26 квітня 2024 року мав місце чудовий й важливий захід – Міжнародна науково-практична конференція «Реформа пробації: можливість обирати майбутнє», що був проведений Міністерством юстиції України, Державною установою «Центр пробації» та Пенітенціарною академією України за підтримки EU Project Pravo-Justice. Відеозапис конференції з проблем пробації в Україні – надзвичайно цікавий. Декілька годин максимально інформативних виступів та дискусій суддів, прокурорів, працівників пробації. Тому маю нагоду коротко поділитися своїми враженнями.

Пробація подавалася на конференції як щось нове, зовсім нове.

Проте «молодою» пробація була у середині XIX століття. Ба більше, ще у 1750-х роках англійський суддя Henry Fielding (до речі, один з прабатьків сучасної європейської поліції) висував аргументовані пропозиції щодо того, що ми сьогодні називаємо пробацією. Жорстокість англійського кримінального права тих часів є дуже відомою, проте у можна згадати як і за що карали в Україні у середині XVIII століття.

Початок пробації – це початок 1820-х років, коли Warwickshire Quarter Sessions та судді Matthew Hill і Edward Cox почали призначати окремим неповнолітнім злочинцям виключно формальне покарання у вигляді одного дня ув’язнення з одночасною передачею таких злочинців під нагляд роботодавців або батьків.

Багато у чому конференція присвячена пробації як новому виду покарання, до якого особисто – але з професійного погляду – ставлюся дещо скептично. Чому? Для цього є декілька причин декілька.

Пробація – це «метод роботи зі злочинцями»¹. Пробація є концепцією, яка має своє походження від визнання неспроможності в’язниці реабілітувати девіанта. Тому намагання (й реалізована спроба) законодавця «підвести» пробацію під "повноцінне" покарання викликає критичні запитання.

Як свідчить світовій досвід, першою складовою поняття «пробація» є умовне незастосування покарання у вигляді позбавлення волі для окремих злочинців, які не становлять великої загрози соціальним відносинам.

У рамках визначення поняття "пробація" ми можемо говорити про умовне:

• призупинення провадження у кримінальному провадженні;
• невинесення обвинувального вироку;
• незастосування кримінального покарання.

Якщо дуже коротко, то пробація – це інструмент усунення стигматизації девіанта через тавро «покарання». Тому пробація як повноцінне покарання – це останнє, у рамках чого доцільно аналізувати пробацію. А відтак пробація як покарання – навіть у світлі міжнародного досвіду – це фактично відступ від базової концепції пробації.

Так, час плине, і світ змінюється. Так само і методи соціального контролю за девіантами. Але про це потрібно говорити. І я скажу згодом наприкінці цих тез.

Можу лише нагадати, що у 1990-х роках під впливом фінансових обмежень пробація почала розглядатися не тільки як об’єкт певних перетворень та реформаторських кроків. Гасло «заощаджувати гроші платників податків» стало чи не найголовнішим фактором, на що почали орієнтуватися політичні діячі в сучасних передвиборних перегонах при формування засад пенітенціарної політики у багатьох сучасних державах.

Пробація також почала розглядатися як предмет, що використовується для корегування каральної політики держави. Замість того, щоб використовувати надзвичайно витратне ув’язнення, політики та посадовці з різних органів влади почали використовувати «дешевшу» пробацію, що було переважно обумовлено аж ніяк не філантропічними міркуваннями, а пенальною кризою та переповненням пенітенціарних установ.

Чи може бути пробація покаранням?

Нам здається, що це питання може взагалі залишитися без відповіді, адже сьогодні можна говорити про доцільність більш складної та комплексної системи реагування на вчинені злочини, що вже закріплено у законодавстві багатьох зарубіжних держав. Ще багато років тому я наголошував на тому, що традиційне поняття «виконання покарань» поступово замінюється "менеджментом у галузі виконання покарань".

Відтак введення пробації як покарання аж ніяк не свідчить про автономність цього покарання. Радше це свідчить про те, що українське кримінальне право дуже повільно, але починає відображати вже давно не нові тенденції соціального контролю над девіантами.

Пробація у виступах доповідачів нерідко подавалася саме як частина пенітенціарної системи. Власне, це дійсно так. Проте мушу нагадати, що свого часу при виборі комбінованої або розділеної моделі державного управлення пенітенціарною системою Україна обрала другий варіант, намагаючись максимально віддалити пробацію від в’язниці, що і було зроблене. Тому подібнє пенітенціарне «відлуння» викликає питання.

Іноді конференція по пробації була насичена явно утопічними ідеями. Не розумію, навіщо говорити про «суспільство, вільне від порушників», «суспільство без грат» або «суспільство від державного примусу». Українське суспільство (так само як й інше) - це не суспільство святих. Це не ідеальний, зразковий монастир. Думаю, що ідей Дюркхайма ще ніхто не спростував. Аболіціонізм - це дуже привабливо, але, як свідчить час, ця теорія яка потребує доказів, але не гасел

Не могла не викликати дискусію питання «виправлення», як воно подавалося учасниками конференції. Роберт Мартінсон то його революційна стаття, якій цього року виповнилося – на хвилинку – 50 років, на жаль, будь-якого поширення серед суддів не набула. Тому, не можу не відзначити слушний  акцент, який зробив пан Олег Янчук що «ми не змінюємо людину – ми створюємо умови що людина змінювалася себе». І це важливо, і про що багато суддів забуває у своїх публічних виступах.

Перебільшення значення ідеї виправлення злочинців є для життєвих сил держави стільки ж роковим, скільки занадто велика суворість щодо випадкового злочинця або жорстокість щодо невиправного злочинця. Ідея мети обмежує саму себе.

Франс фон Ліст

Свого часу, у 2007 році, ми з колегами у рамках проекту ЮНІСЕФ розробляли один з перших законів про пробацію. Коли я писав рядки про те, що «метою пробації є забезпечення безпеки суспільства» і далі за текстом, то у поняття «безпека суспільна покладалося щось інше, аніж те, що аж не стосується пробації. Тому пробація як інструмент «патріотичного виховання колаборантів» – це щонайменше дискусійне питання.

Про переповнення в’язниць згадувалося, здається, за інерцією. Хотілося б нагадати, що станом на січень 2022 року в Україні наповнення становило 54%. Навіть якщо врахувати зауваження ЄКЗК за результатами візиту до України у 2023 році, що за результатами останнього візиту було порушення «золотого стандарту» у розмірі 4 м.кв., все одно переповнення сучасних пенітенціарних установа – це не про пробацію, а про менеджмент у самій пенітенціарній системі.

Насамкінець дозволю собі «увімкнути» «режим» політолога.

Будь-які суто юридичні дискусії про пенітенціарну реформу та пробацію у колі юристів, як правило, не толерують критичних поглядів щодо сутності сучасного соціального контролю. Між тим «політичне захоплення тіла» – ось та сутність соціального контролю у ХІХ столітті, межі якого важко визначити².

Є очевидним, що «політичне захоплення тіла» у ХХІ столітті активно продовжується відповідно до розвитку соціальних структур та появи нових горизонтальних й вертикальних соціальних відносин та соціальних зв’язків, які надають підстави говорити про подальшу, більш мобільну, гнучку та технологічну інкарцерацію суспільства.

Тому не можна забувати важливі речі: начебто активні альтернативи до ув’язнення, як засвідчив час та практика, дуже часто є пасивними додатками ув’язнення, що тягне за собою ще більшу диверсифікацію соціального контролю та залучення під «парасольку» механізмів соціального контролю нових груп девіантів – як реальних, так і задекларованих.

Отже, глобалізаційні зміни не лишають осторонь пробацію і як концепцію, і як вид діяльності, і як метод роботи зі злочинцями. Ідеологічно-концептуальне 'зневоднення' пробаційної діяльності в таких умовах триватиме, що не може не викликати інтерес, а точніше – занепокоєння у осіб, які працюють у цій сфері.

І особливо під час та після війни.

Ці тенденції мають брати до уваги і вітчизняні науковці та практичні працівники системи органів кримінальної юстиції з метою уникнення зайвого формалізму при розробці відповідних законопроектів. Саме у цьому, на нашу думку, і полягають основні засади аналізу концепції пробації у глобальній перспективі.