жоден начальник, що перетворив жіночий барак на будинок розпусти, жоден придурок, що розподіляв жінок як майно, не був притягнутий до відповідальності за сексуальне насильство. Безкарність – це не наслідок недосконалості системи: безкарність є частиною системи. Саме вона забезпечує відтворення практики.

По-третє, соціальна нормалізація і мовчазна співучасть. Особливо важливий аспект, на якому наголошував Чехов: сусіди, спостерігаючи дим над новим самоваром, говорили «з заздрістю», що «у такого-то є вже баба». Суспільне схвалення – не примусове, а добровільне — є одним з механізмів відтворення системи. Не тоді, коли держава наказує — а тоді, коли сусід заздрить. Це і є нормалізація: практика, яку не потрібно пояснювати чи захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.

Саме цей третій механізм – соціальна нормалізація – пояснює, чому реакція Небензі у 2026 році є такою, якою вона є. Він не заперечує конкретних фактів. Він переключає увагу. Бо на глибинному культурному рівні немає чого заперечувати: практика є нормою, і потреби в її приховуванні – від себе – не існує.

ВИСНОВКИ: ЩО ОЗНАЧАЄ «СИСТЕМНА ПРАКТИКА»

Включення Росії до «чорного списку» ООН у 2026 році є важливим, але принципово недостатнім кроком. Він фіксує симптом, не досліджуючи хворобу. Доповідь Гутерріша описує 310 задокументованих випадків – але ці випадки є видимою верхівкою системи, коренева система якої сягає сахалінських бараків XIX століття.

Антон Чехов і Олександр Солженіцин – попри всі відмінності між ними – зафіксували одне й те саме: державну систему, в якій сексуальне насильство є не збоєм, а функцією. Функцією контролю, приниження, підкорення. Функцією, що відтворюється через інституційну мову, безкарність виконавців і соціальне схвалення.

Будь-яке дослідження, будь-який захід, присвячений сексуальним злочинам Росії в Україні, має сприймати це не просто як сукупність актів насильства, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої упродовж останніх п'ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу.

Чехов написав про Сахалін: «мені здається, що якби цих нещасних не було, то острів не мав би жодного сенсу». Система і справді потребувала цих жінок – але не для того, для чого заявляла. А для того, щоб відтворювати ієрархію влади через їхнє тіло. Ця логіка незмінна – від Сахаліну 1895 до фільтраційних таборів 2022–2026 років. Змінювалися лише форми. Суть залишалася.

Рим більше не будує доріг: про орден Субедея і кінець імперського смислу

Dmytro — Sun, 24 May 2026 11:51:41 GMT

«Тумен Субудай-багатура примчався до Сигнака у хмарі пилу, що вкрила все небо. Субудай сидів, зігнувшись, на саврасому коні з довгим, до землі, чорним хвостом. Правий глаз витік, рубець ішов через брову і щоку, а лівий, широко відкритий, пронизливим поглядом проникав, здавалося, у таємні помисли людей. Воїни називали його «барсом з розрубаною лапою». Сам Чингісхан доручив Субудай-багатуру бути вихователем і військовим радником молодого онука, Батухана, продовжувача завоювань діда» (Василь Ян, «Чингісхан»)

І. ЛЮДИНА БЕЗ ЦАРСЬКОЇ КРОВІ

Він не був чингізидом. Не мав царської крові. Народився у племені урянхай – простий степовий воїн. Але саме Субедей-Баатур (бл. 1175–1248) став «оком і псом» Чингісхана, а згодом – головним архітектором монгольських завоювань від Китаю до Адріатики.

Ця деталь принципова: Субедей – не принц, не спадкоємець, не обраний богами. Він – продукт системи, що винагороджувала компетентність, а не походження. Чингісхан зламав традиційну степову аристократію і замінив її меритократією меча. Субедей був уособленням цього принципу: нікому нічим не зобов'язаний, крім своїх перемог.

ІІ. ЦИФРИ, ЯКІ НЕ ВКЛАДАЮТЬСЯ В ГОЛОВІ

65+ перемог у великих битвах. Жодної поразки в польових операціях за п'ять десятиліть служби.

20+ завойовницьких кампаній – від Китаю і Середньої Азії до Польщі та Угорщини.

~6 000 км – рейд 1222–1223 рр. через Кавказ, Крим і степи до річки Калка. Найдовший стратегічний рейд у домодерній військовій історії. Для порівняння: відстань від Києва до Лісабона – близько 3 500 км.

4 великих хани, яким він служив – і всіх пережив. Чингісхан, Угедей, Гуюк, Мунке. Субедей помер у власному ліжку у 72 роки – неймовірне досягнення для людини, що провела більше половини свого життя у військових походах.

ІІІ. СИСТЕМА, А НЕ ВЕЗІННЯ

1223 рік. Річка Калка.

Субедей має вдвічі менше воїнів, ніж об'єднане русько-половецьке військо. Результат – повне знищення противника. Він застосовує удаваний відступ, охоплення флангів та знищення ворожих комунікацій ще до початку вирішальної сутички.

Це не везіння – це система. Монгольська доктрина удаваного відступу була настільки відпрацьована, що могла виконуватися навіть під час реального бою, у хаосі, без зворотного зв'язку. Субедей розумів, чого не розуміли його противники: що паніка противника є ресурсом, яким можна керувати.

Руські та половецькі князі зробили саме те, що від них чекали: кинулися переслідувати «відступаючих» і вийшли прямо в пастку. Дотепно. Смертельно. Відтворювано.

1241 рік. Легниця і Мохі.

Упродовж двох днів монгольські тумени паралельно розгромили польсько-тевтонське військо під Легницею та угорське військо під Мохі – на відстані 300 кілометрів одне від одного.

Вдумайтеся в цю цифру: 300 км. Без радіозв'язку. Без GPS. Без єдиного штабу на місці. Дві армії, що діяли синхронно за єдиним оперативним задумом, спираючись виключно на попереднє планування, кур'єрів і розвідку.

Сучасні воєнні академії досі вивчають цю операцію як зразок оперативного мистецтва. Вест-Пойнт. Військова академія Бундесверу. Генеральний штаб ЗСУ. Субедей – у програмах всіх.

Після Мохі монгольська кіннота вийшла до Адріатичного моря. Ніщо в Європі не могло їх зупинити. Вони зупинилися самі – через смерть хана Угедея і необхідність повернутися на курултай. Якби не це, невідомо, де б закінчилася межа монгольського світу.

IV. ЩО ВІН ЗРУЙНУВАВ

Список міст і держав, знищених або підкорених Субедеєм безпосередньо або через операції, ним спланованих:

Три китайські столиці. Самарканд. Бухара. Ургенч. Київ. Чернігів. Переяслав. Краків. Лєгниця. Ештергом. Пешт.

Це не просто географія – це цивілізаційний масштаб. Субедей знищував не лише армії, але й міста, що були центрами культури, торгівлі, православ'я, католицизму, ісламу. Він перетинав кордони релігій, мов і етносів так само легко, як перетинав річки.

І саме тут – у цьому переліку руїн – починається головна аналітична частина.

V. ОРДЕН СУБЕДЕЯ В РЕСПУБЛІЦІ ТИВА: СИМПТОМ ЧИ ДІАГНОЗ?

Нещодавно в Республіці Тива (суб'єкт Російської Федерації, батьківщина колишнього міністра оборони Сергія Шойгу) було засновано орден Субедея – нагороду для учасників так званої «спеціальної воєнної операції». На перший погляд – дрібниця. На другий – один із найбільш красномовних символічних актів за всю історію сучасної Росії.

Чому тувинці вважають Субедея «своїм»? Є підстави. Субедей походив із племені урянхай – а тувинці традиційно ідентифікують себе з урянхайцями (самоназва тувинців – тивалар, але в китайських та монгольських джерелах їх віками називали урянхайцями). Кордон між Тивою і Монголією – явище XX століття; для кочівника XIII століття він просто не існував. Відтак тувинська претензія на Субедея – це не фальсифікація, а етнокультурна спадкоємність.

Для невеликої республіки мати «свого» полководця, що за ефективністю не поступається Цезарю, Наполеону чи Роммелю – надзвичайно потужний символ. Тива привласнює окрему героїчну генеалогію, паралельну до московської.

VI. ТРИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ – І ОДНА ПАСТКА

Лінія 1: Свідомий сигнал регіональної еліти

Якщо це свідомий крок, то логіка очевидна: Тива артикулює власну цивілізаційну ідентичність – не слов'янську, не православну, а євразійську/монгольську. Ми воюємо не за Русь – ми воюємо за свою традицію завойовників.

Фігура Сергія Шойгу тут не випадкова. Людина, що втратила реальну владу в Москві, але зберігає символічний вплив на батьківщині. Орден міг бути водночас способом нагадати про себе і сигналом: Тива має власну легітимність, незалежну від Кремля.

Порівняльний приклад – Чечня при Кадирові: паралельна армія, паралельна риторика, окремий культ особи. Різниця в тому, що Кадиров діє відкрито і з дозволу Путіна. Тива діє максимально тихо, і це може бути небезпечнішим симптомом.

Лінія 2: Ідеологічна некомпетентність центру

Якщо Москва це схвалила або просто не помітила – це індикатор ерозії ідеологічного контролю. Централізована імперія повинна фільтрувати символи, що руйнують її власний наратив. Те, що орден Субедея «пройшов» без корекції, означає або втому апарату, або розпад координації між центром і регіонами.

Аналог із недавньої історії: пізній СРСР. Коли республіки почали видавати власні нагороди і символи, це не одразу читалося як сепаратизм. Ретроспективно виявилось симптомом розпаду ідеологічної монополії центру.

Війна змусила Москву делегувати мобілізацію на регіональний рівень – фінансово, символічно, організаційно. Регіони отримали ресурси і видимість, яких раніше не мали. Ідеологічна некогерентність є неминучим побічним продуктом цієї децентралізації під тиском.

Лінія 3: Відхід від панславізму – дрейф у бік євразійства

Це, мабуть, найбільш системна і водночас найбільш тривожна інтерпретація – не для України, а для самої Росії.

Євразійство як ідеологія ніколи повністю не зникало з російського дискурсу. Від Савіцького і Трубецького у 1920-х до Дугіна в наші дні ця думка відтворюється з наполегливістю, що сама по собі є симптомом. Її базова теза: Росія – не слов'янська держава і не європейська, а євразійська цивілізація, спадкоємиця Золотої Орди, а не Київської Русі. Московське царство виросло не всупереч Орді – воно виросло із Орди, засвоївши її адміністративну модель, її принципи централізації, її відношення до підкорених народів як до «улусів».

Путін час від часу використовував цю риторику – особливо коли потрібно було обґрунтувати союз із Китаєм або артикулювати дистанцію від Заходу. «Ми – не Європа» є твердженням не лише географічним, а й цивілізаційним.

Орден Субедея у цьому прочитанні – не помилка і не сепаратистський сигнал, а свідоме розширення ідеологічного поля: Росія воює не як захисниця слов'янства від «нацистів», а як євразійська імперія, до якої органічно входять тюркські та монгольські народи Сибіру, Поволжя, Центральної Азії. Тива – не виняток із правила, а підтвердження нового правила.

Але тут є фундаментальна проблема, яку неможливо обійти.

Євразійство і панславізм – це не просто різні акценти. Це несумісні легітимаційні основи. Їх не можна змішати без руйнування обох.

Не можна одночасно виправдовувати війну захистом «братів-слов'ян від нацистів і НАТО» – і нагороджувати учасників цієї ж війни орденом завойовника, що ці самі слов'янські міста спалив і залив кров'ю у XIII столітті. Це не синтез. Це навіть не суперечність. Це – ідеологічна шизофренія, яка руйнує внутрішню логіку самої війни.

Більше того: якщо Росія свідомо рухається у бік євразійства – вона автоматично делегітимізує весь свій «слов'янський» дискурс щодо України. Не можна бути спадкоємицею Золотої Орди і водночас «старшим братом» для православних слов'ян. Золота Орда не мала братів – вона мала улуси.

VII. ГОЛОВНИЙ ПАРАДОКС

Конструкція є такою. Жителі Республіки Тива, будучи переважно тюркомовними нащадками урянхайців, нагороджуються за вбивства українців – переважно православних або принаймні тих, хто асоціює себе з християнським світом – орденом, названим на честь людини, що в XIII столітті знищила саме ті «слов'янські» міста, якими Росія сьогодні так пишається: Київ, Чернігів, Переяслав.

Орден Субедея – нагорода для нащадків завойовників слов'янства за участь у нищенні слов'янства. Все це в рамках офіційної доктрини «захисту слов'янського світу від Заходу». Якщо це не ідеологічний колапс – то що?

VIII. ІДЕОЛОГІЧНИЙ СУПЕРМАРКЕТ: КОЛИ НАРАТИВ БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБЕН

Можливо, найточніший діагноз – не «шизофренія», а щось ще прагматичніше і тривожніше.

Можливо, Росія вже не потребує єдиної когерентної ідеології. Їй достатньо набору локальних мотиваторів, що не перетинаються і не суперечать одне одному лише тому, що кожна аудиторія отримує своє і не бачить, що отримують інші: слов'янам пропонується панславізм і «захист руського миру», тувинцям – орден Субедея і повернення до традиції завойовників, чеченцям – джихад проти безбожного Заходу і особиста лояльність Кадирову, олігархам – гроші, активи і безкарність, регіональним елітам – символічна автономія і доступ до військового ресурсу.

Війна як ідеологічний супермаркет, де кожен знаходить своє виправдання – і де касира немає.

Ця модель функціонує. Вона мобілізує, вона утримує коаліцію разом, вона дозволяє центру не вибирати між несумісними наративами. Але вона функціонує лише доти, доки тримається зовнішній тиск війни і доки різні покупці супермаркету не почнуть порівнювати чеки.

Бо це вже не ознака сили – це ознака того, що єдиного імперського проекту більше не існує. Є лише тактичне управління різними групами через різні символи. А тактичне управління без стратегічного центру – це не держава. Це коаліція, що тримається разом рівно доти, доки тримається зовнішнє склеювання.

Для порівняння: пізня Римська імперія також утримувала периферію через локальні культи, місцевих вождів і роздроблену лояльність – аж до моменту, коли виявилось, що «Рим» – це лише назва, а не реальна центральна влада.

IX. ВИСНОВОК

Найсильніша позиція – не вибирати між трьома лініями інтерпретації, а стверджувати: сама неможливість розрізнити ці три версії і є діагнозом.

Здорова імперія з міцним ідеологічним центром або не допустила б такого ордену, або однозначно контролювала б його значення. Те, що ми не можемо сказати – навмисно це чи ні, це сигнал регіоналізму чи некомпетентність Москви, євразійство чи просто ситуативна риторика – свідчить про одне: центр вже не є єдиним виробником смислів.

А коли виробників смислів стає багато – починається не розквіт, а торгування.

Субедей-Багатур служив чотирьом ханам і всіх пережив. Він знав, коли наступати і коли зупинитися. Він ніколи не починав бою, не знаючи, де вийти з нього. Він підкорював народи, але ніколи не давав їм взаємно суперечливих обіцянок.

Сучасні керівники Росії дали йому ім'я нагороди – але уроків, схоже, не читали.

Субедей помер у власному ліжку. Більшість із тих, хто отримує орден його імені, такої розкоші не матиме. А держава, що їх відправила, – схоже, теж не знає, де зупинитися.

P.S. До спалення Києва у 1241 році монголами була спалена Москва - 1238 році.

Емпіричне дослідження дисциплінарних практик щодо адвокатів, прокурорів і слідчих в Україні

Dmytro — Fri, 15 May 2026 19:04:24 GMT

У статті здійснено перше в Україні порівняльне емпіричне дослідження дисциплінарних практик щодо трьох ключових суб'єктів кримінального провадження – адвокатів, прокурорів та слідчих Національної поліції.

Дослідження ґрунтується на первинних офіційних статистичних даних, отриманих безпосередньо від органів дисциплінарної юрисдикції: регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (КДКА), Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП), Офісу Генерального прокурора та Національної поліції України – шляхом направлення запитів про надання публічної інформації у березні–квітні 2026 року. Вихідна гіпотеза дослідження полягає в тому, що система дисциплінарної відповідальності в Україні функціонує принципово по-різному щодо адвокатів, прокурорів і слідчих, зокрема: ризик притягнення адвоката до відповідальності є структурно вищим, а структура застосованих до нього стягнень – суттєво суворішою порівняно зі стягненнями щодо представників сторони обвинувачення.

Аналіз охоплює шестирічний масив (2020–2025 рр.) і базується на трьох аналітичних інструментах: відносному показнику ризику (відсоток притягнутих від загального облікового складу), структурному розподілі стягнень за ступенем тяжкості та синтетичному індексі пунітивності (жорсткості) дисциплінарної практики.

Встановлено глибоку структурну асиметрію: щонайменше дві третини слідчих і прокурорів у дисциплінарних провадженнях отримують максимум попередження або догану, тоді як понад дві третини адвокатів зазнають суттєво суворіших санкцій – зупинення або позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю.

Виявлено, що регіональні КДКА функціонують за принципово різними санкційними моделями: від структурно каральної (Київська, Одеська) до превентивно-виховної (Івано-Франківська). КДКП, попри формальну незалежність, відтворює модель корпоративного захисту з конверсійним коефіцієнтом «скарга → стягнення» менше 10%.

Дисциплінарна практика НПУ характеризується «м'яким ядром»: близько 90% стягнень щодо слідчих — зауваження або догана.

Доведено, що принцип рівності сторін (equality of arms) у вітчизняному кримінальному провадженні залишається декларативним: адвокат, який зазнає дисциплінарного тиску, ризикує професійною долею, тоді як слідчий за ту саму міру вини – як правило, лише формальним зауваженням.

Окремо задокументовано небажання більшості органів адвокатського самоврядування надавати публічну інформацію про власну дисциплінарну практику на відміну від органів прокуратури та поліції.

Сформульовано рекомендації щодо реформування інституту дисциплінарної відповідальності адвокатів: забезпечення реальної змагальності в дисциплінарному процесі, запровадження публічних електронних реєстрів, розроблення єдиних методологічних стандартів вибору між санкціями та систематичний публічний моніторинг дисциплінарної практики за уніфікованими індикаторами.

Source

The Punitive Cell. Solitary Confinement at the Intersection of Criminology, Law, and Human Rights

Dmytro — Sun, 10 May 2026 20:46:31 GMT

Solitary confinement – the isolation of a prisoner from meaningful human contact for twenty-two or more hours per day – remains one of the most institutionally resilient practices in contemporary penology. This article proceeds from a methodological repositioning: whether solitary confinement is harmful has been definitively resolved. Its destructive impact upon physical and mental health, its failure to achieve any declared penological objective, and its role in provoking self-harm, suicide, and psychological disintegration constitute an empirical axiom. The central inquiry shifts to the structural: why, despite more than a century of clinical and criminological evidence, does solitary confinement remain embedded in prison systems worldwide?

The article integrates doctrinal analysis of ECtHR jurisprudence and CPT standards and reports, empirical synthesis across criminology and psychiatry, comparative legislative analysis across multiple jurisdictions, and critical-theoretical interpretation drawing on Foucault, Cohen, and Bauman. It reconstructs the normative architecture governing isolation – including the CPT’s PLANN framework and the doctrinal arc from Ramirez Sanchez v. France (2006) to the structural incompatibility principle in Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023) – situating this within the logic of carceral power.

Three undeclared functions sustain the practice: neutralisation of surplus populations, disciplinary terror as a mechanism of internal governance, and symbolic affirmation of state sovereignty. The article also analyses terminological substitution as a structural evasion mechanism, informal prison hierarchies in post-Soviet and comparable systems, and the political economy of punishment as an obstacle to reform. It concludes that solitary confinement persists not because it is effective, but because it is institutionally convenient – as a disciplinary instrument, a political symbol, and a substitute for systemic reform deferred by resource constraints and electoral calculation.

Source

Стіни в стінах: Тюбінгенський університет об'єднав суддів ЄСПЛ, членів ЄКЗК та вчених для обговорення проблем одиночного ув'язнення

Dmytro — Sat, 09 May 2026 12:31:17 GMT

8 травня 2026 року Юридичний факультет Університету Ебергарда Карла у Тюбінгені та Професура запобігання злочинності та управління ризиками провели спільний міжнародний семінар з питань одиночного ув'язнення у пенітенціарних установах, який зібрав суддів ЄСПЛ, членів і експертів ЄКЗК, науковців-правознавців та практиків у галузі пенітенціарного права і прав людини.

ЗНАЧЕННЯ ЗАХОДУ

Тюбінгенський семінар став унікальним майданчиком для конструктивного діалогу між двома провідними інституціями Ради Європи у сфері запобігання катуванням. Його важливість визначається міждисциплінарним характером: поряд із аналізом практики ЄСПЛ та стандартів і доповідей ЄКЗК, семінар включав правові, медичні, кримінологічні та соціологічні аргументи, що висвітлюють структурну логіку збереження одиночного ув'язнення попри переконливі докази його руйнівного впливу.

Захід став можливим, зокрема, завдяки підтримці Відділу міжнародного наукового співробітництва Університету Тюбінгену.

УЧАСНИКИ

Європейський суд з прав людини:

суддя Микола Гнатовський
суддя Латіф Гусейнов
суддя Себастьян Редулецу
суддя Анн-Луїз Борман
Гіорі Бадашвілі (юрист, Секретаріат ЄСПЛ)

Європейський комітет з питань запобігання катуванням:

Алан Мітчелл, Президент ЄКЗК (Сполучене Королівство)
Том Демс, член ЄКЗК (Бельгія)
Василіс Тцевелекос, член ЄКЗК (Греція)
Анна Йонссон Корнелл, член ЄКЗК (Швеція)
Дмитро Ягунов, член ЄКЗК (Україна)

Секретаріат ЄКЗК:

Г'ю Четвінд, Виконавчий секретар ЄКЗК
Петр Гнатік
Лаура Єлчіу-Ерел
Айкатерині Лазана

Експерти Університету Тюбінгену:

проф. д-р Крістін Остерло-Конрад, Декан Юридичного факультету (вітальне слово)
проф. д-р д-р h.c. Бернд Гайнріх, Проректор з міжнародних відносин, професор кримінального права та кримінального процесу (вітальне слово)
проф. д-р Ріта Гаверкамп, Віцепрезидент Міжнародної пенітенціарної та пеніологічної фундації (вітальне слово)
проф. д-р Рюдіґер Вульф
проф. д-р Ганс-Юрґен Кернер
Тетяна Тонкошкур, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену
д-р Корнелія Кьолер, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену

ДОПОВІДІ СЕМІНАРУ

«КОГО МИ ІЗОЛЮЄМО І ВІД КОГО: ОДИНОЧНЕ УВʹЯЗНЕННЯ ТА МЕЖІ КАРАЛЬНОЇ СУВЕРЕННОСТІ»

Д-р Дмитро Ягунов, член ЄКЗК; адвокат; доктор політичних наук; науковий співробітник Університету Тюбінгену; доцент Донецького національного університету імені Василя Стуса

Доповідь запропонувала радикальне переосмислення дискурсу навколо одиночного ув'язнення. Д-р Дмитро Ягунов стверджував, що шкідливість ізоляції давно перестала бути предметом наукової дискусії — вона стала аксіомою. Реальне питання полягає в іншому: чому, попри понад півстоліття емпіричних досліджень, одиночне ув'язнення не лише зберігається, а й залишається структурно вкоріненим?

Спираючись на нещодавно опублікований стандарт ЄКЗК щодо неформальних тюремних ієрархій (CPT/Inf(2025)12) та численні правові, соціологічні й психіатричні дослідження, доповідь порушила питання: кого ми ізолюємо і від кого? Аналіз показав, що в пострадянських пенітенціарних системах ізоляція нерідко функціонує як симптом інституційного недорозвитку, а не як реакція на індивідуальну небезпечність. Використовуючи теоретичні рамки Мішеля Фуко, Стенлі Коена та Зигмунта Баумана, було виокремлено три ключові функції одиночного ув'язнення: нейтралізація, дисциплінарний терор і символічна суверенність — жодна з яких не є задекларованою, жодна — пенологічно виправданою.

«ІЗОЛЯЦІЯ У НІМЕЦЬКИХ ТЮРМАХ»

Проф. д-р Ріта Гаверкамп, Кафедра запобігання злочинності та управління ризиками, Університет Тюбінгену

Проф. д-р Ріта Гаверкамп представила детальний аналіз практики ізоляції у німецьких тюрмах, розглянувши як правову базу, так і конкретні випадки серйозних порушень. Доповідь спиралася на Звіт Експертної комісії щодо тюрми Брухзаль, Звіт Баварської експертної комісії та інші першоджерела.

На концептуальному рівні було проведено розмежування між двома формами сегрегації: тривалим одиночним ув'язненням та тимчасовим розміщенням у спеціально захищеній камері. Розглянуто два знакових випадки:

Тюрма Брухзаль, 2014 рік: Ув'язнений загинув внаслідок тривалої незаконної ізоляції у виправній установі Баден-Вюртемберґу. Справа виявила критичні вади у виконанні обов'язку піклування та відсутність належного медичного і психіатричного нагляду. Серед уроків, визначених проф. Гаверкамп: необхідність міждисциплінарної діагностики та лікування, посилення тюремного нагляду, медичних і психіатричних гарантій, чіткої правової основи для примусових медичних заходів, а також систематичної документації та контролю.

Тюрма Аугсбург-Ґаблінґен, 2024 рік: Цей випадок, задокументований Національним превентивним механізмом Німеччини, стосувався тримання особи оголеною у спеціально захищеній камері — практика, яка, на думку проф. Гаверкамп, відображає ширшу системну дисфункцію. Серед висновків: спеціально захищені камери мають бути крайнім заходом, а не рутинним інструментом управління; тривалі заходи потребують судового контролю; спеціальні кімнати для захисту мають бути доступні як альтернатива; психіатрична допомога має розглядатися як центральна; персонал повинен проходити підготовку на основі справжньої культури прав людини.

Проф. Гаверкамп також звернулася до Річного звіту 2024 року Національного агентства Німеччини з питань запобігання катуванням, який документує подальші порушення останніх років — демонструючи, що йдеться не про поодинокі інциденти, а про системну проблему, що потребує сталої регуляторної та законодавчої уваги.

«СТІНИ У СТІНАХ: ПРАКТИКА ЄСПЛ ТА СТАНДАРТИ КЗК ЩОДО ОДИНОЧНОГО УВʹЯЗНЕННЯ»

Панельна дискусія під головуванням Г'ю Четвінда (Виконавчий секретар ЄКЗК); за участю судді Миколи Гнатовського (ЄСПЛ) та проф. д-ра Тома Демса (член ЄКЗК)

Центральна панель дослідила найважливіші точки збіжності та напруги між юриспруденційними стандартами Суду і превентивним моніторинговим механізмом ЄКЗК, зокрема принцип структурної несумісності, сформульований у справі Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023), та його наслідки для оцінки тривалого одиночного ув'язнення.

«КІМНАТА, ДЕ ЦЕ СТАЛОСЯ»: ОСТАННІЙ СМЕРТНИЙ ВИРОК У ЗАХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ

Проф. д-р Рюдіґер Вульф, Університет Тюбінгену

Завершальна доповідь додала унікальний для семінару історичний вимір. Саме в Тюбінгені, у лютому 1949 року, був виконаний останній смертний вирок у Федеративній Республіці Німеччина — незадовго до скасування смертної кари Основним законом. Цей факт надає Тюбінгену особливого символічного значення для будь-якого дослідника кримінального права та пенального гуманізму.

Punishing Without Purpose – Penological Pessimism and the Postmodern Crisis of Social Control

Dmytro — Wed, 06 May 2026 11:07:55 GMT

The article examines penological pessimism as the dominant intellectual and practical logic governing contemporary social control in postmodern societies. Proceeding from a political science rather than a strictly legal perspective, the study challenges what the author terms penological over-optimism – the axiomatic faith, embedded in classical criminal law tradition, that the declared goals of punishment (deterrence, rehabilitation, correction, and general prevention) are both achievable and correctly formulated. Drawing on Nietzschean philosophy, Foucauldian genealogy, and the Marxist political economy of punishment developed by Rusche and Kirchheimer, the article argues that more than two and a half centuries of reformist ambition have failed to deliver on their foundational promises: prisons punish without correcting, probation systems supervise without transforming, and criminal justice institutions structurally reproduce the social inequalities they were designed to overcome.

The article traces the moral and philosophical underpinnings of this failure, demonstrating how the classical school’s reliance on morality as the legitimating basis for penal systems inevitably gave way to nihilism – a process Nietzsche identified as the logical outcome of any exclusively moral value system. The collapse of the rehabilitation paradigm has created a normative vacuum in prison and probation policy, filled not by a new philosophical justification but by the pragmatic rationalism of risk management, incapacitation, and population containment. This postmodern turn – panoptic and disciplinary in nature – operates largely without adequate moral or political justification and does not appear to require one.

The author introduces the concept of active pessimism as an epistemological corrective – not a counsel of despair but a demand for intellectual honesty in penological research and prison and probation policymaking. The dominant logic of contemporary social control, the article concludes, is not the logic of reform but the logic of containment: the neutralisation of risk, the management of surplus penal populations, and the perpetuation of institutional power. Acknowledging this reality candidly is presented as the necessary precondition for constructing a more truthful and effective science of social control in the 21st century.

Source

Касти, примусова праця та нездатність забезпечити захист: Petrov v. Moldova — знакова справа щодо неформальних в’язничних їєрархій

Dmytro — Sat, 02 May 2026 15:22:19 GMT

Заявник стверджує, що належав до нижчої касти «ізгоїв» у неформальній ієрархії, яка, за його словами, панує в молдовських в'язницях, і що через цей статус він зазнавав обмежень, принижень і примусової праці. Заява порушує питання передусім у контексті статей 3, 4 та 14 Конвенції.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

2. Заявник народився у 1983 році; на момент подачі заяви він тримався під вартою у Кишиневі.

4. Засуджений за вбивство при обтяжуючих обставинах, заявник відбував покарання у виді позбавлення волі з 2006 по 2021 рік. З невстановленої дати до лютого 2014 року він перебував у Пенітенціарній установі № 15 у Крікові. З лютого 2014 року, за винятком короткого періоду між серпнем і вереснем 2017 року, він тримався у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі.

5. Заявник стверджує, що у лютому 2009 року його «понизили» до нижчої «касти» ув'язнених, які іменуються «недоторканими», «приниженими» або «ізгоями». Підстав цього «пониження» він не уточнює.

6. «Кастова» система, що панує в молдовських в'язницях, пов'язана з неформальною ієрархією ув'язнених і є спадщиною радянського періоду, яка збереглася після здобуття Республікою Молдова незалежності. Аналогічні системи описані в рішеннях «С.П. та інші проти Росії» (заяви № 36463/11 та 10 інших, §§ 5–10, 2 травня 2023 року) та «Д. проти Латвії» (заява № 76680/17, § 6, 11 січня 2024 року). Вони базуються щонайменше на трьох «кастах»: групі на вершині неформальної ієрархії, середній касті, до якої належить переважна більшість ув'язнених, та нижчій «касті» — «ізгоїв».

ВЕРСІЯ ЗАЯВНИКА ЩОДО ПОВОДЖЕННЯ З «ІЗГОЯМИ»

7. Заявник стверджує, що він, як і інші ув'язнені, які належали до нижчої «касти», зобов'язаний був дотримуватись суворих правил поведінки, які він описує таким чином.

8. Заявник зазначає, що для пересування по в'язниці він був зобов'язаний ходити вздовж стін та огорож. Він пояснює, що «ізгоям» заборонялося торкатися ув'язненого з іншої «касти» під загрозою фізичних репресій. Він уточнює, що якщо ув'язненого торкався «ізгой», сам цей ув'язнений ставав «ізгоєм», і що внаслідок цього осіб, які належали до нижчої «касти», постійно проганяли інші ув'язнені.

9. Заявник також стверджує, що «ізгої» отримували їжу окремо від інших. У Пенітенціарній установі № 15 у Крікові «ізгоїв» обслуговували останніми: тарілку ставили на підлогу, і вони мали нахилитися, щоб підняти її, зробити два кроки назад, потім випрямитися і повернутися, щоб поїсти у своїх камерах. У Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі він отримував їжу біля вікна посудомийної зони, де санітарні умови, на його думку, були жахливими.

10. Заявник стверджує, що в’язничний лікар приймав його останнім, навіть якщо він реєструвався першим. Якщо під час огляду «ізгоя» лікарем до кімнати заходив інший ув'язнений, «ізгой» мусив негайно вийти й чекати, поки лікар не закінчить огляд цього ув'язненого.

11. За словами заявника, «ізгоям» також заборонялося відвідувати в’язничну церкву, користуватися пральнею, спортивним залом або відвідувати курси професійної підготовки.

12. Заявник також стверджує, що його змушували виконувати роботи, яких не виконували інші ув'язнені. Зокрема, він зазначає, що мусив проводити ремонтні роботи у камерах іноді до 14 годин на добу, а також переносити на спині мішки, наповнені камінням, із вулиці до певних камер. Він також вказує, що його змушували працювати надворі під палючим сонцем, без води та перерв, без будь-якої оплати, і при цьому виконував завдання, за які платили іншим ув'язненим. Як «ізгой», він також мусив збирати сміття та інші відходи у в'язниці, прибирати туалети, перевозити вугілля або переносити відра з бетоном упродовж до десяти годин поспіль на відстань 500 метрів.

13. Заявник надав Суду кілька відеозаписів, які, за його словами, він зробив на мобільний телефон у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі. Дати відеозаписів він не вказав.

14. На першому відео заявник знімає свою камеру, яка перебуває у занедбаному стані, а також трьох співкамерників, один з яких зайнятий будівельними роботами. Заявник стверджує, що зазначені особи є «ізгоями», що підтверджують два інші ув'язнені, і що вони змушені самостійно виконувати роботи у своїй камері, на відміну від ув'язнених інших «каст», камери яких ремонтуються найманими робітниками.

15. На трьох інших відео він знімає ту саму камеру під час ремонту. Він стверджує, що його та інших ув'язнених, які перебувають у ній, змушують весь день виконувати будівельні роботи, що він рідко може вийти з камери, що йому не дозволяють користуватися душем – зарезервованим для ув'язнених «вищої касти» – і що він змушений спати в камері, повній пилу та будівельного сміття. На одному з відео видно, як заявник штукатурить стіну, стверджуючи, що впродовж семи днів він і його співкамерники змушені працювати понад дванадцять годин на добу і спати в цій камері, дихаючи пилом і випарами від будівельних робіт.

16. На іншому відео заявник показує відремонтовану камеру, стіни якої починають руйнуватися через вологість, а стеля протікає під час дощу. Він зазначає, що їх семеро у камері. На записі видно чотири ліжка, у тому числі три двоярусних, і вкрай обмежений простір, доступний ув'язненим поза цими ліжками.

17. На двох інших відео заявник знімає, як просить дозволу в ув'язненого з іншої «касти» покинути свою камеру.

18. На ще одному відео заявник знімає прихованою камерою в’язничний двір і розмову з іншим ув'язненим, з якої випливає, що обоє є «ізгоями» і мають ходити вздовж стін двору, тримаючись осторонь від ув'язнених інших «каст».

19. На ще одному відео заявник знімає прихованою камерою маршрут до їдальні та її інтер'єр. Він іде вздовж зовнішньої стіни, слідом за іншим «ізгоєм», і в їдальні отримує їжу біля вікна, яке, за його словами, відрізняється від вікна для ув'язнених інших «каст».

СКАРГИ ЗАЯВНИКА

20. У низці скарг, надісланих до Пенітенціарної установи № 9 у Прункулі з лютого 2017 по вересень 2018 року, заявник безрезультатно просив надати йому оплачувану роботу. В одній із скарг він згадав про своє членство у «касті ізгоїв».

21. 2 лютого 2017 року заявник подав скаргу до слідчого судді з приводу умов тримання під вартою та дискримінації, якої він зазнавав у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі. Він вказав на свій статус «ізгоя» і стверджував, що коли він або інші ув'язнені в його камері скаржилися на умови тримання під вартою, адміністрація установи надсилала ув'язненого з вищої касти, щоб той примусив їх замовкнути.

22. Рішенням від 7 лютого 2017 року Кишинівський районний суд відмовився від юрисдикції та передав скаргу заявника на розгляд Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

23. Листом від 27 березня 2017 року цей департамент повідомив заявника, що після перевірки не виявив жодних порушень чинного законодавства Республіки Молдова з боку посадових осіб Пенітенціарної установи № 9 у Прункулі. Також зазначалося, що вживаються всі необхідні заходи для забезпечення безпеки та створення сприятливих умов тримання для осіб, позбавлених волі.

24. 24 березня 2017 року заявник звернувся до слідчого судді зі скаргою на умови тримання під вартою, знову вказавши на свою належність до «касти ізгоїв».

25. Рішенням від 3 квітня 2017 року Кишинівський районний суд знову відмовився від юрисдикції та передав скаргу до Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

26. Рішенням від 18 травня 2017 року департамент закрив провадження, не розглянувши скаргу по суті, на тій підставі, що заявник письмово відмовився отримати відповідь на неї.

27. У невстановлену дату 2019 року заявник звернувся до Ради з попередження та ліквідації дискримінації і забезпечення рівності («Рада рівності»). Він пояснив, що надсилав кілька запитів до адміністрації в'язниці з метою отримання роботи, і всі вони були відхилені. Він також зазначив, що він і група ув'язнених — членів «касти ізгоїв» — працюють без винагороди.

28. У своєму рішенні від 12 липня 2019 року Рада рівності відзначила, що за час перебування у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі заявник вчинив двадцять чотири дисциплінарні правопорушення і що три з них ще не є погашеними. Рада дійшла висновку про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між диференційованим поводженням, на яке посилається заявник, і наведеними ним підставами, та констатувала, що таке поводження є наслідком зазначених дисциплінарних правопорушень.

МАТЕРІАЛИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ

30. У відповідних частинах доповіді Уряду Республіки Молдова щодо спеціального візиту до Республіки Молдова, здійсненого ЄКЗК з 5 по 13 грудня 2022 року [CPT/Inf (2023) 27], опублікованої 13 вересня 2023 року, зазначено:

РЕЗЮМЕ ДОПОВІДІ

Основною метою спеціального візиту 2022 року було повторне вивчення поводження з особами, взятими під варту, та умов їх тримання. (...) Особлива увага приділялася оцінці прогресу молдовської влади у боротьбі з насильством та залякуванням серед ув'язнених.

(...) Хоча ЄКЗК відзначив прогрес у деяких сферах, Комітет з жалем констатує, що багато ключових рекомендацій, неодноразово сформульованих у попередніх доповідях про візити [зокрема, доповіді щодо візитів 2015 [CPT/Inf (2016) 16], 2018 [CPT/Inf (2018) 49] та 2020 [CPT/Inf (2020) 27] років], досі не виконані. Це стосується, зокрема, рекомендацій щодо явища неформальної ієрархії серед ув'язнених та пов'язаного з нею насильства й залякування, незадовільних матеріальних умов тримання більшості ув'язнених, обмеженої програми діяльності, що пропонується ув'язненим, а також рівня укомплектованості персоналом, недостатнього для забезпечення ефективного нагляду за пенітенціарними установами. (...)

Як зазначалося вище, результати візиту свідчать про те, що насильство серед ув'язнених залишається значною мірою невирішеною проблемою і що пенітенціарні установи, як правило, все ще не забезпечують безпечного середовища для ув'язнених. Знову чимало ув'язнених описували делегації загальну атмосферу залякування та насильства, яку створюють неформальні лідери серед ув'язнених та їхнє оточення. Вивчені делегацією документи також свідчили про численні випадки травм, характерних для насильства між ув'язненими. Зі страху та браку довіри до спроможності персоналу забезпечити їм захист постраждалі ув'язнені відмовлялися пояснювати походження своїх травм. Більш того, хоча всі ці випадки були встановлені та повідомлені прокуратурі, жодного розслідування у зв'язку з ними не порушувалось.

Становище осіб, яких вважають «приниженими» або «недоторканими», тобто тих, хто належить до нижчої «касти» неформальної ієрархії ув'язнених, залишається серйозним приводом для занепокоєння ЄКЗК. Делегація знову отримала численні скарги на часті словесні образи, систематичну принизливу поведінку інших ув'язнених та погрози фізичним насильством. Як ЄКЗК неодноразово підкреслював у попередніх доповідях про візити, він вважає, що ситуацію цих осіб можна охарактеризувати як таку, що є триваючим порушенням статті 3 Європейської конвенції з прав людини. (...)

ЄКЗК вважає, що стійка нездатність молдовської влади забезпечити безпечне та надійне середовище для ув'язнених безпосередньо пов'язана з кількома чинниками, зокрема з хронічною нестачею тюремного персоналу, покладанням на неформальних лідерів серед ув'язнених для підтримання контролю над тюремним населенням та існуванням гуртожитків великої місткості. Водночас у момент прийняття до установи не проводиться справжньої індивідуалізованої оцінки ризиків і потреб, а також розподілу для визначення того, в якій в'язниці, корпусі чи камері має бути розміщений кожен новоприбулий ув'язнений. (...)

31. У відповіді Уряду Молдови на доповідь ЄКЗК щодо візиту з 5 по 13 грудня 2022 року [CPT/Inf (2023) 32], опублікованій ЄКЗК 3 листопада 2023 року, визнається необхідність розробки стратегічного документа для керівництва заходами, що вживаються владою для боротьби з цим глибоко вкоріненим явищем [неформальної ієрархії серед ув'язнених] у молдовських пенітенціарних установах, водночас зазначається, що на той час розробка програми для вирішення цієї конкретної тюремної проблеми неможлива, оскільки жодна стратегія такої програми не передбачає та не згадує. У відповіді також зазначається, що Міністерство юстиції оцінило ступінь виконання рекомендацій базового дослідження 2018 року і виявило, що виконано лише 20% рекомендацій. Вказується, що буде затверджено дорожню карту зниження рівня неформальної ієрархії із заходами, що відображають рекомендації доповіді ЄКЗК.

32. У своїй доповіді щодо спеціального візиту до Республіки Молдова з 3 по 12 червня 2025 року [CPT/Inf (2025) 38], опублікованій 4 грудня 2025 року, ЄКЗК підтверджує, що становище ув'язнених-«ізгоїв» залишається серйозним приводом для занепокоєння.

33. Пенітенціарні стандарти ЄКЗК щодо неформальної ієрархії серед ув'язнених [CPT/Inf (2025) 12] детально описують «кастову» систему у пострадянських тюремних системах, включно з нижчою кастою «недоторканих» або «ізгоїв» (опущені, ліві), яким: заборонено висловлювати думки щодо життя в установі або вищих каст, підвищувати голос або чинити фізичний спротив при ударі з боку особи вищої касти; доводиться годинами стояти на варті при вході до відділення; вони розміщуються в окремих камерах; зобов'язані користуватися окремими санітарними вузлами; харчуються за окремими столами в їдальні з посуду, що їх ідентифікує; не можуть користуватися кухнею відділення; відповідають за прибирання всіх місць загального користування; прибирають у гуртожитках і камерах представників вищої касти. Стандарти ЄКЗК зазначають, що ця ситуація «може розглядатися як така, що є триваючим порушенням статті 3» і що експлуатація ув'язнених нижчих каст «у деяких випадках може прирівнюватися до сучасного рабства (у формі примусової праці)».

34. Базове дослідження кримінальної субкультури в тюрмах Республіки Молдова, проведене в рамках проекту Ради Європи «Підтримка реформ кримінального судочинства в Республіці Молдова», опубліковане у березні 2018 року, підтверджує, що кримінальна субкультура існує в різному ступені в усіх молдовських в'язницях, підтримується через централізовані структури в установах для дорослих чоловіків, а кастова система є «наріжним каменем механізму розподілу насильства». Нижча каста – «недоторкані» – зазнає найтяжчих позбавлень і найвищого щоденного ризику стати жертвою.

35. Європейські тюремні правила 2006 року, прийняті Комітетом міністрів Ради Європи 11 січня 2006 року та переглянуті 1 липня 2020 року (Рекомендація Rec(2006)2-rev), передбачають, зокрема, що обмеження щодо осіб, позбавлених волі, мають бути зведені до необхідного мінімуму; що тюремне життя має максимально наближатися до позитивних аспектів життя у суспільстві; що праця у в'язниці повинна розглядатися як позитивний елемент тюремного режиму і не може в жодному разі призначатися як покарання; і що максимальна тривалість щоденної та щотижневої праці ув'язнених має встановлюватися відповідно до місцевих норм і звичаїв щодо осіб, найнятих на роботу за межами в'язниці.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14

42. Посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник стверджує, що зазнавав дискримінації, приниження та заборон у в'язниці у зв'язку з його належністю до касти «ізгоїв».

43–46. Суд, будучи господарем юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скарга підлягає розгляду за статтею 3 Конвенції («С.П. та інші проти Росії», § 65, та «Д. проти Латвії», §§ 30 і 58). Обов'язок влади запобігати дискримінаційному насильству з боку приватних осіб та розслідувати можливі дискримінаційні мотиви може одночасно розглядатися як частина відповідальності влади за статтею 14 щодо забезпечення основоположних цінностей, захищених статтею 3, без дискримінації. З огляду на взаємодію між цими положеннями в контексті насильства, мотивованого дискримінацією, такі питання можуть розглядатися виключно за статтею 3 або вимагати одночасного розгляду за обома статтями. Суд вважає, що найбільш доцільним підходом у цій справі є розгляд скарги заявника за статтею 3 у поєднанні зі статтею 14.

61–68. Встановлення фактів. Уряд не оспорює твердження заявника про його належність до «касти ізгоїв» і не заперечує реальності «кастової» системи. Суд зазначає, що існування неформальної ієрархії ув'язнених у молдовських в'язницях є загальновідомим фактом, задокументованим ЄКЗК та детальним дослідженням; що належність заявника до нижчої «касти» підтверджується іншими ув'язненими на наданих ним відео, зокрема одним «ізгоєм», знятим без його відома; і що заявник описує атмосферу обмежень та приниження. З огляду на це Суд визнає встановленим, що заявник належав до нижчої «касти» і що він зазнав принаймні деяких із оскаржуваних видів поводження, а саме: фізичної і соціальної сегрегації, позбавлення доступу до певних базових тюремних ресурсів та призначення на принизливі роботи, що нав'язувалися іншими ув'язненими через його статус «ізгоя».

69–72. Поріг тяжкості. Ситуація заявника суттєво подібна до ситуації заявника у справі «Д. проти Латвії» (§ 49), де Суд уже дійшов висновку, що сегрегація несла потужне послання про меншовартість, тим самим підриваючи людську гідність ув'язнених, які перебувають у становищі заявника, і таким чином становила таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3. Суд не бачить підстав для іншого підходу в цій справі. Стигматизація, фізична та соціальна сегрегація, яких зазнав заявник, поряд із призначенням його на принизливі роботи та позбавленням доступу до основних тюремних ресурсів, завдавали йому душевних страждань і фізичного болю, що неминуче перевищували рівень страждань, притаманний ув'язненню, навіть за відсутності фізичного насильства. Ця ситуація, яку заявник зносив роками, становить таке, що принижує гідність, поводження, і мінімальний поріг тяжкості, необхідний для застосування статті 3 у поєднанні зі статтею 14, досягнуто.

73–85. Позитивний обов'язок захищати без дискримінації. Суд нагадує, що національна влада зобов'язана вживати заходів, здатних запобігти катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню з особами, що перебувають під її юрисдикцією, навіть з боку приватних осіб. Суд зазначає, що заявник неодноразово повідомляв тюремну адміністрацію, суддів та інших державних органів про свою належність до «касти ізгоїв». З огляду на те, що це явище широко задокументоване, державні органи, яких було повідомлено про підпорядковане становище заявника, не могли не знати про ризики, яким його вразлива ситуація його піддавала. Проте національна влада не вжила жодних заходів для зменшення вразливості заявника, і немає жодних ознак того, що існували будь-які ефективні механізми для вирішення більш широкого питання усталених ієрархій серед ув'язнених.

Крім того, Суд вважає, що жодна різниця у поводженні, заснована на примусовій належності до нижчої «касти», члени якої знелюднюються та яким відмовляють у визнанні їхнього існування як людських істот, не може бути об'єктивно виправдана. Власті були повністю обізнані про серйозність і масштаб проблеми неформальної ієрархії в молдовських в'язницях та її дискримінаційний вплив на ув'язнених, яких вважають «ізгоями», проте не вжили жодних заходів для її усунення. Неспроможність держави забезпечити заявнику захист від принизливого поводження, якого він зазнавав, є порушенням його права на рівний захист закону.

Висновок: Мало місце порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 у зв'язку з невиконанням державними органами обов'язку захищати заявника без дискримінації від поводження, забороненого першим із зазначених положень.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 КОНВЕНЦІЇ

86. Заявник стверджує, що через свій статус «ізгоя» він був змушений виконувати примусову працю під час тримання під вартою. Він посилається на пункт 2 статті 4 Конвенції, яким передбачено, що нікого не можна змушувати виконувати примусову або обов'язкову працю. Підпункт «a» пункту 3 статті 4 встановлює, що будь-яка робота, яку зазвичай виконує особа, позбавлена волі відповідно до положень статті 5, не вважається «примусовою або обов'язковою працею».

87–93. Позиції сторін щодо прийнятності та суті. Уряд висунув ті самі заперечення, що й за статтею 3, які Суд відхилив з тих самих підстав. Уряд стверджував, що заявник виконував як оплачувану, так і безоплатну роботу в межах дозволеної кількості годин, а законодавство чітко передбачало обов'язок виконувати певні безоплатні завдання. Заявник наполягав, що з моменту свого «пониження» він був змушений виконувати примусову працю понад нормативний обсяг, виконуючи завдання, які мали б виконувати оплачувані ув'язнені.

94–103. Загальні принципи. Стаття 4 закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичних суспільств. «Примусова праця» передбачає фізичний або моральний примус; «обов'язкова праця» означає роботу, що вимагається під загрозою покарання і виконується всупереч волі особи, яка не пропонувала себе добровільно. Поняття «покарання» має тлумачитися широко і може набувати форми психологічного примусу. Підпункт «a» пункту 3 статті 4 визначає зміст самого права, гарантованого пунктом 2 статті 4. При оцінці того, що становить «роботу, яку зазвичай виконує особа, позбавлена волі», Суд враховує мету роботи, її характер, обсяг і спосіб виконання, а також стандарти, що переважають у державах – членах Ради Європи. Робота, нормальна сама по собі, може виявитися ненормальною, якщо дискримінація керує вибором тих, хто зобов'язаний її виконувати.

105–107. Застосування принципів до цієї справи. Суд застосовує той самий стандарт доказування, що й за статтею 3. Твердження заявника про ремонтні роботи підтверджуються наданими ним відео. Його твердження щодо інших завдань (збір сміття, прибирання туалетів, перенесення важких вантажів) підтверджуються публікаціями, які підтверджують, що важкі та принизливі роботи у в'язницях зазвичай виконуються «ізгоями». Уряд не оспорює, що заявнику призначалися різноманітні важкі та принизливі завдання, а також те, що вони призначалися через його статус «ізгоя». Відповідно, Суд визнає встановленим, що заявник виконував важкі та принизливі роботи, призначені через його статус «ізгоя», за погодженням тюремної адміністрації, яка була обізнана як про його статус, так і про практику, що склалася.

109. Чи становили завдання «примусову або обов'язкову працю». Завдання, покладені на заявника, нав'язувалися відповідно до неформального «кодексу поведінки», застосовного до його статусу «ізгоя», а невиконання їх загрожувало репресіями з боку інших ув'язнених. Хоча заявник не повідомляє про конкретне фізичне насильство, ризик зазнати такого насильства або подальшого приниження у разі відмови від виконання покладених завдань був реальним. З огляду на ці елементи фізичного і морального примусу Суд переконується в тому, що заявник виконував роботу «під загрозою покарання», на яку він «не пропонував себе добровільно».

110–114. Чи підпадають завдання під дію підпункту «a» пункту 3 статті 4. Слідуючи підходу у справі «Мейєр», Суд досліджує мету, характер, обсяг і спосіб виконання покладеної роботи. Щодо мети — робота мала явно каральний характер, оскільки завдання були частиною принижень, яким заявник зазнавав через свій статус. Робота не слугувала жодній важливій меті, пов'язаній, наприклад, з ресоціалізацією заявника, а навпаки, сприяла його подальшому приниженню. Щодо характеру роботи — завдання були фізично важкими та/або принизливими. Єдиним критерієм їх призначення була належність заявника до касти «ізгоїв» — що є очевидно дискримінаційним розподілом праці. Цих чинників достатньо для висновку Суду про те, що ця робота не підпадає під «нормальні» межі підпункту «a» пункту 3 статті 4 і тому становить «примусову або обов'язкову працю» у розумінні пункту 2 статті 4.

115–118. Позитивні зобов'язання. Позитивні зобов'язання держави за статтею 4 включають вжиття оперативних заходів для захисту фактичних або потенційних жертв. Суд, як і за статтею 3, констатує, що органи влади були повністю обізнані про ситуацію заявника та серйозність проблеми, проте не вжили жодних заходів для захисту його від примусової або обов'язкової праці, пов'язаної з членством у групі «ізгоїв».

Висновок: Мало місце порушення пункту 2 статті 4 Конвенції у зв'язку з невиконанням державою-відповідачем своїх позитивних зобов'язань щодо захисту заявника від поводження, забороненого цим положенням.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

119–120. Заявник стверджував за статтею 9, що він не мав можливості відвідувати в’язничну церкву. З урахуванням наведених вище висновків Суд вважає, що він розглянув основні правові питання, порушені заявою, і немає необхідності окремо розглядати прийнятність та суть цієї скарги.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО

Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 та за пунктом 2 статті 4 Конвенції;

Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції;

Постановляє, що мало місце порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Sklyarenko v. Ukraine: запізніла справедливість і ціна політичних амбіцій

Dmytro — Thu, 30 Apr 2026 11:34:47 GMT

30 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у справі Sklyarenko v. Ukraine. П'ята Секція одностайно констатувала порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції – у зв'язку з неефективним розслідуванням нападу на офіцера Київського слідчого ізолятора № 13. Справедливість відновлена, але частково. Через дев'ять років після подій. І лише завдяки Європейському суду з прав людини.

Але ця справа – не просто ще одне «процесуальне» рішення проти України у нескінченній черзі схожих справ. Це вирок системі. Вирок тому, що в Україні прийнято красиво називати «реформами», – але що насправді являло собою інструмент задоволення приватних політичних і, можливо, корупційних інтересів за рахунок руйнування функціональних державних інститутів.

ЩО СТАЛОСЯ

1 січня 2017 року офіцер Анатолій Скляренко під час виконання обов'язків у Київському СІЗО № 13 зазнав нападу з боку ув'язненого, якому щойно виповнилося 18 років. Той залишив камеру через кормушку, підійшов до офіцера і вдарив його по голові. Анатолій Скляренко отримав закриту черепно-мозкову травму; у березні 2017 року він переніс операцію на черепі. Нападника ідентифікували і допитали одразу – він фактично не заперечував скоєного. Очевидці підтвердили факт нападу. Судово-медична експертиза встановила походження слідів крові на підлозі, металевому предметі й одязі нападника.

Кримінальне провадження триває вісім із гаком років. Жодного обвинувачення так і не було пред'явлено. ЄСПЛ встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вчинили жодного значущого процесуального кроку. Допитувалися свідки, яких уже допитували, шукалися особи, місцезнаходження яких ніхто і не збирався встановлювати серйозно. Відповідальність за це затягування суд поклав насамперед на державу.

РЕФОРМА, ЯКА СТВОРИЛА ТЕМРЯВУ

Те, що відбулося зі справою Анатолія Скляренка, неможливо зрозуміти у відриві від законодавчого контексту.

5 січня 2017 року – буквально через кілька днів після нападу – набрав чинності закон, за яким поліція втратила повноваження розслідувати злочини на території пенітенціарних установ. Відповідні повноваження передавалися новоствореному інституту так званих слідчих пенітенціарної служби.

Цей закон не народився із суспільної потреби. Він став результатом активного і навіть агресивного політичного лобі з боку однієї з партій, представники якої на той момент обіймали ключові посади в Міністерстві юстиції України та безпосередньо реалізовували пенітенціарну політику. Закон було ухвалено майже блискавично – як частину вимог цієї політичної сили для «розблокування» реформ у сфері кримінальної юстиції. Ніхто не питав, чи існують умови для функціонування нового інституту. Ніхто не готував концепції, ресурсного обґрунтування, кадрового плану. Просто окремі керівники хотіли мати свою ручну, майже приватну поліцію.

Характерно, що після його прийняття Міністерство юстиції України (крім невеличкого посту на офіційному сайті) так і не оприлюднило чіткої правової позиції і стратегії щодо реалізації цього закону. Натомість із маніакальною завзятістю взялося писати позбавлені логіки та відірвані від реального життя інструкції щодо організації роботи слідчих – які до того ж тотально суперечили КПК України. Коли ж провідні науковці та експерти, не кажучи вже про Уповноваженого ВРУ з прав людини та міжнародні організації, вказали на невідповідність цього закону всьому, що можна собі уявити, – ентузіазм Мінюсту різко випарувався. Для Міністерства юстиції слідчий апарат перетворився на валізу без ручки: і нести тяжко, і кидати не хочеться.

Результат виявився катастрофічним. Жодних матеріальних і організаційних умов для роботи інституту пенітенціарних слідчих створено не було – і не могло бути створено в умовах постреволюційної інституційної кризи та хронічного недофінансування. Фактично це означало одне: протягом приблизно півтора року всі злочини, вчинені на території пенітенціарної системи, або залишалися без реєстрації, або розслідувалися фіктивно – органом, що не мав ні повноважень, ні ресурсів, ні реальної волі до дії. Держава занурилась в абсолютну темряву. Разом із нею – і суспільство.

Справді, ситуація була абсурдною до межі: орган, у якого не було повноважень розслідувати злочини в пенітенціарній системі, це робив (слідчі поліції), а орган, у якого такі повноваження формально з'явилися, таких розслідувань фактично не здійснював (слідчий підрозділ Мінюсту). Починаючи з 2017 року в Україні було запроваджено фактичну амністію для всіх, хто вчинив або вчинятиме злочини в органах та установах пенітенціарної системи, – незалежно від того, по який бік грат вони перебувають.

24 квітня 2018 року Конституційний Суд визнав цей закон неконституційним і вилучив норму про пенітенціарних слідчих із КПК України. Але наслідки лишилися. Атмосфера безкарності, яку породив цей правовий вакуум, давалася взнаки роками після офіційного скасування норми. Справа Анатолія Скляренка – один із найбільш промовистих прикладів цього.

З самого початку було б наївно очікувати, що інститут пенітенціарних слідчих не буде скасований. Його створення, мабуть, є тим рідкісним випадком в українській правовій історії, коли щонайменше 99 % юристів знали наперед, чим це закінчиться. Такої єдності позицій проти Міністерства юстиції в Конституційному Суді не спостерігалося, мабуть, ніколи за всю незалежну історію України. Це саме по собі є красномовним свідченням – не стільки юридичної бездоганності аргументів, скільки очевидності того, що новостворений інститут задумувався і функціонував як «кишеньковий» механізм задоволення приватних інтересів, а не як інструмент ефективного правосуддя.

Саме в цей вакуум і потрапила справа Скляренка. Поліція вела провадження до набрання чинності законом; потім воно де-факто перейшло до безсилого нового інституту; далі обидва провадження якийсь час існували паралельно; після рішення КСУ – знову об'єдналися і були передані поліції. Кожне передання означало втрату часу, втрату динаміки, розрив ланцюга доказів. Кожне передання – це ще один рік або більше без реальних слідчих дій.

ВТОРИННА ВІКТИМІЗАЦІЯ

Ця справа висвітлює системну проблему, про яку не прийнято говорити відкрито: офіцери пенітенціарної служби є вкрай вразливими перед злочинними посяганнями з боку ув'язнених, особливо тих, хто є частиною організованих злочинних структур або діє за логікою неформальної в'язничної ієрархії. Напад на Анатолія Скляренка, як убачається з матеріалів провадження, був здійснений саме з метою ритуального підвищення неформального статусу нападника у цій ієрархії – явище, характерне для в'язничних субкультур пострадянського простору і добре задокументоване у кримінологічній літературі.

Але держава не тільки не захистила свого офіцера – вона вдалася до вторинної віктимізації. Коли виявилося, що ефективне розслідування загрожує відкрити більш незручні питання – про стан системи, про рівень контролю в установі, про реальну дисфункцію апарату – відповідна логіка спрацювала за традиційною схемою. Жертву поступово перетворили на «цапа-відбувайла». Хоча конкретні тілесні ушкодження свідчили про удар предметом, у матеріалах з'являється версія «упав з висоти власного зросту», підкріплена вказівкою на алкогольне сп'яніння заявника. Це не просто процесуальна маніпуляція. Це послання до персоналу: ваш захист умовний. Ви захищені системою рівно доти, доки ваш захист системі вигідний.

ЩО ВИРІШИВ ЄСПЛ – І ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ЗА РАМКАМИ РІШЕННЯ

Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Він встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вжили жодних значущих заходів, спрямованих на встановлення фактів справи та притягнення винних до відповідальності. Відповідальність за тривалість провадження покладена насамперед на державу – незважаючи на окремі випадки неявки заявника на виклики слідчих.

Разом із тим скарга за матеріальним аспектом статті 3 – щодо відповідальності держави за умови праці і рівень захисту персоналу – була визнана неприйнятною. Суд зазначив, що заявник не надав достатніх доказів для висновку про системну відповідальність держави за сам напад. Матеріальний аспект залишився поза межами рішення. Це важливо фіксувати: ЄСПЛ вирішив те, що міг вирішити в рамках поданої заяви. Системний діагноз – справа держави, а не Суду.

ЯКИМ Є УРОК?

По-перше: реформування пенітенціарної системи неможливе без серйозного інституційного аналізу, без кадрового і ресурсного планування, без прозорої концепції. Будь-яка «реформа», що зводиться до перерозподілу повноважень між відомствами без забезпечення функціональних умов для нового носія цих повноважень, є не реформою, а диверсією – свідомою чи несвідомою.

По-друге: безкарність у в'язницях є не лише проблемою ув'язнених. Вона є проблемою персоналу, проблемою суспільства, проблемою держави – і, як показала ця справа, проблемою, яка врешті доходить до Страсбурга.

По-третє: офіцери пенітенціарної служби не мають служити неформальній системі тоді, коли система вимагає від них заплющити очі на злочин, вчинений проти їхнього ж колеги.

Справедливість у справі Скляренка частково відновлена – через дев'ять років, рішенням міжнародного суду. Держава Україна отримала ще одне рішення проти себе. Але важливіше інше: держава і суспільство отримали ще один привід поставити питання про те, хто несе відповідальність за реформи, що перетворюють конкретних людей на жертв власної системи. Відповідь на це питання – не в Страсбурзі.

Адвокат Дмитро Ягунов захистив права офіцера в'язничної служби в ЄСПЛ

Dmytro — Thu, 30 Apr 2026 11:01:26 GMT

30 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі Sklyarenkov. Ukraine (заява № 18277/18) та констатував порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції – заборони катування. Інтереси заявника в Суді представляв адвокат Дмитро Ягунов.

ЩО СТАЛОСЯ

1 січня 2017 року Анатолій Скляренко, молодший інспектор Київського слідчого ізолятора № 13, зазнав нападу з боку ув'язненого під час виконання службових обов'язків. Ув'язнений, якому щойно виконалося 18 років, вибрався з камери через віконце у камері і завдав удару офіцеру по голові металевим прутком. Жертва отримала відкриту черепно-мозкову травму і майже місяць перебувала у лікарні, перенісши хірургічне втручання.

СУБКУЛЬТУРНИЙ ВИМІР: НАПАД ЯК «ІСПИТ»

У рамках паралельного національного провадження адвокат Дмитро Ягунов обґрунтував версію, яка виходить далеко за межі особистих неприязних стосунків: напад мав характер ритуального акту підвищення статусу ув’язненого в неформальній ієрархії ув'язнених. Відповідно до усталених норм кримінальної субкультури пострадянських пенітенціарних установ, посягання на представника адміністрації – один із найбільш «визнаних» способів здобуття авторитету у злочинному середовищі. Особливу доказову вагу має той факт, що особи, причетні до нападу, були неповнолітніми – категорія ув'язнених, найбільш схильна до демонстративного насильства з метою отримання статусного визнання.

Цю тезу підкріплює не лише теоретичний стандарт, а й безпосередні спостереження самого ЄКЗК. Зокрема, стандарт ЄКЗК CPT/Inf (2025) 12 «Informal Prisoner Hierarchy» – перший спеціальний документ Комітету Ради Європи з питань запобігання катуванням, присвячений неформальним в’язничним ієрархіям.

Особливо промовистий приклад зафіксовано в доповіді за результатами візиту до Молдови у червні 2018 року: «Проблема насильства серед ув'язнених була особливо гострою серед неповнолітніх або молодих осіб, які перебували в слідчих ізоляторах. Багато з них відчували потребу самоствердитися ще під час перебування в установі для неповнолітніх – щоб отримати відповідне «звання» в неформальній ієрархії ув'язнених на момент їхнього переведення до установ для дорослих. Делегація зафіксувала випадки побиття та інших форм фізичного насильства у відповідному відділенні Кишинівської в'язниці» (Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para. 20, P. 9).

ЩО КОНСТАТУВАВ ЄСПЛ

Європейський суд встановив, що розслідування, яке тривало понад 8 років, фактично зупинилося після вересня 2018 року. Жодних значущих слідчих дій із встановлення обставин справи та притягнення винних до відповідальності вжито не було. Незважаючи на наявність зізнань ув'язненого, свідчень очевидців і результатів криміналістичних експертиз, жодній особі так і не було повідомлено про підозру. ЄСПЛ визнав, що відповідальність за зволікання лежить передусім на державних органах, а не на заявнику.

СИСТЕМНИЙ КОНТЕКСТ

Справа Скляренка унаочнює системну проблему: реформа 2016 року, якою повноваження щодо розслідування злочинів у пенітенціарних установах було передано «відомчим» слідчим Мін'юсту, фактично створила вакуум розслідування. До скасування цієї норми Конституційним Судом у 2018 році справа перебувала в юрисдикційному тупику. За цей час атмосфера безкарності стала самовідтворюваною.

Справа Скляренка – це не лише про неефективне розслідування конкретного нападу. Це – про незахищеність персоналу пенітенціарних установ перед в’язничною субкультурою та неформальними візничими ієрархіями, про вторинну віктимізацію постраждалого офіцера з боку самої держави, і про ціну безвідповідальних реформ, оплачену не абстрактними інститутами, а здоров'ям і долею реальної людини.