Персональный сайт

Касти, примусова праця та нездатність забезпечити захист: Petrov v. Moldova — знакова справа щодо неформальних в’язничних їєрархій

Dmytro — Sat, 02 May 2026 15:22:19 GMT

Заявник стверджує, що належав до нижчої касти «ізгоїв» у неформальній ієрархії, яка, за його словами, панує в молдовських в'язницях, і що через цей статус він зазнавав обмежень, принижень і примусової праці. Заява порушує питання передусім у контексті статей 3, 4 та 14 Конвенції.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

2. Заявник народився у 1983 році; на момент подачі заяви він тримався під вартою у Кишиневі.

4. Засуджений за вбивство при обтяжуючих обставинах, заявник відбував покарання у виді позбавлення волі з 2006 по 2021 рік. З невстановленої дати до лютого 2014 року він перебував у Пенітенціарній установі № 15 у Крікові. З лютого 2014 року, за винятком короткого періоду між серпнем і вереснем 2017 року, він тримався у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі.

5. Заявник стверджує, що у лютому 2009 року його «понизили» до нижчої «касти» ув'язнених, які іменуються «недоторканими», «приниженими» або «ізгоями». Підстав цього «пониження» він не уточнює.

6. «Кастова» система, що панує в молдовських в'язницях, пов'язана з неформальною ієрархією ув'язнених і є спадщиною радянського періоду, яка збереглася після здобуття Республікою Молдова незалежності. Аналогічні системи описані в рішеннях «С.П. та інші проти Росії» (заяви № 36463/11 та 10 інших, §§ 5–10, 2 травня 2023 року) та «Д. проти Латвії» (заява № 76680/17, § 6, 11 січня 2024 року). Вони базуються щонайменше на трьох «кастах»: групі на вершині неформальної ієрархії, середній касті, до якої належить переважна більшість ув'язнених, та нижчій «касті» — «ізгоїв».

ВЕРСІЯ ЗАЯВНИКА ЩОДО ПОВОДЖЕННЯ З «ІЗГОЯМИ»

7. Заявник стверджує, що він, як і інші ув'язнені, які належали до нижчої «касти», зобов'язаний був дотримуватись суворих правил поведінки, які він описує таким чином.

8. Заявник зазначає, що для пересування по в'язниці він був зобов'язаний ходити вздовж стін та огорож. Він пояснює, що «ізгоям» заборонялося торкатися ув'язненого з іншої «касти» під загрозою фізичних репресій. Він уточнює, що якщо ув'язненого торкався «ізгой», сам цей ув'язнений ставав «ізгоєм», і що внаслідок цього осіб, які належали до нижчої «касти», постійно проганяли інші ув'язнені.

9. Заявник також стверджує, що «ізгої» отримували їжу окремо від інших. У Пенітенціарній установі № 15 у Крікові «ізгоїв» обслуговували останніми: тарілку ставили на підлогу, і вони мали нахилитися, щоб підняти її, зробити два кроки назад, потім випрямитися і повернутися, щоб поїсти у своїх камерах. У Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі він отримував їжу біля вікна посудомийної зони, де санітарні умови, на його думку, були жахливими.

10. Заявник стверджує, що в’язничний лікар приймав його останнім, навіть якщо він реєструвався першим. Якщо під час огляду «ізгоя» лікарем до кімнати заходив інший ув'язнений, «ізгой» мусив негайно вийти й чекати, поки лікар не закінчить огляд цього ув'язненого.

11. За словами заявника, «ізгоям» також заборонялося відвідувати в’язничну церкву, користуватися пральнею, спортивним залом або відвідувати курси професійної підготовки.

12. Заявник також стверджує, що його змушували виконувати роботи, яких не виконували інші ув'язнені. Зокрема, він зазначає, що мусив проводити ремонтні роботи у камерах іноді до 14 годин на добу, а також переносити на спині мішки, наповнені камінням, із вулиці до певних камер. Він також вказує, що його змушували працювати надворі під палючим сонцем, без води та перерв, без будь-якої оплати, і при цьому виконував завдання, за які платили іншим ув'язненим. Як «ізгой», він також мусив збирати сміття та інші відходи у в'язниці, прибирати туалети, перевозити вугілля або переносити відра з бетоном упродовж до десяти годин поспіль на відстань 500 метрів.

13. Заявник надав Суду кілька відеозаписів, які, за його словами, він зробив на мобільний телефон у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі. Дати відеозаписів він не вказав.

14. На першому відео заявник знімає свою камеру, яка перебуває у занедбаному стані, а також трьох співкамерників, один з яких зайнятий будівельними роботами. Заявник стверджує, що зазначені особи є «ізгоями», що підтверджують два інші ув'язнені, і що вони змушені самостійно виконувати роботи у своїй камері, на відміну від ув'язнених інших «каст», камери яких ремонтуються найманими робітниками.

15. На трьох інших відео він знімає ту саму камеру під час ремонту. Він стверджує, що його та інших ув'язнених, які перебувають у ній, змушують весь день виконувати будівельні роботи, що він рідко може вийти з камери, що йому не дозволяють користуватися душем – зарезервованим для ув'язнених «вищої касти» – і що він змушений спати в камері, повній пилу та будівельного сміття. На одному з відео видно, як заявник штукатурить стіну, стверджуючи, що впродовж семи днів він і його співкамерники змушені працювати понад дванадцять годин на добу і спати в цій камері, дихаючи пилом і випарами від будівельних робіт.

16. На іншому відео заявник показує відремонтовану камеру, стіни якої починають руйнуватися через вологість, а стеля протікає під час дощу. Він зазначає, що їх семеро у камері. На записі видно чотири ліжка, у тому числі три двоярусних, і вкрай обмежений простір, доступний ув'язненим поза цими ліжками.

17. На двох інших відео заявник знімає, як просить дозволу в ув'язненого з іншої «касти» покинути свою камеру.

18. На ще одному відео заявник знімає прихованою камерою в’язничний двір і розмову з іншим ув'язненим, з якої випливає, що обоє є «ізгоями» і мають ходити вздовж стін двору, тримаючись осторонь від ув'язнених інших «каст».

19. На ще одному відео заявник знімає прихованою камерою маршрут до їдальні та її інтер'єр. Він іде вздовж зовнішньої стіни, слідом за іншим «ізгоєм», і в їдальні отримує їжу біля вікна, яке, за його словами, відрізняється від вікна для ув'язнених інших «каст».

СКАРГИ ЗАЯВНИКА

20. У низці скарг, надісланих до Пенітенціарної установи № 9 у Прункулі з лютого 2017 по вересень 2018 року, заявник безрезультатно просив надати йому оплачувану роботу. В одній із скарг він згадав про своє членство у «касті ізгоїв».

21. 2 лютого 2017 року заявник подав скаргу до слідчого судді з приводу умов тримання під вартою та дискримінації, якої він зазнавав у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі. Він вказав на свій статус «ізгоя» і стверджував, що коли він або інші ув'язнені в його камері скаржилися на умови тримання під вартою, адміністрація установи надсилала ув'язненого з вищої касти, щоб той примусив їх замовкнути.

22. Рішенням від 7 лютого 2017 року Кишинівський районний суд відмовився від юрисдикції та передав скаргу заявника на розгляд Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

23. Листом від 27 березня 2017 року цей департамент повідомив заявника, що після перевірки не виявив жодних порушень чинного законодавства Республіки Молдова з боку посадових осіб Пенітенціарної установи № 9 у Прункулі. Також зазначалося, що вживаються всі необхідні заходи для забезпечення безпеки та створення сприятливих умов тримання для осіб, позбавлених волі.

24. 24 березня 2017 року заявник звернувся до слідчого судді зі скаргою на умови тримання під вартою, знову вказавши на свою належність до «касти ізгоїв».

25. Рішенням від 3 квітня 2017 року Кишинівський районний суд знову відмовився від юрисдикції та передав скаргу до Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

26. Рішенням від 18 травня 2017 року департамент закрив провадження, не розглянувши скаргу по суті, на тій підставі, що заявник письмово відмовився отримати відповідь на неї.

27. У невстановлену дату 2019 року заявник звернувся до Ради з попередження та ліквідації дискримінації і забезпечення рівності («Рада рівності»). Він пояснив, що надсилав кілька запитів до адміністрації в'язниці з метою отримання роботи, і всі вони були відхилені. Він також зазначив, що він і група ув'язнених — членів «касти ізгоїв» — працюють без винагороди.

28. У своєму рішенні від 12 липня 2019 року Рада рівності відзначила, що за час перебування у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі заявник вчинив двадцять чотири дисциплінарні правопорушення і що три з них ще не є погашеними. Рада дійшла висновку про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між диференційованим поводженням, на яке посилається заявник, і наведеними ним підставами, та констатувала, що таке поводження є наслідком зазначених дисциплінарних правопорушень.

МАТЕРІАЛИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ

30. У відповідних частинах доповіді Уряду Республіки Молдова щодо спеціального візиту до Республіки Молдова, здійсненого ЄКЗК з 5 по 13 грудня 2022 року [CPT/Inf (2023) 27], опублікованої 13 вересня 2023 року, зазначено:

РЕЗЮМЕ ДОПОВІДІ

Основною метою спеціального візиту 2022 року було повторне вивчення поводження з особами, взятими під варту, та умов їх тримання. (...) Особлива увага приділялася оцінці прогресу молдовської влади у боротьбі з насильством та залякуванням серед ув'язнених.

(...) Хоча ЄКЗК відзначив прогрес у деяких сферах, Комітет з жалем констатує, що багато ключових рекомендацій, неодноразово сформульованих у попередніх доповідях про візити [зокрема, доповіді щодо візитів 2015 [CPT/Inf (2016) 16], 2018 [CPT/Inf (2018) 49] та 2020 [CPT/Inf (2020) 27] років], досі не виконані. Це стосується, зокрема, рекомендацій щодо явища неформальної ієрархії серед ув'язнених та пов'язаного з нею насильства й залякування, незадовільних матеріальних умов тримання більшості ув'язнених, обмеженої програми діяльності, що пропонується ув'язненим, а також рівня укомплектованості персоналом, недостатнього для забезпечення ефективного нагляду за пенітенціарними установами. (...)

Як зазначалося вище, результати візиту свідчать про те, що насильство серед ув'язнених залишається значною мірою невирішеною проблемою і що пенітенціарні установи, як правило, все ще не забезпечують безпечного середовища для ув'язнених. Знову чимало ув'язнених описували делегації загальну атмосферу залякування та насильства, яку створюють неформальні лідери серед ув'язнених та їхнє оточення. Вивчені делегацією документи також свідчили про численні випадки травм, характерних для насильства між ув'язненими. Зі страху та браку довіри до спроможності персоналу забезпечити їм захист постраждалі ув'язнені відмовлялися пояснювати походження своїх травм. Більш того, хоча всі ці випадки були встановлені та повідомлені прокуратурі, жодного розслідування у зв'язку з ними не порушувалось.

Становище осіб, яких вважають «приниженими» або «недоторканими», тобто тих, хто належить до нижчої «касти» неформальної ієрархії ув'язнених, залишається серйозним приводом для занепокоєння ЄКЗК. Делегація знову отримала численні скарги на часті словесні образи, систематичну принизливу поведінку інших ув'язнених та погрози фізичним насильством. Як ЄКЗК неодноразово підкреслював у попередніх доповідях про візити, він вважає, що ситуацію цих осіб можна охарактеризувати як таку, що є триваючим порушенням статті 3 Європейської конвенції з прав людини. (...)

ЄКЗК вважає, що стійка нездатність молдовської влади забезпечити безпечне та надійне середовище для ув'язнених безпосередньо пов'язана з кількома чинниками, зокрема з хронічною нестачею тюремного персоналу, покладанням на неформальних лідерів серед ув'язнених для підтримання контролю над тюремним населенням та існуванням гуртожитків великої місткості. Водночас у момент прийняття до установи не проводиться справжньої індивідуалізованої оцінки ризиків і потреб, а також розподілу для визначення того, в якій в'язниці, корпусі чи камері має бути розміщений кожен новоприбулий ув'язнений. (...)

31. У відповіді Уряду Молдови на доповідь ЄКЗК щодо візиту з 5 по 13 грудня 2022 року [CPT/Inf (2023) 32], опублікованій ЄКЗК 3 листопада 2023 року, визнається необхідність розробки стратегічного документа для керівництва заходами, що вживаються владою для боротьби з цим глибоко вкоріненим явищем [неформальної ієрархії серед ув'язнених] у молдовських пенітенціарних установах, водночас зазначається, що на той час розробка програми для вирішення цієї конкретної тюремної проблеми неможлива, оскільки жодна стратегія такої програми не передбачає та не згадує. У відповіді також зазначається, що Міністерство юстиції оцінило ступінь виконання рекомендацій базового дослідження 2018 року і виявило, що виконано лише 20% рекомендацій. Вказується, що буде затверджено дорожню карту зниження рівня неформальної ієрархії із заходами, що відображають рекомендації доповіді ЄКЗК.

32. У своїй доповіді щодо спеціального візиту до Республіки Молдова з 3 по 12 червня 2025 року [CPT/Inf (2025) 38], опублікованій 4 грудня 2025 року, ЄКЗК підтверджує, що становище ув'язнених-«ізгоїв» залишається серйозним приводом для занепокоєння.

33. Пенітенціарні стандарти ЄКЗК щодо неформальної ієрархії серед ув'язнених [CPT/Inf (2025) 12] детально описують «кастову» систему у пострадянських тюремних системах, включно з нижчою кастою «недоторканих» або «ізгоїв» (опущені, ліві), яким: заборонено висловлювати думки щодо життя в установі або вищих каст, підвищувати голос або чинити фізичний спротив при ударі з боку особи вищої касти; доводиться годинами стояти на варті при вході до відділення; вони розміщуються в окремих камерах; зобов'язані користуватися окремими санітарними вузлами; харчуються за окремими столами в їдальні з посуду, що їх ідентифікує; не можуть користуватися кухнею відділення; відповідають за прибирання всіх місць загального користування; прибирають у гуртожитках і камерах представників вищої касти. Стандарти ЄКЗК зазначають, що ця ситуація «може розглядатися як така, що є триваючим порушенням статті 3» і що експлуатація ув'язнених нижчих каст «у деяких випадках може прирівнюватися до сучасного рабства (у формі примусової праці)».

34. Базове дослідження кримінальної субкультури в тюрмах Республіки Молдова, проведене в рамках проекту Ради Європи «Підтримка реформ кримінального судочинства в Республіці Молдова», опубліковане у березні 2018 року, підтверджує, що кримінальна субкультура існує в різному ступені в усіх молдовських в'язницях, підтримується через централізовані структури в установах для дорослих чоловіків, а кастова система є «наріжним каменем механізму розподілу насильства». Нижча каста – «недоторкані» – зазнає найтяжчих позбавлень і найвищого щоденного ризику стати жертвою.

35. Європейські тюремні правила 2006 року, прийняті Комітетом міністрів Ради Європи 11 січня 2006 року та переглянуті 1 липня 2020 року (Рекомендація Rec(2006)2-rev), передбачають, зокрема, що обмеження щодо осіб, позбавлених волі, мають бути зведені до необхідного мінімуму; що тюремне життя має максимально наближатися до позитивних аспектів життя у суспільстві; що праця у в'язниці повинна розглядатися як позитивний елемент тюремного режиму і не може в жодному разі призначатися як покарання; і що максимальна тривалість щоденної та щотижневої праці ув'язнених має встановлюватися відповідно до місцевих норм і звичаїв щодо осіб, найнятих на роботу за межами в'язниці.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14

42. Посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник стверджує, що зазнавав дискримінації, приниження та заборон у в'язниці у зв'язку з його належністю до касти «ізгоїв».

43–46. Суд, будучи господарем юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скарга підлягає розгляду за статтею 3 Конвенції («С.П. та інші проти Росії», § 65, та «Д. проти Латвії», §§ 30 і 58). Обов'язок влади запобігати дискримінаційному насильству з боку приватних осіб та розслідувати можливі дискримінаційні мотиви може одночасно розглядатися як частина відповідальності влади за статтею 14 щодо забезпечення основоположних цінностей, захищених статтею 3, без дискримінації. З огляду на взаємодію між цими положеннями в контексті насильства, мотивованого дискримінацією, такі питання можуть розглядатися виключно за статтею 3 або вимагати одночасного розгляду за обома статтями. Суд вважає, що найбільш доцільним підходом у цій справі є розгляд скарги заявника за статтею 3 у поєднанні зі статтею 14.

61–68. Встановлення фактів. Уряд не оспорює твердження заявника про його належність до «касти ізгоїв» і не заперечує реальності «кастової» системи. Суд зазначає, що існування неформальної ієрархії ув'язнених у молдовських в'язницях є загальновідомим фактом, задокументованим ЄКЗК та детальним дослідженням; що належність заявника до нижчої «касти» підтверджується іншими ув'язненими на наданих ним відео, зокрема одним «ізгоєм», знятим без його відома; і що заявник описує атмосферу обмежень та приниження. З огляду на це Суд визнає встановленим, що заявник належав до нижчої «касти» і що він зазнав принаймні деяких із оскаржуваних видів поводження, а саме: фізичної і соціальної сегрегації, позбавлення доступу до певних базових тюремних ресурсів та призначення на принизливі роботи, що нав'язувалися іншими ув'язненими через його статус «ізгоя».

69–72. Поріг тяжкості. Ситуація заявника суттєво подібна до ситуації заявника у справі «Д. проти Латвії» (§ 49), де Суд уже дійшов висновку, що сегрегація несла потужне послання про меншовартість, тим самим підриваючи людську гідність ув'язнених, які перебувають у становищі заявника, і таким чином становила таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3. Суд не бачить підстав для іншого підходу в цій справі. Стигматизація, фізична та соціальна сегрегація, яких зазнав заявник, поряд із призначенням його на принизливі роботи та позбавленням доступу до основних тюремних ресурсів, завдавали йому душевних страждань і фізичного болю, що неминуче перевищували рівень страждань, притаманний ув'язненню, навіть за відсутності фізичного насильства. Ця ситуація, яку заявник зносив роками, становить таке, що принижує гідність, поводження, і мінімальний поріг тяжкості, необхідний для застосування статті 3 у поєднанні зі статтею 14, досягнуто.

73–85. Позитивний обов'язок захищати без дискримінації. Суд нагадує, що національна влада зобов'язана вживати заходів, здатних запобігти катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню з особами, що перебувають під її юрисдикцією, навіть з боку приватних осіб. Суд зазначає, що заявник неодноразово повідомляв тюремну адміністрацію, суддів та інших державних органів про свою належність до «касти ізгоїв». З огляду на те, що це явище широко задокументоване, державні органи, яких було повідомлено про підпорядковане становище заявника, не могли не знати про ризики, яким його вразлива ситуація його піддавала. Проте національна влада не вжила жодних заходів для зменшення вразливості заявника, і немає жодних ознак того, що існували будь-які ефективні механізми для вирішення більш широкого питання усталених ієрархій серед ув'язнених.

Крім того, Суд вважає, що жодна різниця у поводженні, заснована на примусовій належності до нижчої «касти», члени якої знелюднюються та яким відмовляють у визнанні їхнього існування як людських істот, не може бути об'єктивно виправдана. Власті були повністю обізнані про серйозність і масштаб проблеми неформальної ієрархії в молдовських в'язницях та її дискримінаційний вплив на ув'язнених, яких вважають «ізгоями», проте не вжили жодних заходів для її усунення. Неспроможність держави забезпечити заявнику захист від принизливого поводження, якого він зазнавав, є порушенням його права на рівний захист закону.

Висновок: Мало місце порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 у зв'язку з невиконанням державними органами обов'язку захищати заявника без дискримінації від поводження, забороненого першим із зазначених положень.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 КОНВЕНЦІЇ

86. Заявник стверджує, що через свій статус «ізгоя» він був змушений виконувати примусову працю під час тримання під вартою. Він посилається на пункт 2 статті 4 Конвенції, яким передбачено, що нікого не можна змушувати виконувати примусову або обов'язкову працю. Підпункт «a» пункту 3 статті 4 встановлює, що будь-яка робота, яку зазвичай виконує особа, позбавлена волі відповідно до положень статті 5, не вважається «примусовою або обов'язковою працею».

87–93. Позиції сторін щодо прийнятності та суті. Уряд висунув ті самі заперечення, що й за статтею 3, які Суд відхилив з тих самих підстав. Уряд стверджував, що заявник виконував як оплачувану, так і безоплатну роботу в межах дозволеної кількості годин, а законодавство чітко передбачало обов'язок виконувати певні безоплатні завдання. Заявник наполягав, що з моменту свого «пониження» він був змушений виконувати примусову працю понад нормативний обсяг, виконуючи завдання, які мали б виконувати оплачувані ув'язнені.

94–103. Загальні принципи. Стаття 4 закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичних суспільств. «Примусова праця» передбачає фізичний або моральний примус; «обов'язкова праця» означає роботу, що вимагається під загрозою покарання і виконується всупереч волі особи, яка не пропонувала себе добровільно. Поняття «покарання» має тлумачитися широко і може набувати форми психологічного примусу. Підпункт «a» пункту 3 статті 4 визначає зміст самого права, гарантованого пунктом 2 статті 4. При оцінці того, що становить «роботу, яку зазвичай виконує особа, позбавлена волі», Суд враховує мету роботи, її характер, обсяг і спосіб виконання, а також стандарти, що переважають у державах – членах Ради Європи. Робота, нормальна сама по собі, може виявитися ненормальною, якщо дискримінація керує вибором тих, хто зобов'язаний її виконувати.

105–107. Застосування принципів до цієї справи. Суд застосовує той самий стандарт доказування, що й за статтею 3. Твердження заявника про ремонтні роботи підтверджуються наданими ним відео. Його твердження щодо інших завдань (збір сміття, прибирання туалетів, перенесення важких вантажів) підтверджуються публікаціями, які підтверджують, що важкі та принизливі роботи у в'язницях зазвичай виконуються «ізгоями». Уряд не оспорює, що заявнику призначалися різноманітні важкі та принизливі завдання, а також те, що вони призначалися через його статус «ізгоя». Відповідно, Суд визнає встановленим, що заявник виконував важкі та принизливі роботи, призначені через його статус «ізгоя», за погодженням тюремної адміністрації, яка була обізнана як про його статус, так і про практику, що склалася.

109. Чи становили завдання «примусову або обов'язкову працю». Завдання, покладені на заявника, нав'язувалися відповідно до неформального «кодексу поведінки», застосовного до його статусу «ізгоя», а невиконання їх загрожувало репресіями з боку інших ув'язнених. Хоча заявник не повідомляє про конкретне фізичне насильство, ризик зазнати такого насильства або подальшого приниження у разі відмови від виконання покладених завдань був реальним. З огляду на ці елементи фізичного і морального примусу Суд переконується в тому, що заявник виконував роботу «під загрозою покарання», на яку він «не пропонував себе добровільно».

110–114. Чи підпадають завдання під дію підпункту «a» пункту 3 статті 4. Слідуючи підходу у справі «Мейєр», Суд досліджує мету, характер, обсяг і спосіб виконання покладеної роботи. Щодо мети — робота мала явно каральний характер, оскільки завдання були частиною принижень, яким заявник зазнавав через свій статус. Робота не слугувала жодній важливій меті, пов'язаній, наприклад, з ресоціалізацією заявника, а навпаки, сприяла його подальшому приниженню. Щодо характеру роботи — завдання були фізично важкими та/або принизливими. Єдиним критерієм їх призначення була належність заявника до касти «ізгоїв» — що є очевидно дискримінаційним розподілом праці. Цих чинників достатньо для висновку Суду про те, що ця робота не підпадає під «нормальні» межі підпункту «a» пункту 3 статті 4 і тому становить «примусову або обов'язкову працю» у розумінні пункту 2 статті 4.

115–118. Позитивні зобов'язання. Позитивні зобов'язання держави за статтею 4 включають вжиття оперативних заходів для захисту фактичних або потенційних жертв. Суд, як і за статтею 3, констатує, що органи влади були повністю обізнані про ситуацію заявника та серйозність проблеми, проте не вжили жодних заходів для захисту його від примусової або обов'язкової праці, пов'язаної з членством у групі «ізгоїв».

Висновок: Мало місце порушення пункту 2 статті 4 Конвенції у зв'язку з невиконанням державою-відповідачем своїх позитивних зобов'язань щодо захисту заявника від поводження, забороненого цим положенням.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

119–120. Заявник стверджував за статтею 9, що він не мав можливості відвідувати в’язничну церкву. З урахуванням наведених вище висновків Суд вважає, що він розглянув основні правові питання, порушені заявою, і немає необхідності окремо розглядати прийнятність та суть цієї скарги.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО

Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 та за пунктом 2 статті 4 Конвенції;

Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції;

Постановляє, що мало місце порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Sklyarenko v. Ukraine: запізніла справедливість і ціна політичних амбіцій

Dmytro — Thu, 30 Apr 2026 11:34:47 GMT

30 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у справі Sklyarenko v. Ukraine. П'ята Секція одностайно констатувала порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції – у зв'язку з неефективним розслідуванням нападу на офіцера Київського слідчого ізолятора № 13. Справедливість відновлена, але частково. Через дев'ять років після подій. І лише завдяки Європейському суду з прав людини.

Але ця справа – не просто ще одне «процесуальне» рішення проти України у нескінченній черзі схожих справ. Це вирок системі. Вирок тому, що в Україні прийнято красиво називати «реформами», – але що насправді являло собою інструмент задоволення приватних політичних і, можливо, корупційних інтересів за рахунок руйнування функціональних державних інститутів.

ЩО СТАЛОСЯ

1 січня 2017 року офіцер Анатолій Скляренко під час виконання обов'язків у Київському СІЗО № 13 зазнав нападу з боку ув'язненого, якому щойно виповнилося 18 років. Той залишив камеру через кормушку, підійшов до офіцера і вдарив його по голові. Анатолій Скляренко отримав закриту черепно-мозкову травму; у березні 2017 року він переніс операцію на черепі. Нападника ідентифікували і допитали одразу – він фактично не заперечував скоєного. Очевидці підтвердили факт нападу. Судово-медична експертиза встановила походження слідів крові на підлозі, металевому предметі й одязі нападника.

Кримінальне провадження триває вісім із гаком років. Жодного обвинувачення так і не було пред'явлено. ЄСПЛ встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вчинили жодного значущого процесуального кроку. Допитувалися свідки, яких уже допитували, шукалися особи, місцезнаходження яких ніхто і не збирався встановлювати серйозно. Відповідальність за це затягування суд поклав насамперед на державу.

РЕФОРМА, ЯКА СТВОРИЛА ТЕМРЯВУ

Те, що відбулося зі справою Анатолія Скляренка, неможливо зрозуміти у відриві від законодавчого контексту.

5 січня 2017 року – буквально через кілька днів після нападу – набрав чинності закон, за яким поліція втратила повноваження розслідувати злочини на території пенітенціарних установ. Відповідні повноваження передавалися новоствореному інституту так званих слідчих пенітенціарної служби.

Цей закон не народився із суспільної потреби. Він став результатом активного і навіть агресивного політичного лобі з боку однієї з партій, представники якої на той момент обіймали ключові посади в Міністерстві юстиції України та безпосередньо реалізовували пенітенціарну політику. Закон було ухвалено майже блискавично – як частину вимог цієї політичної сили для «розблокування» реформ у сфері кримінальної юстиції. Ніхто не питав, чи існують умови для функціонування нового інституту. Ніхто не готував концепції, ресурсного обґрунтування, кадрового плану. Просто окремі керівники хотіли мати свою ручну, майже приватну поліцію.

Характерно, що після його прийняття Міністерство юстиції України (крім невеличкого посту на офіційному сайті) так і не оприлюднило чіткої правової позиції і стратегії щодо реалізації цього закону. Натомість із маніакальною завзятістю взялося писати позбавлені логіки та відірвані від реального життя інструкції щодо організації роботи слідчих – які до того ж тотально суперечили КПК України. Коли ж провідні науковці та експерти, не кажучи вже про Уповноваженого ВРУ з прав людини та міжнародні організації, вказали на невідповідність цього закону всьому, що можна собі уявити, – ентузіазм Мінюсту різко випарувався. Для Міністерства юстиції слідчий апарат перетворився на валізу без ручки: і нести тяжко, і кидати не хочеться.

Результат виявився катастрофічним. Жодних матеріальних і організаційних умов для роботи інституту пенітенціарних слідчих створено не було – і не могло бути створено в умовах постреволюційної інституційної кризи та хронічного недофінансування. Фактично це означало одне: протягом приблизно півтора року всі злочини, вчинені на території пенітенціарної системи, або залишалися без реєстрації, або розслідувалися фіктивно – органом, що не мав ні повноважень, ні ресурсів, ні реальної волі до дії. Держава занурилась в абсолютну темряву. Разом із нею – і суспільство.

Справді, ситуація була абсурдною до межі: орган, у якого не було повноважень розслідувати злочини в пенітенціарній системі, це робив (слідчі поліції), а орган, у якого такі повноваження формально з'явилися, таких розслідувань фактично не здійснював (слідчий підрозділ Мінюсту). Починаючи з 2017 року в Україні було запроваджено фактичну амністію для всіх, хто вчинив або вчинятиме злочини в органах та установах пенітенціарної системи, – незалежно від того, по який бік грат вони перебувають.

24 квітня 2018 року Конституційний Суд визнав цей закон неконституційним і вилучив норму про пенітенціарних слідчих із КПК України. Але наслідки лишилися. Атмосфера безкарності, яку породив цей правовий вакуум, давалася взнаки роками після офіційного скасування норми. Справа Анатолія Скляренка – один із найбільш промовистих прикладів цього.

З самого початку було б наївно очікувати, що інститут пенітенціарних слідчих не буде скасований. Його створення, мабуть, є тим рідкісним випадком в українській правовій історії, коли щонайменше 99 % юристів знали наперед, чим це закінчиться. Такої єдності позицій проти Міністерства юстиції в Конституційному Суді не спостерігалося, мабуть, ніколи за всю незалежну історію України. Це саме по собі є красномовним свідченням – не стільки юридичної бездоганності аргументів, скільки очевидності того, що новостворений інститут задумувався і функціонував як «кишеньковий» механізм задоволення приватних інтересів, а не як інструмент ефективного правосуддя.

Саме в цей вакуум і потрапила справа Скляренка. Поліція вела провадження до набрання чинності законом; потім воно де-факто перейшло до безсилого нового інституту; далі обидва провадження якийсь час існували паралельно; після рішення КСУ – знову об'єдналися і були передані поліції. Кожне передання означало втрату часу, втрату динаміки, розрив ланцюга доказів. Кожне передання – це ще один рік або більше без реальних слідчих дій.

ВТОРИННА ВІКТИМІЗАЦІЯ

Ця справа висвітлює системну проблему, про яку не прийнято говорити відкрито: офіцери пенітенціарної служби є вкрай вразливими перед злочинними посяганнями з боку ув'язнених, особливо тих, хто є частиною організованих злочинних структур або діє за логікою неформальної в'язничної ієрархії. Напад на Анатолія Скляренка, як убачається з матеріалів провадження, був здійснений саме з метою ритуального підвищення неформального статусу нападника у цій ієрархії – явище, характерне для в'язничних субкультур пострадянського простору і добре задокументоване у кримінологічній літературі.

Але держава не тільки не захистила свого офіцера – вона вдалася до вторинної віктимізації. Коли виявилося, що ефективне розслідування загрожує відкрити більш незручні питання – про стан системи, про рівень контролю в установі, про реальну дисфункцію апарату – відповідна логіка спрацювала за традиційною схемою. Жертву поступово перетворили на «цапа-відбувайла». Хоча конкретні тілесні ушкодження свідчили про удар предметом, у матеріалах з'являється версія «упав з висоти власного зросту», підкріплена вказівкою на алкогольне сп'яніння заявника. Це не просто процесуальна маніпуляція. Це послання до персоналу: ваш захист умовний. Ви захищені системою рівно доти, доки ваш захист системі вигідний.

ЩО ВИРІШИВ ЄСПЛ – І ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ЗА РАМКАМИ РІШЕННЯ

Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Він встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вжили жодних значущих заходів, спрямованих на встановлення фактів справи та притягнення винних до відповідальності. Відповідальність за тривалість провадження покладена насамперед на державу – незважаючи на окремі випадки неявки заявника на виклики слідчих.

Разом із тим скарга за матеріальним аспектом статті 3 – щодо відповідальності держави за умови праці і рівень захисту персоналу – була визнана неприйнятною. Суд зазначив, що заявник не надав достатніх доказів для висновку про системну відповідальність держави за сам напад. Матеріальний аспект залишився поза межами рішення. Це важливо фіксувати: ЄСПЛ вирішив те, що міг вирішити в рамках поданої заяви. Системний діагноз – справа держави, а не Суду.

ЯКИМ Є УРОК?

По-перше: реформування пенітенціарної системи неможливе без серйозного інституційного аналізу, без кадрового і ресурсного планування, без прозорої концепції. Будь-яка «реформа», що зводиться до перерозподілу повноважень між відомствами без забезпечення функціональних умов для нового носія цих повноважень, є не реформою, а диверсією – свідомою чи несвідомою.

По-друге: безкарність у в'язницях є не лише проблемою ув'язнених. Вона є проблемою персоналу, проблемою суспільства, проблемою держави – і, як показала ця справа, проблемою, яка врешті доходить до Страсбурга.

По-третє: офіцери пенітенціарної служби не мають служити неформальній системі тоді, коли система вимагає від них заплющити очі на злочин, вчинений проти їхнього ж колеги.

Справедливість у справі Скляренка частково відновлена – через дев'ять років, рішенням міжнародного суду. Держава Україна отримала ще одне рішення проти себе. Але важливіше інше: держава і суспільство отримали ще один привід поставити питання про те, хто несе відповідальність за реформи, що перетворюють конкретних людей на жертв власної системи. Відповідь на це питання – не в Страсбурзі.

Адвокат Дмитро Ягунов захистив права офіцера в'язничної служби в ЄСПЛ

Dmytro — Thu, 30 Apr 2026 11:01:26 GMT

30 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі Sklyarenkov. Ukraine (заява № 18277/18) та констатував порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції – заборони катування. Інтереси заявника в Суді представляв адвокат Дмитро Ягунов.

ЩО СТАЛОСЯ

1 січня 2017 року Анатолій Скляренко, молодший інспектор Київського слідчого ізолятора № 13, зазнав нападу з боку ув'язненого під час виконання службових обов'язків. Ув'язнений, якому щойно виконалося 18 років, вибрався з камери через віконце у камері і завдав удару офіцеру по голові металевим прутком. Жертва отримала відкриту черепно-мозкову травму і майже місяць перебувала у лікарні, перенісши хірургічне втручання.

СУБКУЛЬТУРНИЙ ВИМІР: НАПАД ЯК «ІСПИТ»

У рамках паралельного національного провадження адвокат Дмитро Ягунов обґрунтував версію, яка виходить далеко за межі особистих неприязних стосунків: напад мав характер ритуального акту підвищення статусу ув’язненого в неформальній ієрархії ув'язнених. Відповідно до усталених норм кримінальної субкультури пострадянських пенітенціарних установ, посягання на представника адміністрації – один із найбільш «визнаних» способів здобуття авторитету у злочинному середовищі. Особливу доказову вагу має той факт, що особи, причетні до нападу, були неповнолітніми – категорія ув'язнених, найбільш схильна до демонстративного насильства з метою отримання статусного визнання.

Цю тезу підкріплює не лише теоретичний стандарт, а й безпосередні спостереження самого ЄКЗК. Зокрема, стандарт ЄКЗК CPT/Inf (2025) 12 «Informal Prisoner Hierarchy» – перший спеціальний документ Комітету Ради Європи з питань запобігання катуванням, присвячений неформальним в’язничним ієрархіям.

Особливо промовистий приклад зафіксовано в доповіді за результатами візиту до Молдови у червні 2018 року: «Проблема насильства серед ув'язнених була особливо гострою серед неповнолітніх або молодих осіб, які перебували в слідчих ізоляторах. Багато з них відчували потребу самоствердитися ще під час перебування в установі для неповнолітніх – щоб отримати відповідне «звання» в неформальній ієрархії ув'язнених на момент їхнього переведення до установ для дорослих. Делегація зафіксувала випадки побиття та інших форм фізичного насильства у відповідному відділенні Кишинівської в'язниці» (Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para. 20, P. 9).

ЩО КОНСТАТУВАВ ЄСПЛ

Європейський суд встановив, що розслідування, яке тривало понад 8 років, фактично зупинилося після вересня 2018 року. Жодних значущих слідчих дій із встановлення обставин справи та притягнення винних до відповідальності вжито не було. Незважаючи на наявність зізнань ув'язненого, свідчень очевидців і результатів криміналістичних експертиз, жодній особі так і не було повідомлено про підозру. ЄСПЛ визнав, що відповідальність за зволікання лежить передусім на державних органах, а не на заявнику.

СИСТЕМНИЙ КОНТЕКСТ

Справа Скляренка унаочнює системну проблему: реформа 2016 року, якою повноваження щодо розслідування злочинів у пенітенціарних установах було передано «відомчим» слідчим Мін'юсту, фактично створила вакуум розслідування. До скасування цієї норми Конституційним Судом у 2018 році справа перебувала в юрисдикційному тупику. За цей час атмосфера безкарності стала самовідтворюваною.

Справа Скляренка – це не лише про неефективне розслідування конкретного нападу. Це – про незахищеність персоналу пенітенціарних установ перед в’язничною субкультурою та неформальними візничими ієрархіями, про вторинну віктимізацію постраждалого офіцера з боку самої держави, і про ціну безвідповідальних реформ, оплачену не абстрактними інститутами, а здоров'ям і долею реальної людини.

Інституційна темрява: бездіяльність ПЦМРУ та Одеського СІЗО як системна дисфункція пенітенціарного контролю (рух справи № 420/9112/26)

Dmytro — Sun, 26 Apr 2026 04:10:18 GMT

2 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Ukrayinskyy and Others v. Ukraine – 42 заявники, колонія №26 у Жовтих Водах, порушення статей 3, 13 і 34 Конвенції. Нелюдське поводження, відсутність ефективних засобів захисту, тиск адміністрації на ув'язнених, які наважилися поскаржитися до Страсбурга. Україна виплатить компенсації. Виплатить – як і платила раніше. Сотнями тисяч євро. З кишені платників податків.

Хтось запитає: чому це повторюється? Чому Суд у рішенні прямо констатував, що Україна не надала «чіткої, всебічної та переконливої» доказової бази щодо умов утримання – «жодних надійних відомостей про житловий простір», жодних первинних доказів щодо температурного режиму, цвілі, якості харчування, приватності туалетів? Чому в кожній справі, роками, одна й та сама картина: держава програє не тому, що умови хороші і вона просто не зуміла це довести, а тому що умови справді жахливі, – і системі вигідніше платити компенсації, ніж змінюватися?

Відповідь частково міститься у двох документах, поданих до Одеського окружного адміністративного суду 24 квітня 2026 року.

ЯК ВИГЛЯДАЄ СИСТЕМНА НЕПРОЗОРІСТЬ В ДІЇ

12 березня 2026 року я направив до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань (ПЦ МРУ) інформаційний запит. Нічого надзвичайного: статистика за 16 років – наповненість, смертність, суїциди, карцер, дисциплінарні стягнення, застосування сили. Ті цифри, без яких неможливо ні зрозуміти масштаб страждань людей, що тримаються в Одеському СІЗО, ні розробити системні заходи захисту, ні – зрештою – захистити саму Україну від чергових поразок у Страсбурзі.

Відповідь прийшла 25 березня: відмова.

А 24 квітня 2026 року – відзиви Одеського слідчого ізолятора та МРУ виконання покарань до суду (м. Одеса). Документ, який я рекомендую зберегти як зразок того, як бюрократична система виправдовує власну непрозорість.

Відповідач повідомляє, що запитувана інформація «не існує у вигляді окремого документа або зведення», що для її надання «необхідно здійснити аналіз первинних документів, провести підрахунок показників» – і що це є «фактично створенням нової інформації». А отже – відмова.

Прочитайте це ще раз. Установа, яка зобов'язана вести облік кожного ув'язненого, кожного випадку застосування сили, кожної смерті, кожного поміщення до карцеру — каже суду, що не може надати цієї статистики, бо це «нова інформація».

Це не технічна відмова. Це правова позиція безкарності

Я не буду занадто делікатним. Те, що зробив Одеський СІЗО та МРУ виконання покарань – це не помилка юриста. Це свідома інституційна стратегія: якщо цифр немає – немає і проблеми. Якщо немає статистики смертей – немає смертей. Якщо немає обліку карцерних покарань – немає одиночного ув'язнення. Якщо немає даних про переповненість – немає порушення статті 3 Конвенції.

Саме так – через відсутність документації – в Страсбурзі роками проходять справи, в яких уряд України «не зміг спростувати» твердження заявників. Не тому що не хотів. А тому що системно знищував або не створював той інформаційний фундамент, який дозволив би хоч щось спростувати.

Європейський Суд у Ukrayinskyy прямо написав: Україна систематично не надає первинних доказів щодо умов тримання. Це – документована інституційна звичка.

MAGYAR HELSINKI: КОЛИ ЦИТУЮТЬ РІШЕННЯ, ЩОБ ВИПРАВДАТИ ВЛАСНЕ ПОРУШЕННЯ

Окремо хочу зупинитися на правовому аргументі відзиву, який мене вразив своєю зухвалістю.

Одеський СІЗО посилається на рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary (2016) – і цитує його як обґрунтування власної відмови надати інформацію.

Для тих, хто не знайомий: у справі Magyar Helsinki Велика Палата визнала Угорщину такою, що порушила статтю 10 Конвенції, зобов'язавши виплатити відшкодування за відмову у доступі до публічної інформації. Держава, яка відмовила, – програла.

Одеський СІЗО цитує рішення проти держави, що відмовила в інформації, – як аргумент на користь власної відмови.

Я не знаю, як ще назвати це, крім як демонстрацією повної інституційної розгнузданості. Або, можливо, справді щирого переконання, що суд не читатиме матеріалів справи.

ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ І ПРАВО ЗНАТИ

Кожне рішення ЄСПЛ проти України у справах про умови тримання – це гроші платників податків. Не абстрактні «державні кошти». Гроші людей, які платять ПДВ у супермаркеті, акциз на бензин, податок на доходи. Ці люди фінансують систему, яка: тримає ув'язнених в умовах, що порушують статтю 3 Конвенції; відмовляється фіксувати й оприлюднювати статистику цих порушень; а потім програє в Страсбурзі – і знову за рахунок тих самих платників податків.

Загальна сума виплат України за справами про умови тримання під вартою вже перевищує десятки мільйонів євро. Кожна нова відмова надати статистику – це внесок у наступний програш.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Катування не завжди починається з удару. Іноді воно починається з порожньої графи у звіті. З рядка «дані відсутні». З відповіді «інформація не обліковується у запитуваному форматі».

Непрозорість – це не технічна проблема. Це захисний механізм системи, яка не хоче знати про себе правду. Бо якщо правда відома — її можна вимагати. Можна подати позов. Можна виграти в Страсбурзі. Можна змусити систему змінитися.

Саме тому статистика – це також захист від катувань. І саме тому її так наполегливо приховують.

Справа №420/9112/26 буде розглянута Одеським окружним адміністративним судом. Я впевнений у своїй позиції. Позиція відповідачів – у матеріалах справи, відкритих для вивчення.

P.S. Окремо надаю цитату з рішення Ukrayinskyy and Others v. Ukraine

69. Зауваження, подані урядом, який володіє або повинен володіти найповнішою інформацією про події, що розглядаються, підлягають ще більш ретельному аналізу. Суд раніше виявляв постійні недоліки у матеріалах, отриманих ним у справах щодо умов утримання під вартою в Україні, зокрема у випадках, коли аргументи уряду обмежувалися загальними твердженнями, що повторювали інформацію, підготовлену пенітенціарними органами, або коли вони взагалі не торкалися певних питань, порушених заявниками. Це стосувалося також випадків, коли уряд не надав достовірної інформації щодо розміру камер та фактичної кількості ув’язнених. Крім того, уряд постійно ігнорував необхідність подання первинних доказів з метою спростування конкретних скарг заявників щодо невідповідної температури, запліснявілих камер, відсутності світла та свіжого повітря, поганої якості їжі та води або відсутності приватного простору під час користування туалетом.

Масовий судовий процес над членами MS-13 у Сальвадорі: масштаби, процедура та питання щодо дотримання прав

Dmytro — Thu, 23 Apr 2026 06:31:49 GMT

21 квітня 2026 року сальвадорський суд розпочав масовий судовий процес над понад 400 підозрюваними лідерами злочинного угруповання «Мара Сальватруча», широко відомого як MS-13, у справі, що стосується понад 47 тис. злочинів, які, за твердженням прокуратури, були скоєні у період з 2012 по 2022 рік.

Шостий трибунал проти організованої злочинності розпочав те, що прокурори описали як перше масове судове переслідування, спрямоване проти керівної структури MS-13, серед підсудних — члени ranfla — найвищого керівного органу угруповання, а також регіональні командири та координатори програм з усієї країни.

Масштаб судового розгляду є безпрецедентним. Прокурори заявили, що 486 підсудних організували вбивства, вимагання, торгівлю зброєю та насильницькі зникнення, а також звинуватили їх у заколоті за нібито спроби створити паралельну державу шляхом територіального контролю.

Прокуратура Сальвадору звернулася до судді з проханням призначити максимальний термін ув’язнення за кожний злочин, що означає: одному підсудному може загрожувати до 245 років ув’язнення, якщо його визнають винним за всіма пунктами звинувачення.

Серед найгучніших звинувачень — те, що справа стосується наказів вбити 86 осіб у період з 25 по 27 березня 2022 року — цей вікенд вважається найжорстокішим у післявоєнній історії Сальвадору. Серед відомих підсудних — давні лідери MS-13, такі як Борромео Енрікес та Діонісіо Уманзор, які брали участь у перемир’ї 2012–2014 років між урядом та бандами за президентства Маурісіо Фунеса.

Судовий процес відбувається на тлі триваючих репресій у сфері безпеки, що їх проводить президент Наїб Букеле. З березня 2022 року в Сальвадорі діє надзвичайний стан, що призупинило дію основних прав, зокрема права на інформування про причини затримання та права на доступ до адвоката. Сили безпеки можуть перехоплювати телекомунікації без судового наказу, а термін затримання без попереднього слухання було подовжено з 72 годин до 15 днів. З 486 обвинувачених 413 утримуються в Centro de Confinamiento del Terrorismo (CECOT) — мега-в'язниці Букеле з високим рівнем безпеки, а решта — у в'язницях суворого режиму в Сакатеколуці та Ізалько.

Цей судовий процес викликає серйозні занепокоєння щодо дотримання принципів справедливого судочинства. Слухання проводяться через відеозв'язок із в'язниці, під час яких підсудні з'являються перед анонімними суддями – формат, який, на думку правозахисних організацій, не відповідає міжнародним стандартам справедливого судочинства.

Human Rights Watch та регіональна правозахисна організація Cristosal попередили, що формат масових судових процесів створює ризик засудження невинних осіб через неможливість індивідуалізації кримінальної відповідальності. Правозахисні групи задокументували понад 500 смертей під вартою, повідомлення про катування та скасування слухань щодо доказів внаслідок нещодавніх правових реформ.

На міжнародному рівні експерти ООН заявили, що масові судові процеси «підривають реалізацію права на захист та презумпцію невинуватості затриманих», а Міжамериканська комісія з прав людини висловила серйозну стурбованість щодо невиправданого та надмірного продовження надзвичайного стану.

Навіть Сам Букеле визнав, що під час надзвичайного стану було заарештовано щонайменше 8000 невинних людей, яких згодом було звільнено.

Таким чином, цей судовий процес уособлює головну суперечність моделі Букеле: урядові статистичні дані свідчать про різке зниження кількості вбивств з моменту вступу Букеле на посаду в 2019 році — з рівня, що колись був одним із найвищих у світі, — проте застосовувані методи продовжують викликати різке засудження з боку правозахисних організацій через їх систематичне відхилення від гарантій належного судового розгляду, визнаних міжнародним правом.

Київська трагедія, право на зброю і втеча поліції: три виміри одного питання

Dmytro — Sun, 19 Apr 2026 12:46:49 GMT

18 квітня 2026 року. Голосіївський район Києва. Шестеро загиблих, понад п'ятнадцять поранених, серед них діти. Озброєний чоловік відкриває вогонь по людях, барикадується в приміщенні, бере заручників. Зброя вбивці – офіційно зареєстрована. Усі дозволи – наявні. Вирок дискусії щодо лібералізації ринку зброї було ухвалено самою реальністю ще до того, як встигли висохнути чорнила на законопроєктах про легалізацію зброї.

Є, однак, деталь, яка змушує замислитися над масштабом і символікою того, що відбувається. Ця трагедія хронологічно – у річному вимірі – на один день передувала початку Американської революції. Так, cаме 19 квітня 1775 року – рівно 251 рік тому – пролунали перші постріли при Лексінгтоні і Конкорді. Збройні громадяни, що відмовилися здати зброю британським солдатам, відкрили нову сторінку у всесвітній історії демократії.

Між двома датами – 18 і 19 квітня – прірва в два з половиною століття і безодня сенсів. Але є і спільна нитка: питання про те, хто і як розпоряджається зброєю у суспільстві – і яку ціну платять за це звичайні громадяни. Ця нитка актуальна сьогодні так само, як і 251 рік тому.

СТАТИСТИКА, ЯКУ ЗРУЧНО НЕ ПОМІЧАТИ

Дискусія про відкриття ринку зброї під час повномасштабної війни є, м'яко кажучи, абсурдною — але не тому, що це «неправильна» тема. А тому, що відповідь на це питання вже написана реальністю, закодована в офіційній поліційній статистиці, яку чомусь воліють не читати. Погляньмо на цифри.

Рік	Злочини з вогн. зброєю (КП)	КП з підозрюваними	% розкриття
2013	761	587	77%
2014	2523	833	33%
2015	1526	767	50%
2016	579	401	69%
2017	583	451	77%
2018	508	407	80%
2019	388	293	76%
2020	395	341	86%
2021	300	251	84%
2022	1929	517	27%
2023	1867	459	25%
2024	832	436	52%
2025	821	362	44%

Дані таблиці відображають два виразних цикли насильства, розділених довоєнним мінімумом. Перший пік припадає на 2014 рік (2523 провадження) – рік анексії Криму та початку збройного конфлікту на Сході: різке насичення зброєю, дезорганізація правоохоронних структур, розпад єдиного командування. Наступні роки демонструють поступову нормалізацію – аж до мінімуму 2021 року (300 проваджень). Саме ці показники слід вважати базовими для порівняння.

Повномасштабне вторгнення 2022 року дало новий стрибок – +543% відносно 2021-го вже за перший рік (1929 проваджень). Критична деталь: частка повідомлень про підозру від загального числа проваджень у 2022–2023 роках обвалилась до 25–27% (проти 77–86% у мирні роки). Це означає: більшість справ відкривалась без ідентифікованих підозрюваних – прямий наслідок неконтрольованого поширення зброї та перевантаженості слідчих. Позитивна тенденція 2024–2025 років (зниження до 821–832 проваджень) свідчить про адаптацію системи, однак рівень залишається вдвічі вищим за довоєнний.

Рік	Умисні вбивства з вогнепальною зброєю (КП)	КП з підозрюваними	% розкриття
2013	62	43	69%
2014	320	84	26%
2015	194	100	52%
2016	95	74	78%
2017	66	57	86%
2018	60	54	90%
2019	43	34	79%
2020	57	56	98%
2021	36	34	94%
2022	247	126	51%
2023	909	173	19%
2024	295	154	52%
2025	187	120	64%

Таблиця фіксує ще більш тривожну динаміку.

Якщо загальна кількість злочинів із вогнепальною зброєю у 2022–2023 роках відображала насамперед хаос перших місяців вторгнення, то статистика умисних вбивств свідчить про якісно інший процес. 2023 рік – абсолютний пік за всі 13 років спостережень: 909 умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї, що у 25 разів перевищує мінімум 2021 року (36).

Найбільш промовистий показник – розкриття. У 2023 році вона впала до 19%: лише 173 справи із 909 мали встановленого підозрюваного. Фактично 736 умисних убивств залишились без встановленого виконавця протягом одного календарного року. Для порівняння: у 2018–2021 роках розкриваність становила 90–98%. Відновлення цього показника у 2024–2025 роках (52–64%) є позитивною тенденцією, проте залишається принаймні вдвічі нижчим за рівень мирного часу. Це означає, що значна частина осіб, які вчинили вбивства із вогнепальної зброї під час активної фази конфлікту, залишається непокараною – і продовжує перебувати в суспільстві.

А ПОТІМ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДЕО

І от з'являється відео, яке не можна ігнорувати.

Під час теракту в Києві люди у формі патрульної поліції, почувши постріли, просто втекли – залишивши цивільних громадян без захисту. На відеозаписі видно, що дитина була змушена самостійно рятуватися. Матеріал опублікували ТСН та «Дзеркало тижня». Поліцейських відсторонено від виконання обов'язків. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив провести службове розслідування.

Декларації – добре. Але питання не в тому, що сказав міністр сьогодні вранці. Питання в тому, що буде після завершення розслідування – за умови встановлення вини та автентичності відеозаписів. Якщо керівництво поліції не продемонструє реальну реакцію – не декларативну, а з конкретними дисциплінарними наслідками – проблема загостриться ще більше. Не тому що «поліція погана», а тому що інституційна мовчанка після такого відео легітимізує поведінку, несумісну зі статусом правоохоронця.

У середовищі частини українських поліцейських під час повномасштабної війни утвердилася небезпечна установка. Воєнний час, де насильство нормалізоване, лише зміцнює рефлекс самозбереження – на шкоду рефлексу захисту. Втеча від стрільця – це не боягузтво окремих людей. Це симптом системної інституційної деградації, яку не можна виправити одним службовим розслідуванням.

АМЕРИКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЩО НАСПРАВДІ ДАЛО ПРАВО НА ЗБРОЮ

Повернімось до символізму дати.

19 квітня 1775 року – битва при Лексінгтоні і Конкорді. Перші постріли Американської революції. The shot heard round the world – «постріл, почутий у всьому світі». А через ще кілька років – народилася перша сучасна конституційна демократія.

Право на зброю не просто дозволило американцям виграти Війну за незалежність. Воно структурувало американську демократію на два з половиною століття вперед і заклало в її основу принцип: озброєний громадянин є суб'єктом, а не об'єктом влади. Цей принцип знайшов закріплення у Другій поправці до Конституції США (1791): «A well regulated Militia, being necessary to the security of a free State, the right of the people to keep and bear Arms, shall not be infringed».

Показник	США	Країни ЄС (середнє)	Примітка
Зброї на 100 осіб	120,5	~15–30	Найвищий показник у світі
Злочини зі зброєю (на 100 тис. осіб)	~4,1	~0,3	Дані Eurostat / UN
Частка вогнепальної зброї в умисних вбивствах	~79%	~20–40%	FBI / UNODC 2023
Штатів з дозволом на носіння без ліцензії	29 з 50	—	Constitutional carry
Джерело: Small Arms Survey 2018; FBI UCR 2022; UNODC Global Study on Homicide 2023; Eurostat.

Американська статистика демонструє очевидне: висока насиченість зброєю корелює з вищим рівнем злочинів із застосуванням зброї. 79% умисних вбивств у США скоюється з використанням вогнепальної зброї. У країнах ЄС цей показник – від 20% до 40%. Американська модель – не зразок для наслідування в кримінологічному сенсі. Але вона є зразком у конституційно-демократичному: право на самозахист як основа відносин між громадянином і державою.

Важливо розрізняти два рівні дискусії. Перший – кримінологічний: більше зброї = більше певних категорій злочинів. Статистика це підтверджує, і заперечувати її – значить ігнорувати реальність. Другий – конституційно-демократичний: право озброєного громадянина як стримуючий фактор проти державного свавілля і як основа суверенітету народу. Ці два рівні не суперечать одне одному — вони описують різні виміри однієї реальності.

УКРАЇНА СЬОГОДНІ: СУСПІЛЬСТВО ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ

Україна сьогодні – суспільство, у якому мільйони громадян зі зброєю в руках захищають державу від знищення. За оцінками, станом на 2025 рік на руках у населення – у тому числі у демобілізованих і ветеранів — перебуває від 6 до 10 мільйонів одиниць різних видів зброї. Частина — законно зареєстрована. Частина – ні. Це факт, з яким доводиться жити.

Найсерйозніша загроза – попереду. Сотні тисяч демобілізованих повертаються з фронту. Частина – з ПТСР, що не отримало лікування. Частина – із зброєю, легально чи ні. Досвід інших конфліктів – В'єтнам, Афганістан, Балкани – показує: злочинність серед ветеранів зростає не одразу, а через 2–3 роки після демобілізації. Ця хвиля ще не прийшла. І якщо держава не підготується – поліцейська статистика 2027–2028 років стане предметом парламентських розслідувань, а не наукових статей.

Питання не в тому, «легалізувати чи ні». Питання в тому, яку інституційну культуру ми вибудовуємо навколо цього факту – і чи здатна держава до відповідальності, яка з нього випливає.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ДЕРЖАВА, ЯКА НЕ ЗАХИЩАЄ — І ГРОМАДЯНИН, ЯКИЙ ЗАХИЩАЄ СЕБЕ

Американська революція починалась із того, що держава не змогла захистити громадян – і тому вони взяли зброю самі. Київська трагедія 18 квітня 2026 року – і особливо відео з поліцейськими, які тікають від стрільця, залишаючи дитину в епіцентрі стрілянини – є болісним нагадуванням про те, що це питання залишається живим і сьогодні.

Поліцейський, який тікає від стрільця і залишає дитину напризволяще – це не просто дисциплінарний казус. Це симптом. Держава, яка хоче дати своїм громадянам право на зброю – або вже де-факто дала його, роздавши мільйони одиниць зброї в перші дні вторгнення – мусить спочатку довести, що вона сама вміє нею відповідально розпоряджатися і захищати тих, хто захищає її.

Статистика незаперечна: повномасштабна війна дала різкий стрибок злочинів із вогнепальною зброєю – +543% лише за перший рік. Але та сама статистика свідчить: у 2024–2025 роках показники пішли вниз. Це означає, що суспільство і держава адаптуються. Питання – у якому напрямку. У напрямку верховенства права та інституційної відповідальності – чи у напрямку нормалізації безкарності, за якої поліцейські тікають, а вбивці залишаються непізнаними.

Київська трагедія 18 квітня 2026 року: кримінологічний та правозахисний аналіз

Dmytro — Sat, 18 Apr 2026 18:28:04 GMT

Голосіївський район Києва. Звичайна субота. Людний супермаркет. Озброєний чоловік відкриває вогонь по людях, після чого забарикадовується в приміщенні, беручи заручників. Результат – 6 загиблих, понад 15 поранених, серед яких дитина. Операцію зі штурму здійснили спецпризначенці КОРДу, нападника ліквідовано.

Зброя, якою скористався стрілець, була офіційно зареєстрована, а сам він мав відповідні дозволи. За повідомленнями журналістів, чоловік виявився підполковником Збройних сил Росії, уродженцем Москви з громадянством України, який, за деякими даними, робив пожертвування на підтримку так званої «спеціальної воєнної операції». За попередньою інформацією, він вже нападав на людей у цьому ж магазині три роки тому. За словами сусідів, він з'явився у цьому будинку з початком повномасштабного вторгнення.

Ці факти складаються в моторошну картину, але наше завдання – не нагнітати емоції, а спробувати холодно й чесно відповісти на запитання, які ця трагедія неминуче ставить перед суспільством, системою правопорядку та правовою державою.

ЗБРОЯ, ДОЗВОЛИ І ІЛЮЗІЯ БЕЗПЕКИ

Перший і найочевидніший висновок, який напрошується, – цей злочин було вчинено за допомогою легально зареєстрованої зброї. Це не деталь, а принципово важлива обставина, яка руйнує один із центральних аргументів лобістів вільного обігу вогнепальної зброї: «легальна зброя = безпека».

Дискусія про лібералізацію ринку зброї в Україні тривала роками, але особливо загострилася в умовах повномасштабної війни, коли частина суспільства та ряд законодавців почали наполягати на конституційному закріпленні права на носіння зброї, апелюючи до потреб самооборони та патріотичного обов'язку. Трагедія у Корсуні в свій час поляризувала суспільство: чимало людей солідаризувалися з людиною, яка застосувала зброю проти правоохоронців, – що само по собі є симптоматичним і тривожним.

Нинішній випадок принципово інший. Тут немає «народного месника» або «корсунського Робін Худа», немає й натяку на соціальний конфлікт із системою. Є пенсіонер-підполковник, який розстрілює мирних покупців супермаркету з легально зареєстрованого пістолета. Саме ця обставина має стати аргументом, який закриє дискусію: не «хто» вчиняє злочин і яка його ідеологія, а те, що система видачі дозволів на зброю в Україні структурно неспроможна відфільтрувати носіїв прихованих деструктивних намірів. Скринінг при реєстрації зброї виявився марним. Минулі напади на людей у тому ж магазині не призвели до відкликання дозволу. Система не спрацювала.

Тут, однак, треба утриматися від спрощення. Право народу на спротив тиранії залишається серйозним принципом конституційної теорії та міжнародно-правової традиції. Питання не в тому, чи має право громадянин захищати себе, а в тому, яка держава здатна відповідально управляти обігом зброї в умовах гібридної війни, соціальної травми та психологічної нестабільності населення. Відповідь, яку дала ця трагедія, – поки що ні.

ПЕРЕГОВОРИ, ДЕЕСКАЛАЦІЯ ТА ПРОВАЛ КОМУНІКАЦІЇ

Упродовж близько 40 хвилин перемовники намагались встановити контакт із зловмисником, однак він не реагував. «Він не виходив на контакт. Я його не чула», – зазначила начальниця сектору переговорної діяльності Національної поліції Києва.

Це ключова деталь, яка потребує окремого аналізу. Сорок хвилин – це і багато, і мало. Для переговорників це відносно короткий проміжок у тактичному сенсі. Але сам факт повної відсутності будь-якої відповіді з боку нападника свідчить не лише про його патологічну рішучість, а й про фундаментальну проблему: чи були ці сорок хвилин використані із застосуванням справді фахових технік впливу на кризову особистість? Чи наша поліція взагалі має необхідний рівень підготовки перемовників, здатних працювати з людьми, які перейшли психологічну межу?

Сьогодні серед частини українських поліцейських домінує небезпечна установка: «спочатку стріляй – потім розбирайся». Ця установка набула додаткового імпульсу в умовах війни, де насильство нормалізоване, а право на застосування сили сприймається значно ширше, ніж передбачає закон і стандарти прав людини. Київська трагедія, як і багато попередніх, ризикує стати не поштовхом до реформи, а підтвердженням цієї хибної логіки. Між тим ЄСПЛ послідовно наголошує: при оцінці правомірності застосування летальної сили беруться до уваги не лише дії виконавців, а й усі супутні обставини – зокрема, планування і контроль (Mikhalkova and Others v. Ukraine, п. 36; McCann and Others v. the UK [GC], п. 150). Законодавча і адміністративна база повинна чітко визначати обмежені обставини, за яких правоохоронці можуть застосовувати вогнепальну зброю, – і поліцейські не повинні перебувати у стані невизначеності щодо цих меж (Soare and Others v. Romania, п. 129).

Між тим справжній показник поліцейської ефективності – здатність розв'язувати критичні ситуації без застосування летальної сили. Саме в цьому напрямку розвивається сучасна поліція в демократичних країнах, де офіцери отримують роками відпрацьовані навички деескалації, психологічного впливу і лише в крайніх випадках – застосування зброї. ЄСПЛ у Soare and Others v. Romania прямо вказав, що відсутність чітких правил і належної підготовки пояснює неадекватні та автономні дії поліцейських у критичних ситуаціях (п. 135). А в Celniku v. Greece Суд констатував, що стаття 2 ЄКПЛ охоплює не лише безпосередні дії поліцейських, а й підготовку персоналу: якщо рівень підготовки не відповідає складності поставлених завдань – держава несе відповідальність.

ЛІКВІДАЦІЯ НАПАДНИКА: СТАТТЯ 2 ЄКПЛ

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив, що спецпризначенці КОРДу провели штурм і ліквідували нападника. Під час штурму зловмисник чинив опір правоохоронцям і відкрив по них вогонь.

У гострій фазі кризи, коли людина активно стріляє по поліцейських, застосування летальної сили формально виправдане навіть за суворими стандартами статті 2 Конвенції.

ЄСПЛ у справах типу McCann and Others v. United Kingdom, Nachova v. Bulgaria, Finogenov v. Russia послідовно виробив критерій «абсолютної необхідності»: держава зобов'язана довести, що смерть особи була наслідком сили, яка не перевищувала тієї, що була безумовно необхідна за конкретних обставин. При цьому, як роз'яснено у McCann and Others v. the UK [GC] (п. 200), застосування сили виправдане лише тоді, коли виконавці щиро вірили у необхідність відкриття вогню і мали для цього суб'єктивно достатні підстави – а не просто виконували наказ.

Стандарт «абсолютної необхідності» є суворішим за критерій «необхідного в демократичному суспільстві» за статтями 8 та 11 ЄКПЛ: сила має бути суворо пропорційна (Jaloud v. the Netherlands [GC], п. 199; Kelly and Others v. the UK, п. 93). У ситуації звільнення заручника з озброєним злочинцем, що чинить активний опір, ці умови можуть бути виконані – але це ще потребує перевірки.

Але з цього моменту починається те, що більшість коментаторів воліють обходити стороною. Держава зобов'язана провести ефективне незалежне розслідування того, чи справді не існувало жодної іншої тактичної можливості. Чи були вичерпані всі варіанти ненасильницького завершення ситуації? Чи правильно було обрано момент штурму? Чи кожен постріл бійців КОРДу задокументований і виправданий? ЄСПЛ у Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163) та Armani Da Silva v. the UK [GC] (п. 233) чітко визначив: розслідування має охоплювати не лише безпосередні дії виконавців, а й питання планування і контролю операції в цілому; воно має бути спроможним встановити, чи було застосування сили виправданим. Будь-який недолік, що підриває цю спроможність, означає порушення процесуального аспекту статті 2 ЄКПЛ. Красномовний приклад – справа Finogenov and Others v. Russia (операція «Норд-Ост»), де Суд констатував порушення саме через неповноту та залежність розслідування.

В умовах України під час повномасштабної агресії публічна вимога розслідування обставин загибелі людини, яка щойно вбила шестеро мирних громадян, звучить критично непопулярно. Але саме в цьому й полягає суть верховенства права: стаття 2 ЄКПЛ захищає право на життя не тільки жертв злочинця, а й самого злочинця. Без цього принципу весь правозахисний порядок перетворюється на ситуативну угоду більшості, а не на систему універсальних гарантій. Стаття 2 ЄКПЛ покладає на державу позитивне зобов’язання не лише утримуватися від умисного позбавлення життя, а й вживати превентивних заходів для захисту осіб, які перебувають під її юрисдикцією (Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine, п. 35). Загальна юридична заборона свавільного позбавлення життя стає неефективною без дієвої процедури перевірки: саме так Суд сформулював це у Guliani and Gaggio v. Italy [GC] (п. 249) та Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163). Andronicou and Constantinou v. Cyprus демонструє, що навіть операція зі звільнення заручника, яка завершилася загибеллю злочинця, може бути визнана правомірною – але лише за умови, що планування проводилося з метою мінімізації ризику, переговори велися раціонально, а бійці мали чіткі інструкції застосовувати лише пропорційну силу (п. 194).

Крім того, є суто практичний аргумент: підполковник збройних сил РФ, який жив в Україні, робив пожертвування на «СВО» і в підсумку вчинив масовий розстріл, – це джерело інформації виняткової цінності для контррозвідки. Його мотиви, зв'язки, можливі куратори, канали фінансування – все це могло б бути встановлено в ході допитів. Ліквідація перекриває цей канал назавжди.

НЕБЕЗПЕКА «БЕЗПЕКОВОГО» ДИСКУРСУ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Ця трагедія з неминучістю породить законодавчі ініціативи. Частина з них буде спрямована на посилення контролю над обігом зброї – і це виправдано та необхідно. Але частина – і ось тут слід бити на сполох – використає цей випадок для обґрунтування розширення поліцейського апарату, посилення превентивного нагляду, легалізації «випереджальних» оперативних заходів.

У правозахисній практиці добре відомий цей механізм: терористичний або масштабний злочин стає «вікном можливостей» для держави, щоб розширити свої повноваження в сферах, де громадяни в звичайних умовах не дозволили б такого вторгнення. Закони, прийняті «в момент шоку», як правило, не відкликаються і після того, як шок минає.

Право на приватне та сімейне життя, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, право на захист персональних даних, право не бути об'єктом превентивного поліцейського спостереження без достатніх підстав – усі ці гарантії перебувають під загрозою щоразу, коли суспільство переживає різкий спалах страху. Стандарт «необхідного в демократичному суспільстві» за статтею 8 ЄКПЛ є менш суворим, ніж критерій «абсолютно необхідного» за статтею 2, але й він не дозволяє державі запроваджувати широке превентивне спостереження без індивідуальних підстав і судового контролю. Завдання правозахисного товариства, адвокатури та академічної спільноти – не допустити, щоб одна трагедія стала виправданням системних обмежень прав, що торкнуться мільйонів людей, котрі не мають жодного відношення до злочину.

НАВЧАННЯ ПОЛІЦІЇ

Отже, небезпечна тенденція, яка давно визріває в українській поліції, отримала новий імпульс: готовність застосовувати зброю раніше, ніж з'ясовуватись обставини. Трагедія 18 квітня ризикує стати не застереженням, а виправданням цієї логіки – і оцінити реальні масштаби такого зсуву наразі вкрай важко.

Саме тому цей випадок має стати вагомим аргументом на користь системного перегляду підготовки поліцейських. Але не в напрямку вдосконалення вогневих або силових навичок – ні. Йдеться про принципово інше: навчання офіцерів мистецтву комунікації, здатності знімати напругу в режимі реального часу, фахового застосування технік деескалації.

Справжній критерій ефективності сучасної поліції – це вміння розв'язувати критичні ситуації без насилля. Перехід від каральної моделі до моделі діалогу і професійного стримування – не романтика, а практична необхідність. Саме тут пролягає майбутнє правоохоронної системи України.

ВИСНОВКИ

Ця трагедія є багаторівневим викликом. Для суспільства – це виклик до виваженості в умовах тиску на емоції та спокуси простих відповідей. Для законодавців – це виклик написати норми, які справді підвищать безпеку, не перетворившись на інструмент каральної бюрократії. Для поліції – це дзеркало, в якому вона зобов'язана побачити не свій героїзм, а свої системні вади в підготовці, деескалації і тактичній гнучкості. Для правозахисників – це нагадування, що захист прав людини не може бути умовним: або він поширюється на всіх, або його не існує як принципу.

Шість родин оплакують своїх близьких. Це – незаперечна реальність, і вона першочергова. Але гідною відповіддю на цю смерть є не нова хвиля поліцейської агресії і не розкид емоційних законів, а системний, холодний і чесний аналіз того, де дала збій система – і як її виправити без втрати людяності.

Cлідчий ізолятор як невидимий джерело шкоди в моделі безособової відповідальності держави

Dmytro — Fri, 17 Apr 2026 15:49:15 GMT

Є категорія правових проблем, які водночас є і добре відомими, і системно ігнорованими. Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, – саме з таких. Ця тема здається вирішеною: є закон, є судова практика, є навіть певна сума, яку держава зобов'язана виплатити. Та варто зазирнути за поверхню, як виявляється конструкція, що захищає не людину, а державний бюджет від реальної відповідальності.

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» був прийнятий 1 грудня 1994 року. Тридцять з лишком років тому. Він існував іще тоді, коли не було чинного КПК, коли не існувало сучасної системи прокуратури, коли Україна лише починала свій шлях у Раді Європи. Відтоді змінилося майже все – крім цього закону в його сутнісній частині. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом — ця норма статті 13 досі визначає мінімальний поріг, нижче якого суд не може опуститися. Проте «мінімальний поріг» і «справедлива компенсація» – речі принципово різні, і практика Європейського суду з прав людини давно це підтверджує.

Але архаїчність формули відшкодування – лише перша і, мабуть, не найголовніша проблема. Є інша, глибша і системніша: сама назва закону вже задає хибну оптику. У переліку органів-заподіювачів шкоди – оперативні підрозділи, слідство, прокуратура, суд. І жодного слова про органи та установи кримінально-виконавчої служби. Жодного слова про слідчі ізолятори та інші пенітенціарні установи, а також органи управління пенітенціарною системою.

Це не дрібне упущення. Це архітектурний прорахунок, який держава, схоже, вирішила зберегти свідомо.

Уявімо типову ситуацію, яка в Україні є швидше правилом, ніж винятком. Людину затримують, повідомляють про підозру, обирають запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Місяці, а то й роки вона перебуває у слідчому ізоляторі. Зрештою – виправдувальний вирок або закриття провадження. Незаконне кримінальне переслідування констатовано. Людина іде до суду по відшкодування.

І тут розгортається сцена, яку кожен досвідчений адвокат спостерігав неодноразово: і поліція, і прокуратура одностайно заявляють, що вони не є належними відповідачами за умови тримання особи в СІЗО. Технічно вони мають рацію. Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету – держава Україна і є відповідачем. Але ким вона представлена у цих правовідносинах? Прокуратурою, яка ініціювала переслідування, – так. Поліцією – так. Установою, де людина провела 205 років днів у нелюдських умовах? Ні. Тому що закон 1994 року її не згадує.

Результат – правова лакуна з конкретними людськими наслідками.

Моральні страждання, отримані особою внаслідок незаконного переслідування, складаються мінімум із двох самостійних джерел.

Перше – сам факт переслідування: тавро підозрюваного, обвинуваченого, руйнування репутації, страх, невизначеність.

Друге — умови тримання під вартою, де людина щодня стикається з переповненістю, відсутністю нормального медичного забезпечення, санітарними умовами, несумісними з людською гідністю. За консервативними оцінками, саме перебування в СІЗО становить 60–70 відсотків сукупних моральних страждань. Але ця складова офіційно не персоніфікована в жодному відповідачі.

Наприклад, Одеський слідчий ізолятор — не абстракція. Це конкретна установа з конкретною задокументованою історією порушень, яка десятиліттями фігурує у рішеннях ЄСПЛ, у доповідях Комітету Ради Європи з питань запобігання катуванням (ЄКЗК), у публічних інформаційних запитах, у матеріалах парламентських слухань. Стан цього СІЗО – не секрет і не дискусія. Це визнаний факт, підтверджений міжнародними органами. Питання лише в тому, чи понесе за цей факт відповідальність конкретна установа в конкретній судовій справі.

Саме тому адвокатом Дмитро Ягуновим при представництві клієнтів, що перебували тривалий час в Одеському СІЗО після незаконного притягнення до відповідальності, було подано клопотання про залучення Одеського слідчого ізолятора та Південно-Центрального МРУ яе третіх осіб. Як наслідок, суд задовольнив клопотання та ухвалив «залучити до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Державну установу «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України».

Це процесуальне рішення продиктоване не лише логікою справедливості, а й суворою процесуальною логікою: якщо хочемо, щоб суд мав повну картину страждань і їхнього джерела – установа, яка ці страждання безпосередньо спричинила, має бути у процесі. Вона має пояснити, чи відповідали умови тримання стандартам статті 3 Конвенції. Вона має відповісти на запитання про медичне забезпечення, про переповненість камер, про доступ до природного освітлення та свіжого повітря.

Це не лише питання однієї справи. Це питання системи стимулів. Зараз держава Україна виплачує відшкодування, не пов'язуючи цих виплат із конкретною установою, що є безпосереднім заподіювачем шкоди. Слідчий ізолятор не несе жодних інституційних наслідків від того, що його умови тримання стали підставою для виплат із державного бюджету. Виплатило Міністерство фінансів України – і все. Одеське СІЗО продовжує існувати в тому самому стані ще тридцять років. Саме цей розрив між заподіювачем шкоди та фінансовими наслідками і є структурною причиною того, що умови в українських слідчих ізоляторах не змінюються з часів незалежності.

Якщо ж установа стає учасником процесу, якщо її представники змушені пояснювати суду умови тримання, якщо рішення суду прямо встановлює зв'язок між конкретними умовами конкретного ізолятора і розміром відшкодованої шкоди – це вже інша логіка. Це логіка інституційної відповідальності. Логіка, яка хоча б теоретично може стимулювати реформу.

Між статтею 1176 ЦК України та положеннями Закону № 266/94-ВР існує неузгодженість, вирішення якої може зробити регулювання цього правового інституту більш ефективним. Але неузгодженість термінів – це, мабуть, найменша з проблем. Головна – концептуальна: закон будувався на моделі, де держава відповідає за незаконне переслідування, а умови тримання під вартою є окремою, функціонально відірваною темою. У реальності ці дві речі невіддільні. Кожен день, проведений людиною у переповненій камері одеського СІЗО в очікуванні вироку, який зрештою виявиться виправдувальним, – це частина незаконного переслідування. Фізично, психологічно і юридично.

Саме тому правова формула, яка виключає Державну кримінально-виконавчу службу України з кола відповідачів, є не просто технічною прогалиною – вона є принциповою несправедливістю, законсервованою в тексті закону тридцятирічної давнини. І поки цей закон не буде реформований з урахуванням повного кола заподіювачів шкоди, адвокатська практика має використовувати всі доступні процесуальні інструменти – клопотання про залучення третіх осіб, посилання на практику ЄСПЛ, апеляцію до положень статті 3 Конвенції – щоб суд отримував повну картину, а держава не могла і надалі вислизати від відповідальності через формальний зазор між буквою архаїчного закону та реальністю українського СІЗО.

Відшкодування моральної шкоди — це не лише компенсація минулого. Це механізм впливу на майбутнє. І цей механізм не працює, поки установи, що безпосередньо завдають шкоди, залишаються поза межами судового контролю.

Тренінг “Європейські стандарти запобігання неналежному поводженню у пенітенціарній системі”

Dmytro — Fri, 17 Apr 2026 10:18:02 GMT

Дата: 21 квітня 2026 року

Мета: поглибити знання учасників щодо стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням (ЄКЗК), їх еволюції та сучасного застосування у пенітенціарній системі, а також сформувати практичні навички оцінки відповідності національної практики цим стандартам.

Формат: онлайн на платформі Zoom

Посилання: https://us02web.zoom.us/j/86926881512?pwd=k6rq4nmZRVBHjaQDlvA14F73OiTosK.1

Ідентифікатор: 869 2688 1512

Код: 282730

ПРОГРАМА

9:45 - 10:00 – реєстрація учасників

10:00 - 10:20 – вітальне слово організаторів. Знайомство з учасниками. Очікування від тренінгу

Демура Марина, проєктна менеджерка Центру прав людини ZMINA

10:20 - 12:00 – СЕСІЯ І “ЯК ВИГЛЯДАЄ КАТУВАННЯ В XXI СТОЛІТТІ”:

Нульова толерантність – це не гасло, це професійний обов'язок.
Що таке катування: юридичне визначення та практична реальність.
ЄКЗК: механізм, який не судить, але змінює.
Місця несвободи як зона підвищеного ризику: умови, що породжують катування.

Дмитро Ягунов, адвокат, доктор політичних наук, кандидат наук державного управління, доцент, Заслужений юрист України, член ЄКЗК від України

12:00 - 13:00 – перерва

13:00 - 14:30 – СЕСІЯ ІI “ВІД СТАНДАРТІВ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ПОЗИТИВНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ”

Позитивні зобов'язання держави: зміст і практика превентивного захисту.
Розслідування катувань: критерії ефективності та типові порушення.
Умови тримання під вартою: коли умови ув’язнення порушують Конвенцію.
Система без катувань: чинники ефективності та причини провалів.

14:30 - 15:00 – підбиття підсумків, заповнення форми зворотнього зв’язку, закриття

Демура Марина, проєктна менеджерка Центру прав людини ZMINA

Таємний наказ диктатора: черговий доказ карцерної природи Російської держави

Dmytro — Wed, 15 Apr 2026 14:36:37 GMT

15 квітня 2026 року правозахисний проєкт «Перший відділ» оприлюднив інформацію, яка не стала одкровенням для тих, хто системно вивчає природу російської державності, проте набула значення важливого документального підтвердження того, про що говорять дослідники карцеральних практик уже давно.

Відповідно до документів Слідчого комітету РФ, після початку повномасштабного вторгнення в Україну Володимир Путін підписав рішення від 8 березня 2022 року, яке дозволяє співробітникам правоохоронних органів позбавляти людей волі та відправляти їх до слідчого ізолятора без порушення кримінальної справи та без рішення суду. Під дію цього рішення підпадають особи, яких вважають такими, що «протидіють» війні. Право направляти людей до таких установ отримали представники Збройних сил, ФСБ, МВС та ФСО.

Ані саме «рішення», ані «тимчасова інструкція», яка регламентує умови утримання в таких установах, не були оприлюднені у відкритому доступі. Документ існує як тінь – юридично аморфний, позбавлений публічної форми, але цілком реальний у своїх наслідках. Слідчий комітет, отримавши скаргу на одне з таких затримань, відхилив її, посилаючись саме на це рішення правителя.

Формально це є грубим порушенням навіть власної Конституції Росії, стаття 22 якої забороняє позбавляти людину волі інакше як за рішенням суду. Але апелювати до конституційних норм у державі, де сама конституція є декоративною функцією влади, — означає не розуміти природу цієї держави.

Те, що відбувається, не є відхиленням від норми і не є надзвичайним заходом воєнного часу. Це – органічне продовження тієї державної традиції, яка є системоутворювальною характеристику Росії як такої.

Російська держава сформувалася як в'язнична держава – не як поліцейська у класичному розумінні, а саме як в'язнична, де в одному напрямку нерозривно переплелися колоніальна експансія, імперіалістська ідеологія та карцеральні практики. Необхідність освоєння величезних територій змусила цю державу вдатися до специфічного механізму: залучення для колонізації власного населення, яке затаврували стигмою «злочинець», а також населення підкорених народів – України, Білорусі, країн Балтії та інших.

Унікальність цього феномену полягає в розмиванні кордонів між в'язницею та суспільством, між національною культурою та в'язничною культурою. Цей процес відбувався поступово, впродовж століть: в'язнична культура спочатку домінувала над національною, потім витісняла її – і врешті сама стала національною культурою.

Саме у цьому контексті таємний наказ від 8 березня 2022 року набуває свого справжнього змісту. Позасудове ув'язнення – це не виняток із правил, це і є правило. СІЗО як інструмент управління інакодумством, як механізм нейтралізації «небажаних» – це не воєнна імпровізація, а відтворення усталеної карцеральної практики управління суспільством.

Між сталінськими позасудовими трійками та путінським «рішенням» від 8 березня 2022 року – не прірва, а пряма лінія наступності. Змінилася лише технічна оболонка: замість наказів НКВД – посилання на «рішення Президента», замість «ворогів народу» — «особи, що протидіють СВО». Логіка та механізм – ті самі.

Методи управління, притаманні пенітенціарним установам, систематично застосовувалися до управління всім суспільством. Сукупність цих факторів створила ту унікальну в'язничну імперію, якою сучасна Росія продовжує залишатися, незважаючи на формальні зміни політичного режиму та економічної системи.

Слід підкреслити ще один принциповий аспект: цей документ стосується не лише українців на окупованих територіях чи іноземців. Він поширюється і на самих громадян Росії, яких влада вважає такими, що «протидіють» війні. Карцеральна держава не робить різниці між «своїми» і «чужими» – у момент, коли людина потрапляє до категорії «противника», вона втрачає будь-який правовий захист незалежно від громадянства.

Особливо показовою є сама форма цього «рішення». Воно таємне. Його юридична природа незрозуміла навіть фахівцям. Воно функціонує поза будь-якою публічною правовою системою. Карцеральна логіка не потребує публічного обґрунтування – вона існує в режимі адміністративної очевидності, яка не вимагає пояснень і не передбачає оскарження.

Таємний наказ Путіна – це не скандал і не аномалія. Це – підтвердження діагнозу. Росія є карцеральною державою не тому, що в ній багато в'язниць чи ув'язнених (хоча і ці показники є красномовними), а тому, що саме в'язниця як інститут, як культура, як спосіб мислення про людину та її місце в державній системі є фундаментальним принципом організації цього суспільства.

Доки західні аналітики та політики будуть виходити з помилкового припущення про протиставлення народу та влади в Росії, їхня політика буде ґрунтуватися на хибних засадах. Необхідно визнати, що російське суспільство у своїй масі не є полоненим демократичним суспільством, яке очікує на звільнення від тиранічного режиму, а є органічною частиною в'язничної імперії, носієм її цінностей та активним учасником її відтворення.

Таємне рішення від 8 березня 2022 року – це не документ про надзвичайні заходи. Це – звичайний робочий документ карцеральної держави.