У цьому документі ЄКЗК викладено його міркування та стандарти щодо проблеми сучасної неформальної ієрархії ув'язнених. Це явище продовжує існувати, хоча і з різним ступенем проявів, у пенітенціарних системах дев'яти держав-учасниць Європейської конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, вісім з яких є державами-членами Ради Європи. Усі дев'ять країн раніше входили до складу СРСР[1]. У різних національних в’язничних системах існують інші форми в’язничної субкультури, такі як організовані злочинні угруповання, парамілітарні угруповання, етнічні, расові або релігійні угруповання, проте вони не будуть розглядатися в цьому документі.

ВСТУП

2. Радянські в'язниці визначалися тим, що дослідники називають карцерним колективізмом (на противагу карцерному індивідуалізму більшості країн Західної Європи), який, як було описано, складався з трьох основних елементів: 1) системи кримінального управління, заснованої на взаємному нагляді; 2) делегування влади та управління самим ув'язнених; 3) особливого спільного життя, що виникало в результаті структурування в'язничного життя шляхом масового розміщення ув'язнених у спальних приміщеннях (бараках).

Походження таких в’язничних систем можна простежити ще до створення таборів примусової праці (ГУЛАГ) у Радянському Союзі на початку 20 століття і, ще раніше, до в'язничної системи царської Росії. Швидко зростаючи, на початку 1940-х років офіційна кількість ув'язнених, за різними даними, перевищила один мільйон осіб і продовжувала зростати. Такі великі маси виявилися неможливими для управління з боку агентів Держави (а також не могли гарантувати масового випуску продукції, що вимагався від в'язниць) без того, щоб влада хоча б частково не передала свої функції нагляду – як формальні, так і неформальні – ув'язненим.

Неформальна система самоврядування ув'язнених, що в результаті виникла, створила неформальну ієрархію ув'язнених, розділивши їх на категорії, або касти, які співіснували, суворо дотримуючись неформального кодексу або правил ув'язнених (так звані «понятія»[2]). Цей кодекс став необхідним в умовах, коли ув'язнені жили в бараках, по кілька десятків або більше в одному спальному приміщенні, де вони могли вільно пересуватися вдень і вночі, майже без нагляду з боку в’язничного персоналу.

З 1990-х років ЄКЗК неодноразово висловлював думку, що ризик залякування та насильства є вищим у в'язницях з багатомісними спальними приміщеннями, і що такі умови проживання сприяють розвитку в'язничної субкультури та збереженню і згуртованості злочинних організацій. Великі спальні приміщення також можуть ускладнити, а то й унеможливити належний контроль з боку персоналу; зокрема, у разі заворушень у в'язниці важко уникнути втручання ззовні із застосуванням значної сили. За таких умов належний розподіл окремих ув'язнених на основі індивідуальної оцінки ризиків та потреб стає майже неможливим, а також зайвим.

3. В’язничний колективізм пережив розпад Радянського Союзу, і дев'ять держав-учасниць ЄКЗК, згаданих вище, все ще борються з його спадщиною (включаючи неформальну ієрархію ув'язнених та її згубний вплив). Спроби подолати неформальну ієрархію ув'язнених були здійснені з різним ступенем успіху, оскільки країни повільно перетворюють радянську в’язничну інфраструктуру з багатомісними спальнями на сучасні камерні приміщення[3]. Недостатня чисельність персоналу, що призводить до відсутності належного нагляду в приміщеннях для утримання ув'язнених, у поєднанні з низьким рівнем підготовки персоналу, також сприяли збереженню неформальної ієрархії ув'язнених.

4. Результати численних візитів ЄКЗК демонструють, що традиційна неформальна ієрархія ув'язнених у національних пенітенціарних системах базується на кастовій системі з конкретними правилами поведінки та спілкування. Ця кастова система залишається глибоко вкоріненою майже до всіх аспектах повсякденного життя ув'язнених у країнах колишнього СРСР, оскільки кожен ув'язнений зобов’язаний належати до однієї з каст[4].

Належність до певної касти визначається низкою факторів[5], серед яких – скоєний злочин, зв'язки з організованою злочинністю (за наявності), фінансове становище особи, попереднє ув'язнення, борги та конфлікти у в'язниці чи за її межами, сексуальна орієнтація та досвід до ув'язнення, або навіть випадкове порушення одного з численних неписаних правил неформальної ієрархії ув'язнених.

Незважаючи на різні назви каст у кожній країні та специфічні національні особливості неформальних в’язничних ієрархій, три основні касти можна описати наступним чином:

• неформальні лідери (найвища каста);
• звичайні ув'язнені (середня каста, найчисленніша);
• «недоторкані» (найнижча каста).

5. Неформальні лідери («блатні», «пацани») є представниками найвищої касти в неформальній ієрархії ув'язнених[6], самопроголошеними охоронцями неформального кодексу ув'язнених, який є універсальним у в'язницях країн, що аналізуються, і служить важливим регулюючим елементом повсякденного життя ув'язнених та їхніх взаємодій.

За словами численних ув'язнених, опитаних ЄКЗК упродовж багатьох років, основні правила кодексу – це заборона доносити на інших ув'язнених або співпрацювати з в’язничним персоналом, красти у співкамерників або спілкуватися з ув'язненими найнижчої касти, а також обов'язок повертати борги, допомагати співкамерникам у скруті, захищати свою честь і дотримуватися слова.

6. Для забезпечення дотримання неформальних правил ієрархії ув'язнених у кожній в'язниці часто є так званий «смотрящій»[7] (головний ув’язнений), а в кожному блоці або підрозділі в'язниці – його призначенці. Їхня роль полягає в тому, щоб забезпечити певну повагу до офіційних внутрішніх правил в'язниці, вирішувати конфлікти між ув'язненими, виступати посередниками між адміністрацією в'язниці та ув'язненими, збирати та управляти спільним фондом («общаком»[8]) та санкціонувати покарання за порушення неформальних правил ієрархії ув'язнених, яке може бути виконане через застосування фізичного та/або сексуального насильства, вимагання, психологічних погроз, пониження касти конкретної особи або навіть вбивства.

«Смотрящіє» з різних в'язниць перебувають у постійному контакті між собою, щоб обмінюватися інформацією, обговорювати різні плани або узгоджувати спільну позицію з деяких важливих питань, таких як, наприклад, участь ув'язнених у програмах реабілітації наркозалежних (див. пункт 31 нижче).

7. Найбільш численна середня каста складається зі звичайних ув'язнених («мужики»). На відміну від блатних, їм дозволено працювати у в'язниці, але вони не повинні втручатися у справи вищої касти або розраховувати на участь у прийнятті ключових рішень. Зазвичай вони дотримуються як офіційних, так і неформальних правил, виконують накази вищої касти і намагаються уникати конфліктів як з іншими ув'язненими, так і з адміністрацією. Ця каста нерідко живе в страху бути пониженою до найнижчої касти за порушення неформальних правил ієрархії ув'язнених (прикладами таких порушень є донос на іншого ув'язненого, крадіжка, несплата боргів або навіть рукостискання, обмін сигаретою чи пиття з однієї чашки з ув'язненим найнижчої касти).

8. Найнижча каста («опущенні», «ліві») – це «недоторкані», як у прямому, так і в переносному сенсі[9]. Їм не дозволяється висловлювати свою думку щодо в’язничного життя та вищих каст, підвищувати голос або чинити фізичний опір, коли їх б'є ув'язнений з вищої касти. Вони повинні щодня годинами стояти на варті біля блоку та повідомляти інших ув'язнених, коли бачать, що наближається в’язничний персонал.

«Недоторкані» мають окремі камери або спальні, або окреме місце в спальнях і камерах (зазвичай біля дверей або туалету); вони повинні користуватися окремими санвузлами, їсти в їдальні за окремими столами, використовуючи посуд зі спеціальними позначками, займатися спортом в окремій спортзалі (або користуватися спортивним майданчиком, тільки коли він не використовується вищими кастами), і відвідувати в’язничний магазин лише останніми. У деяких в'язницях їм не дозволяється користуватися кухнею в блоці, а в інших вони повинні користуватися окремою плитою, окремим холодильником і окремим столом.

Усі роботи з обслуговування спільних приміщень, які оплачуються адміністрацією в'язниці, зазвичай виконують «недоторкані». Прибирання туалетів зарезервовано для найнижчої підкатегорії «недоторканих», зазвичай тих, хто перебуває під вартою або засуджений за сексуальні злочини.

Незважаючи на те, що формально всі ув'язнені повинні мати рівні права та обов'язки та самостійно прибирати свої кімнати/камери, насправді «недоторкані» прибирають не тільки коридори та інші спільні приміщення, а й кімнати/камери ув'язнених вищих каст. За цю роботу вищі касти іноді «дякують» «недоторканим», даючи їм сигарети, чай або трохи їжі.

9. ЄКЗК іноді проводив бесіди з ув'язненими, особливо з найнижчої касти, які були явно налякані і просили або перервати бесіду, або провести її за відсутності іншого ув'язненого. За їхніми словами, це було пов'язано зі страхом репресій, яких вони були впевнені, вони зазнають з боку представників найвищої касти за те, що розмовляли з представниками делегації ЄКЗК.

З іншого боку, ув'язнені з середньої касти іноді були досить неохочі обговорювати неформальну ієрархію ув'язнених більш детально, стверджуючи, що вони не мають права про це говорити і що делегація повинна поговорити зі «смотрящим».

Інша, більш різка реакція була з боку деяких ув'язнених середньої та вищої касти в деяких країнах, які сприймали інтерес ЄКЗК до неформальної ієрархії ув'язнених як загрозу своєму усталеному способу життя. Вони переривали інтерв'ю, обурюючись, що ЄКЗК не можна дозволити дізнаватися будь-яку інформацію про внутрішнє функціонування неформальної ієрархії ув'язнених, оскільки це призведе до спроб зруйнувати систему.

ВІДПОВІДНА ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

10. Два останніх рішення Європейського суду з прав людини – S.P. v. Russia (№ 36463/11) від 2 серпня 2023 року та D. v. Latvia (№ 76680/17) від 11 січня 2024 року – мають особливе значення для обговорення неформальної ієрархії ув'язнених у пострадянських країнах через важливі висновки ЄСПЛ щодо порогу тяжкості, що зумовлює застосування статті 3 Конвенції про захист прав людини[10].

У справі S.P. v. Russia (пункт 96) Суд встановив, що стигматизація та фізична і соціальна сегрегація ув'язнених, які належали до найнижчої касти, «у поєднанні з примусом до виконання найбруднішої роботи та відмовою у задоволенні основних потреб, таких як постільна білизна, гігієна та медична допомога, що супроводжувалося погрозами насильства, а також випадковим фізичним та сексуальним насильством, призвели до психічного стресу та фізичних страждань, які, безсумнівно, перевищували неминучий рівень страждань, властивий ув'язненню […], навіть якщо не всі заявники зазнали фізичного або сексуального насильства. Така ситуація, в якій заявники перебували упродовж багатьох років через їхнє віднесення до групи «ізгоїв», становила нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження в розумінні статті 3 Конвенції».

У справі D. v. Latvia, яка є порівнянною із зазначеною вище справою, зокрема щодо фізичної та символічної ізоляції ув'язнених найнижчої касти, ЄСПЛ також встановив, що «життя в такому ворожому середовищі часто призводило до постійного накопичення стресу, особливо для осіб, які зазнавали нерівного ставлення, і не лише через безпосередні або хронічні погрози. Саме лише очікування погроз також могло спричинити тривалу психічну шкоду та тривогу, інтенсивність яких перевищувала рівень стресу, спричиненого утриманням під вартою в нормальних умовах».

«Відсутність будь-якого прямого втручання Держави в акти жорстокого поводження, які відповідали критеріям тяжкості, що підпадають під дію статті 3 Конвенції, не звільняло Державу від її зобов'язань за цією статтею. Зокрема, національні органи влади були зобов'язані вжити заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебували під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванням або нелюдському чи принижуючому гідність поводженню чи покаранню, включаючи таке жорстоке поводження навіть з боку приватних осіб» (пункт 53).

11. У кількох доповідях ЄКЗК висловив думку, що становище ув'язнених, які належать до найнижчої касти, можна вважати триваючим порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини, яка inter alia забороняє всі форми нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та зобов'язує державні органи вживати відповідних заходів для запобігання такому поводженню, у тому числі з боку інших ув'язнених.

НАСЛІДКИ НЕОФІЦІЙНОЇ ІЄРАРХІЇ УВ'ЯЗНЕНИХ ДЛЯ БЕЗПЕКИ ТА БЛАГОПОЛУЧЧЯ УВ'ЯЗНЕНИХ

12. Як неодноразово зазначалося в звітах про візити ЄКЗК, мандат Комітету не обмежується оцінкою неналежного поводження з особами, позбавленими волі, з боку в’язничного персоналу або інших ув'язнених. Комітет також стурбований неформальними структурами влади, що існують у в'язницях, які можуть створювати ризик фізичного та сексуального насильства, залякування або вимагання.

13. Під час своїх візитів ЄКЗК отримав численні достовірні повідомлення про насильство між ув'язненими, включаючи поранення гострими предметами, побиття, опіки, сексуальне насильство, знущання, залякування та інші форми психологічного насильства, а також вимагання.

Очевидно, що найбільше страждають ув'язнені з найнижчих каст, які надають більшість свідчень про насильство між ув'язненими. Очевидно, що статус «недоторканого» значно збільшує ризик стати жертвою насильства.

Багато «недоторканих» під час співбесід повідомили ЄКЗК, що належність до їхньої касти означає, що вони можуть безпечно (тобто без ризику фізичного насильства, вимагання, психологічного тиску тощо) ділити камеру або спальню лише з ув'язненими тієї ж касти і що вони не є «бажаними» ніде інде.

14. У деяких країнах ЄКЗК також отримав скарги про те, що персонал погрожував цим ув'язненим переведенням до камер або блоків, де утримуються ув'язнені з іншої касти. Таке переведення в більшості випадків означало б, що ув'язнений мав би відмовитися підкоритися (оскільки неформальні правила ієрархії не дозволяють ув'язненим з різних каст змішуватися) і тим самим ризикував би отримати дисциплінарне покарання, що могло б вплинути на його перспективи дострокового звільнення на умовах.

15. Слід зазначити, що не всі випадки насильства між ув'язненими пов'язані з неформальною ієрархією ув'язнених; деякі з них є результатом міжособистісних конфліктів, несплачених боргів або просто щоденного стресу, пов'язаного з необхідністю ділити дуже обмежений простір з великою кількістю людей з різним походженням та різними характерами.

Однак характерною рисою багатьох пенітенціарних систем з неформальною ієрархією ув'язнених є кількість медичних записів про травми, що свідчать про насильство між ув'язненими, виявлених ЄКЗК, більшість з яких, однак, пояснюються самими ув'язненими як «нещасні випадки».

У цьому контексті варто зазначити, що ЄКЗК також отримав скарги (як від жертв, так і від винуватців насильства між ув'язненими) про те, що в багатьох випадках були зроблені спроби «покарати/провчити когось», не залишаючи легко помітних травм, наприклад, на обличчі.

16. Під час опитування ЄКЗК лише невелика кількість таких ув'язнених визнали, що зазнали нападу з боку іншого ув'язненого. Набагато більше не бажали відкрито говорити про обставини, за яких вони отримали травми. Більшість пояснювали ЄКЗК, що згідно з неформальними правилами ієрархії ув'язнених, ув'язненим не дозволяється скаржитися на насильство з боку інших ув'язнених і що заборонено не тільки називати ім'я (імена) винуватця (винуватців), але навіть натякати на те, що насильство взагалі мало місце.

Опитані керівники в'язниць також визнають, що через суворі правила ієрархії, які забороняють повідомляти про дії інших ув'язнених, а також через недовіру ув'язнених до здатності персоналу в'язниці гарантувати їхню безпеку, майже всі випадки насильства між ув'язненими, що призвели до травм, залишаються нерозкритими і караються. Переважна більшість жертв повідомляють персоналу, що вони «вп