Трансформація концептуальних засад діяльності служби пробації за рубежем - Пробація - Publisher - Персональный сайт

Неділя, 2016-12-11

Сайт Дмитра ЯГУНОВА

d.yagunov@gmail.com

Меню сайту

Форма входу
Категорії розділу
Пробація [4]
Пенітенціарна система [3]
Збірник наукових праць [0]
Шановні колеги! Запрошую Вас взяти участь у роботі над випуском збірника наукових праць „Актуальні проблеми європейської інтеграції”. Подробиці див. на сторінці "Збірник наукових праць "Актуальні проблеми європейської інтеграції"
Пошук
Головна » Статті » Пробація

Трансформація концептуальних засад діяльності служби пробації за рубежем
Проблема наукових дискусій і практичних обговорень української моделі пробації, на нашу думку, полягає в тому, що пробація переважно сприймається у статичному контексті, як усталена й незмінна концепція. Проте спробуємо сфокусуватися на трансформації поглядів на неї.
 
Піонерами соціальної роботи зі злочинцями стали англійці та америкаці. На початку XIX століття деякі британські судді (М. Гілл, К. Кокс) за своєю ініціативною почали впроваджувати в діяльність своїх судів практику винесення вироків із виключно формальним покаранням для неповнолітніх у вигляді одного дня ув’язнення з одночасним застосуванням нагляду з боку роботодавців або батьків [5, c. 14].

 

 
 
 
Сам термін «пробація» набув поширення завдяки діяльності саме американських послідовників гуманістичних ідей. Зародження американської пробації пов’язують з іменем Д. Огастеса, підприємця з Бостона. 1841 року Огастес узяв на поруки свого першого правопорушника, котрий скоював злочини через зловживання алкоголем. Виховний експеримент, засвідчує історія, мав неабиякий успіх і привернув увагу суддів і менеджерів різних агенцій кримінальної юстиції.

Відтоді пробація подолала великий шлях. Вона істотно вплинула й на кримінальне право, й на методи роботи зі злочинцями в багатьох країнах світу. У Британії служба пробації посіла одне з центральних місць у системі органів кримінальної юстиції. Не випадково один з найвідоміших британських кримінологів Л. Радзинович з приводу значущості пробації для британської кримінальної юстиції підкреслював: «Якби мене запитали: «Який найзначніший внесок зробила [Британія] до нової пенологічної (каральної. – Прим. ред.) теорії та практики, що пустив коріння в ХХ столітті?» — я дав би відповідь — «пробація» [1, c. 23].

Ідея інституту пробації за час свого існування зазнала істотних змін.

Спочатку пробація була релігійно-місіонерським супроводом дрібних злочинців, котрі ставали такими через зловживання алкоголем. У вікторіанську епоху суспільство, занепокоєне моральною деградацією нового — робітничого — класу, вбачало головне призначення місіонерів при поліцейських судах у «врятуванні» п’яниць [5, c. 19]. Але вже на початку XX століття служба пробації поступово втрачає релігійно-місіонерські засади й перетворюється на публічну службу системи кримінальної юстиції з відповідними фахівцями.

Офіцери пробації виконували свої функції на професійній оплачуваній основі (на відміну від їхніх попередників). Це явище відомий англійський дослідник Д. Гарланд визначив як «пенологічно-соціальний комплекс».

Хотілося б нагадати, що пробаційна діяльність базувалася на ідеях соціальної роботи з правопорушниками. Формула, за якою мали працювати офіцери пробації відповідно до Probation of Offenders Act 1907-го (перший англійський законодавчий акт з питань пробації, що суттєво вплинув на розвиток системи пробації в багатьох країнах світу) — «надавати злочинцеві поради, сприяти йому та бути дружнім до нього», — залишалася незмінною впродовж багатьох років. У цьому та інших англійських законах (Criminal Justice Act 1925-го, Criminal Justice Act 1948-го) пробація розглядалася як «розмінна монета свободи, а не як розмінна монета ув’язнення» [3, c. 273].

На початку 1920-х років у пробації змінюються пріоритети в роботі зі злочинцями: від морального наставництва до терапевтичного супроводу з яскраво вираженим медико-терапевничним «забарвленням». Офіцер пробації вже не був вихователем певних моральних чеснот. Він перетворився на психолога. У західних наукових джерелах сам процес впливу на злочинця визначався як «treatment» (тобто, «лікування»). Цей період дістав визначення «діагностичного періоду пробації» або «переходу від теологічного до психіатричного дискурсу» [4, c. 1168].

1960-ті істотно змінили концептуальні засади пробаційної діяльності. Служби пробації (як й інші виправні агенції) почали поступово переходити від «медичної» реабілітації до ресоціалізації. Ідея пробації за своєю суттю виявилася дуже привабливою, але такою, що надзвичайно важко реалізується на практиці. Дослідження, проведені в Англії та взяті за основу британським Home Office (the IMPACT Study, «Intensive Matched Probation and After-Care Treatment»), продемонстрували: рівень рецидивізму повною мірою не залежить від рівня соціального та психологічного супроводу правопорушників. Дослідження довели, що пробація має успіх переважно в разі її застосування до людей з певними соціальними чи психологічними проблемами або до осіб, котрі перебувають у стресових ситуаціях, тобто до тих, кого в жодному разі не можна вважати злочинцями в справжньому розумінні цього слова. Згадані обставини вплинули на подальші висновки щодо обмежених можливостей співпраці офіцера пробації та правопорушника [4, c. 1175]. Пробації було «винесено вирок» через її неспроможність служити інструментом широкого спектру дії в сфері боротьби зі злочинністю.

У 1971 році американський соціолог Р. Мартінсон опублікував статтю «Ніщо не працює» (Nothing Works). Ця скандально відома робота й інші аналогічні дослідження західних учених посилили критику реабілітаційного потенціалу пробації. Сьогодні західна наука базується на дещо «пом’якшеному» висновку Р. Мартінсона: «Деякі Речі Працюють, Щодо Певних Людей, Інколи».

Пробація змінила свої пріоритети, і центральне місце посіла вже не особа злочинця, а тяжкість вчиненого ним злочину. І саме цей період, коли розпочалася ера «пошуку альтернатив ув’язненню», характеризується надзвичайно важливим моментом, який, на нашу думку, має бути проаналізований українськими вченими, юристами, політиками та законодавцями в дискусіях про розбудову концептуальних засад національної моделі пробації.

Варто нагадати, що спочатку пробація не розглядалася як покарання. Але наприкінці 1970-х її почали позиціонувати як повноцінне покарання, яке можна в певних випадках застосовувати як альтернативу позбавлення волі з метою покращити «ринкову вартість» системи покарань і зменшити кількість ув’язнених. Тобто мав місце перехід від: 1) пробації як «лікування» або «методу поводження з людьми та впливу на них» до 2) пробації як виду покарання й інструменту зменшення кількості позбавлених волі осіб.

Унаслідок цих революційних та еволюційних змін західна пенологія перейшла від мегаоптимізму до надпесимізму щодо можливостей виправлення злочинців. Наступний крок було зроблено до максимально реалістичної оцінки виправних програм. Вона базувалася на ретельному висвітленні методології проведення досліджень. Проте реабілітаційний ідеал, що впродовж тривалого часу слугував ідеологічним підґрунтям і наповненням будь-якого виправного впливу, опинився в стані перманентної кризи з огляду на свій потенціал.

Наведемо один із висновків Р. Мартінсона з цього приводу: «Якщо ми не можемо нічого вдіяти зі злочинцем, то ми повинні роботи це якомога дешевше». Поряд із суто ідеологічними моментами на філософію ресоціалізації обрушилася хвиля фінансових обмежень. У 1980-х роках зросли вимоги до фінансової звітності, посилилися фінансові обмеження в сфері охорони здоров’я, освіти та соціальних служб [2, c. 591]. Так звані «три Е» — economy, efficiency, effectiveness (економічність, дієвість, ефективність. — Прим. ред.) — стали основою, на якій почала будуватися виправна політика в багатьох західних країнах. Пробація як сфера соціальної роботи поступилася пробації як альянсу скептицизму та прагматизму.

Епоха «професійно-терапевтичної етики» пробації закінчилася. Розпочалася епоха «пунітивного (від англ. punitive – каральний) менеджеріалізму» [3, c. 280]. «Вплив на людей» було замінено «впливом на системи». Модель офіцера пробації з «терапевтичного агента» трансформувалася в модель «брокера людських ресурсів».

Унаслідок таких процесів у площині пробаційної діяльності було встановлено культ формальних показників. Це посилило пунітивну складову згаданої діяльності та, відповідно, послабило складову соціальну. У Британії домінування нової постреабілітаційної, системоорієнтованої концепції пробації було закріплено в опублікованому 1984 року Міністерством внутрішніх справ «Переліку національних цілей і пріоритетів для служб пробації Англії та Уельсу».

Рік 1993-й в історії британської пробації ознаменувався тим, що новопризначений консервативний секретар внутрішніх справ Майкл Говард публічно оголосив: «В’язниці працюють!». Так сталося, що це гасло й сьогодні залишається головною стратегією в боротьбі зі злочинністю у багатьох державах, попри декларації про доцільність і необхідність максимального використання альтернативних покарань [3, c. 258].

У практичній діяльності служб пробації це передусім спричинило ліквідацію тренінгових центрів, які здійснювали підготовку офіцерів пробації за університетськими освітніми програмами. Інші пропозиції стосувалися подальшого розширення в’язничної приватизації та більшого залучення до пробаційної діяльності звільнених у запас військовослужбовців, котрі, підкреслювалося, не потребують професійної підготовки, оскільки вони вже достатньо обізнані з тим, що таке «дисципліна» та як можна «керувати людьми».

Під впливом фінансових обмежень пробацію почали розглядати не лише як об’єкт певних перетворень та реформаторських кроків. Гасло «заощаджувати гроші платників податків» стало чи не найголовнішим чинником. На нього орієнтуються політичні діячі як під час передвиборних перегонів, так і під час формування засад пенітенціарної політики в багатьох сучасних державах. Пробацію також починають застосовувати як механізм для коригування каральної політики держави. Замість надзвичайно витратного ув’язнення, політики й посадовці різних органів влади воліють віддавати перевагу «дешевшому» засобу — пробації. Здебільшого це зумовлювалося аж ніяк не філантропічними міркуваннями, а пенологічною кризою та переповненням пенітенціарних установ. У США, приміром, пробацію дедалі більше застосовують до осіб, котрі скоїли тяжкі злочини, тоді як від самого початку її застосовували лише до «дрібних» злочинців.

У 1990-х роках пробація у Британії зазнала відчутних змін. Вони полягали в, так би мовити, наступі на професійну автономію офіцерів пробації та намаганні змінити орієнтири діяльності служби пробації: від реабілітації злочинця до контролю над ним. Національні стандарти здійснення нагляду за злочинцем в умовах суспільства (1992, 1995) безпосередньо сприяли централізації діяльності служби пробації та депрофесіоналізації офіцерів пробації в контексті їхнього перепрофілювання з соціальних працівників на бюрократів. Це засвідчило посилення уваги саме до злочину, а не до особи.

Атаку на реабілітаційний ідеал і «соціальне відлуння» традиційної формули пробації (advise, assist and befriend) було продовжено з допомогою опублікованої британським Home Office 1995 року Зеленої Книги «Посилюючи покарання у громаді», де пробацію подано як «занадто м’яку альтернативу». У тому ж таки році згаданий вище секретар внутрішніх справ М. Говард у своїй промові на Національній конференції пробації особливо наголосив на неприпустимості знака рівності між «покаранням у громаді» та «соціальною роботою з правопорушниками» (The Guardian, March 15, 1995) [3, c. 279]. Через рік було скасовано університетський диплом за спеціальністю «Соціальна робота» як обов’язкову вимогу до кандидатів на посади офіцерів пробації. Хвиля пунітивних настроїв зачепила навіть традиційний термін «пробація» та назву відповідної служби.

Отже, друга половина ХХ — початок ХХІ століття продемонстрували, наскільки змінилися уявлення західного суспільства про функції органів кримінальної юстиції та сутність кримінального покарання, коли пробація зробила вимушений крок від «соціальної роботи в громаді» до «покарання в громаді». Сучасні служби пробації дедалі більше скидаються на філіали «фабрик ізоляції», послуговуючись термінологією відомого соціолога З. Баумана.

Коли починаємо аналізувати вітчизняну модель пробації, то складається іноді враження, що пострадянська (у тому числі й українська) юридична наука, так і не вивчивши величезний масив західних розробок, одразу ж «схопилася» за певні поверхневі моменти, які стосуються загальних ідей діяльності служби пробації, і намагається насилу пристосувати ці загальні ідеї до вітчизняного, радянського за своєю суттю, законодавства.

Видається, ідею пробації визнано в Україні, але вона наразі не знаходить достатньої підтримки. І річ не в тому, що вітчизняні юристи й управлінці виступають проти гуманізації кримінального судочинства або ширшого використання альтернативних покарань. Просто процес створення відповідної служби в нашій країні нагадує ситуацію, коли у добре підготовлений ґрунт висаджують саджанець, привезений здалеку. Проте, як його вирощувати, ніхто не знає.

Проблема, на нашу думку, полягає також у тому, що пробація сприймається як новий міжнародний або європейський стандарт, який нібито можна легко пристосувати до особливостей національного законодавства. Утім, не слід забувати: пробація — це, передусім, не стандарт, а традиція, на чию трансформацію вплинуло безліч різноманітних чинників. Традиція давня, усталена, але водночас динамічна.

Отже, обговорення питання пробації в Україні так чи інакше наштовхується на певні проблеми, бо наша система права не містила механізму пробації, котрий в інших країнах має свою власну двохсотлітню історію. Але часто йдеться не про те, як змінити українське законодавство згідно з історією та міжнародною практикою, яку, до речі, починають узагальнювати й вона повільно набуває статусу стандарту. Іноді висувають діаметрально протилежну пропозицію: а чому не змінити б історію та світову практику відповідно до положень чинного законодавства України?

Це, звісно, жарт, але — умовний. На нашу думку, не варто забувати, що пробація назавжди ввійшла до скарбниці світової пенології, соціології, кримінології та науки кримінального права. Тому доцільність вигадування «українського варіанту» викликає сумніви. Намагання побудувати щось подібне до світової практики на основі лише чинного українського законодавства засвідчує наміри створити «кишенькову пробацію».

Отже, погляд на розвиток концепції пробації лише під формально-правовим і/або організаційно-інституційним кутом, який сьогодні переважає в Україні, є явно недостатнім. Зважаючи на проблему створення служби пробації, для нашої держави найбільший інтерес викликає відповідь на запитання не «як», а «чому». Головним, на нашу думку, є визначення ідей, які слід покласти в основу діяльності відповідних інституційних структур. Гадаємо, саме таке питання й потребує обговорення і дискусій.

Так, 15 жовтня 2007 року в Інституті законодавства Верховної Ради України відбулася презентація проекту «Розробка нормативної бази для створення служби пробації як елементу превентивно-орієнтованої системи ювенальної юстиції». Концепцію створення й розвитку системи пробації в Україні на період 2008—2018 років розроблено в рамках співпраці Харківського громадського центру «Молодь за демократію» та ЮНІСЕФ. А нещодавно в рамках цього ж таки проекту в Київському регіональному центрі Академії правових наук України презентовано проект закону «Про службу пробації».

Як один із авторів згаданих документів, переконаний, що філософсько-ідеологічне обґрунтування подальших кроків на шляху розвитку вітчизняної системи пробації має знайти своє втілення в українському законодавстві.


Джерела

1. Вітфілд Д. Вступ до служби пробації: Монографія — К.: Аттіка, 2004.

2. Griffiths C., Verdun-Jones S. Canadian Criminal Justice. — Toronto — Vancouver, 1989.

3. Huges G. «The Competing Logic of Community Sanctions: Welfare, Rehabilitation and Restorative Justice», in. E. McLaughlin and J. Muncie (eds.), Controlling Crime. — SAGE Publications, 2002. — P. 258—299.

4. Raynor P. Community Penalties: Probation, Punishment, and «What Works», in. M. Maguire, R. Morgan and R. Reiner (eds.), «The Oxford Handbook of Criminology». Third ed.

5. Raynor P., Vanstone M. Understanding Community Penalties: Probation, Policy and Social Change.

 
Віче. - №10 (2008)
 


 
Д и в.  т а к о ж
 
Я г у н о в   Д. В.   Служба пробації: концепція, принципи діяльності, організаційна структура: Конспект лекцій. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2006. – 74 с.
 
Я г у н о в  Д. В.   Служба пробації: концепція, принципи діяльності, організаційна структура: Конспект лекцій. Видання 2-e, стереотипне. – Одеса: Фенікс, 2006. – 74 с.
 
Я г у н о в   Д. В.   Служба пробації: концепція, принципи діяльності, організаційна структура: Конспект лекцій. Видання 3-є, змінене та доповнене. Зі вст. ст. доктора пед. наук, професора Н.Г.Калашник та Ю.В.Олійника. – Черкаси: Вид-во Ю.Чабаненко, 2006. – 72 с.
 
Я г у н о в   Д. В.  Трансформація системи альтеративних покарань в Англії та Уельсі: можливість запозичення зарубіжного досвіду для України // Відновне правосуддя в Україні. – 2007. – №2(6). – С.67-72.
 
Я г у н о в  Д. В.  Альтеративні санкції в сучасному пенальному ландшафті: тенденції, проблеми та перспективи // Актуальні проблеми політики. – Одеса: Юридична література, 2007. – Випуск 30. – С.204-211.
 
 Я г у н о в  Д. В.  Пробація: трансформація концептуальних засад та перспективи створення національної моделі в Україні // Актуальні проблеми європейської інтеграції. Збірник статей з питань європейської інтеграції та права. Випуск третій / За ред. В.М.Кривцової та Д.В.Ягунова. – Одеса: Видавництво „Фенікс”, 2008. – С.437-460.
Content-Disposition: form-data; name="edttmessage" 1
Категорія: Пробація | Додав: dmytro-yagunov (2008-06-30)
Переглядів: 4373
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Як Ви можете оцінити діяльність міліції як елемента системи кримінальної юстиції України?
Всього відповідей: 103

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляється системою uCoz