Десять років тому я завершив підготовку монографії «Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування», яка згодом була видана за сприяння Державної пенітенціарної служби України, за що я висловлюю глибоку вдячність керівництву та працівникам цієї служби.

Вступ до зазначеного видання розпочинався з думки видатного німецького вченого Ульріха Бека про те, що «сьогодні навіть теоретичні передумови «соціальної держави» та «соціального забезпечення» плавляться під пекучим сонцем глобалізації та відливаються у форми, які уможливлюють політичний вплив у відповідних сферах соціальних відносин. Те, що видає себе за універсалізм західного Просвітництва та прав людини, є нічим іншим, як голос «мертвих, старих білих чоловіків», які ущемляють права меншин, підносячи до абсолюту свою партійну "метарозповідь"».

Подаючи цю нестандартну для вітчизняної юридичної науки тезу як головну ідею мого видання десятирічної давнини, я робив неприхований наголос на тому, що вітчизняна юридична наука – вже на той час – вичерпала себе у своєму намаганні ідентифікувати проблеми застосування каральних практик, так само як і проблеми пенітенціарної системи, не кажучи вже про шляхи та методи вирішення таких проблем. Головними причинами такого пенологічного «вичерпання» були та залишаються консерватизм юридичної науки та її самоізоляція від глобалізаційних тенденцій та впливів. 

На той час я мав усвідомлення, що зазначена теза Бека водночас лаконічно й змістовно віддзеркалювала найкраще за все проблему вітчизняної пенальності. Проте, згодом виявилося, що ця думка водночас була прогнозом найближчого майбутнього пенологічних теорій і практик – і не лише українських. 

Проте, я чи навряд міг собі уявити, що саме ця ідея Бека вже за десять років стане концентратом предметного поля мого дослідження пенітенціарної політики як складової соціального контролю. Так само, я чи навряд міг уявити, що саме ця думка Бека буде встановлювати порядок денний дослідження пенітенціарних систем, які вже не можуть розглядатися як ізольовані національні пенологічні акваріуми та перебувати осторонь глобалізаційних процесів.

У середині ХХ століття французький вчений та суддя Марк Ансель, розвиваючи школу нового соціального захисту, писав, що не можна дивуватися тому, що деякі втрачають віру в кримінальне правосуддя, яке не здатне рахуватися з умовами та вимогами сучасного світу. Необхідно зробити рішучий крок, спрямований на модернізацію кримінального права.

Саме такий крок я, власне, намагався зробити у цій книзі.

Окремо хотілося б наголосити ще на одному аспекті, який водночас можна вважати спойлером до цього видання, хоча я щиро сподіваюся, що інтрига від такого спойлера не зникне.

Ця книга – результат моїх досліджень та узагальнень за період двадцяти років, які пройшли під впливом видатного Мішеля Фуко, фундаментальна праця якого «Наглядати й карати», будучи придбаною мною у травні 2000 року, сформувала багато з моїх думок, викладених у цьому виданні.
Я щиро сподіваюся, що ця книга буде цікавою й корисною для політологів та політичних діячів, менеджерів усіх агенцій системи кримінальної юстиції та філософів, юристів-теоретиків та юристів-практиків, а головне – працівників пенітенціарної служби, які виконують надзвичайно важливу місію в суспільстві.

Я висловлюю щиру подяку моїм вчителям та наставникам – професору Тетяні Леонтіївні Нагорняк та професору Миколі Анатолійовичу Польовому – за справжню й глибоку наукову дискусію та щире сприяння моєму науковому пошуку, адже саме вони надихнули мене на дослідження нових обріїв, так само як і на узагальнення оприлюднених за багато років публікацій, та своїми порадами, рекомендаціями та критичними зауваженнями надали цілісності й завершеності тому виданню, яке пропонується увазі читачеві.

Крім того, не можу не висловити слова вдячності професору Еммі Августівні Гансовій, думки якої служили двигуном мого наукового розвитку.