Вітаю Вас, Гість

5:10 PM
Державна політика, де нульова толерантність  до тортур є цінністю

23.06.2021 року відбувся надзвичайно цікавий захід у рамках проекту Ради Європи – конференція «Державна політика, де нульова толерантність  до тортур є цінністю».

Проблематика формування та реалізації політики із запобігання катувань, включаючи допомогу та підтримку жертвам катування, є більш ніж актуальною. Не зважаючи на успішні кроки, зроблені у цій сфері, правозахисники відмічають, що катування – це не те, що має місце лише за кордоном. 

Катування – це саме в Україні. 
Тут, зараз і сьогодні.
Кожного дня та щодо великої кількості людей. 

Так, соціологічні дослідження свідчать вказують, що від 400 тис. до 1 млн. осіб в Україні стають жертвами поводження, що підпадає під ознаки катування або нелюдського поводження. 

При ньому велика кількість людей у всьому світі (включаючи країни Європи) виправдовує застосування катувань до терористів або інших небезпечних злочинців.

Тому виникає питання: чому ж катування, яке сьогодні перебуває під категоричною забороною в оонівських та європейських стандартах прав людини, практиці ЄСПЛ та національному законодавстві, продовжує мати місце у практиці органів правопорядку та спецслужб навіть найбільш розвинутих й демократичних держав? Причому успіхи національних та загальноєвропейських політик у сфері запобігання та протидії катуванням іноді вельми непомітні.

Так дослідження, проведене Amnesty International у період 1997 – 2000 років, виявило, що у більш, ніж 150 країнах має місце практика катування, а у більш, ніж 70 країнах така практика є «розповсюдженою та постійною».

У 2003 році Amnesty International отримала повідомлення про катування та жорстоке поводження з 132 країн, включаючи США, Канаду, Японію, Францію, Італію, Іспанію та Німеччину.

Спеціальний доповідач ООН з питань катувань зазначав у 2006 році, що «катування практикується у понад 90% усіх країн і є широко розповсюдженою практикою у понад 50% усіх країн».

Більше того, окремі науковці вказують на вельми суперечливий й такий, що потребує подальшого доведення факт, що запровадження міжнародних інструментів боротьби з катуваннями не справило той ефект, якій очікувався від них.  

Так, у США ратифікація Конвенції ООН проти тортур (UNCAT) супроводжувалася збільшенням кількості тортур (Hafner-Burton and Tsutsui, 2005; Hathaway, 2004; Hill, 2010; Hollyer and Rosendorff, 2011; Neumayer, 2005 ; Vreeland, 2008) або не вплинула на рівень катувань (Lupu, 2013; Powell and Staton, 2009).

Американський вчений К. Ейнолф ставить на порядку денному вельми слушну та важливу тезу: «Жодна з теорій, що пояснюють зменшення кількості катувань у XIX столітті, не може пояснити відродження феномену масових тортур у ХХ столітті», хоча ми, зі свого боку, схильні пояснювати відродження цього феномену через застосування дисциплінарної концепції Руше, Кіркхеймера та Фуко.
 

Тому вкрай важливим зрозуміти та визнати, що соціальні практики катування – це не скільки і не стільки юридична проблема (хоча не можна не визнати важливість юридичних формул для притягнення злочинів до відповідальності). 

Катування – це насамперед проблема політична.

Тому є більш ніж вдалою назва конференції, організованою Радою Європи, саме як «Державна політика, де нульова толерантність  до тортур є цінністю», адже вдосконалення юридичних інструментів для цілей притягнення відповідних злочинців до відповідальності та допомоги жертвам катування – це явно недостатньо. Ретроспективна реакція на вже вчинені акти катування – цього замало, щоб називатися політикою.

Аналіз феномену катувань лише у формальних рамках національних систем кримінальної юстиції є небезпечним не лише для самих жертв катувань, а також для тих, хто застосовує катування, особливо беручи до уваги вельми сумнівну результативність та ефективність катувань, відповідальність за які покладається згодом саме на платників податків, які нерідко вимагають «більшої безпеки» – навіть з використанням найбільш огидних засобів, якими є катування та інші форми нелюдського поводження.

Застосування тортур до підозрюваних, на жаль, є поширеною практикою навіть у західних демократіях, але розгалужена система правових гарантій, створена у другій половині ХХ століття, допомогла зробити застосування катувань та нелюдського поводження максимально рідким явищем, наскільки це можливо, у чому на регіональному рівні це – велика заслуга Ради Європи, КЗК та ЄСПЛ (у тому числі завдяки розширенню понять «катування» та «нелюдське поводження»).

Згадуючи Е. Дюркгейма та Р. Мертона щодо показників девіантності та злочинності, що свідчать про наявність стану аномії у суспільстві ХХІ століття, варто наголосити, що стан аномії багато у чому залежить від насичення політичного тіла сучасного суспільства феноменом катування. І тут постає вельми важлива для дослідника проблема: у випадку з іншими видами злочинності держава намагається знизити відповідний рівень до певного нормального показника, впливаючи на приватних осіб, які уособлюють «злочинність». 

Проте у випадку тортур ми повинні на перше місце ставити тезу, що тортури – це один з найбільш небезпечних та огидних видів злочинності здебільшого агентів держави, які діють від імені держави, використовуючи повноваження, надані державою і для досягнення, як вони декларують, публічних інтересів. 

Тому нерідко боротьба з тортурами – це коли, на жаль, «змія кусає себе за хвіст».

Відтак боротьба з тортурами – це, передусім, не поліція, не прокуратура, не суди і не кримінальні покарання. Це, у першу чергу, антидискримінація, права людини, захист соціального різноманіття та прав відповідних соціальних груп, міграційна та соціальна політика, прозорість державного управління та підзвітність правоохоронних органів перед суспільством, справедливий перерозподіл прибутків у суспільстві, державна підтримка жертв насильницьких злочинів, а не погоня за показниками розкриття злочинів.

Сьогодні є поширеним висловлення, що «тортури вчиняються в атмосфері секретності та не полюбляють світла». Тому все розпочинається з політики максимальної відкритості органів правопорядку та повної, всебічної, постійно поновлювальної державної статистики щодо катувань, яка, на жаль, в Україні майже відсутня. Невипадково у резолюції Європейського парламенту щодо тортур, здійснюваних ЦРУ на території країн Європи, було зроблено особливий наголос саме на підзвітності: «Accountability for extraordinary renditions, abductions, illegal secret detentions and torture is essential in order to protection and promote human rights effectively …, and to ensure legitimate and effective security policies based on the rule of law».

Крім того, на першому місці повинна стояти нульова толерантність до катувань та ретельний відбір працівників органів правопорядку, де моральні категорії повинні складати важливу частину професійної відповідності. Причому «моральність» повинна підкріплюватися тезою про те, що катування не лише «не працюють для цілей розслідування злочинів, проте й мають великі негативні психологічні наслідки, як для жертв тортур, так і для агентів держави, які відриватимуть цю «скриньку Пандори». Численні дослідження свідчать, що лише моральні аргументи є ефективними, щоб спонукати людей протистояти тортурам.

P.S. Під час конференції мав чудову можливість поставити доповідачам наступне питання: «На фоні проголошення абсолютної заборони тортур та декларування нульової толерантності до тортур, чи не загрожує на майбутнє країнам Ради Європи небезпека легітимізації так званих практик посиленого допиту, які було відновлено у США на початку 21 століття? – Особливо беручи до уваги що велика частка населення багатьох європейських країн, включаючи Україну, схвалює застосування катування щодо терористів та інших так званих небезпечних злочинців з метою отримання інформації про злочини, що готуються?».

Питання одним з дуже авторитетних доповідачів було визначено як суперечливе, хоча, як на мою думку, воно було саме дещо провокаційним.

Дійсно, як абсолютно слушно зазначив доповідач, enhanced interrogation methods були заборонені у США після відповідних розслідувань діяльності ЦРУ у так званій War on Terror.

Проте ще до цього enhanced interrogation methods неодноразово заборонялися і знов дозволялися залежно від політичних потреб політичних акторів. Як слушно зазначає американський вчений А. МакКой, можна побачити очевидну традиційність та послідовність у повторенні тих самих методів, які використовували органи безпеки США та інших країн у В’єтнамі упродовж 1960-х років, у Центральній Америці – в 1980-х роках, в Афганістані та Іраку – на початку ХХІ століття. На трьох континентах упродовж чотирьох десятиліть спостерігається схожість у застосуванні американських методів нелюдського поводження – від оригінального довідника ЦРУ 1963 року щодо допитів (KUBARK Counterintelligence Interrogation) до навчального посібника ЦРУ 1983 року, аж до наказу генерала Рікардо Санчеса 2003 року про техніку проведення допитів в Іраку. Як ми побачимо, ці ключові документи майже однакові як за концептуальним дизайном, так і за конкретними техніками».

Так, у 2013 році ЄСПЛ ухвалив рішення про те, що enhanced interrogation methods є очевидною формою катування. І начебто американська влада з цим погодилася. Проте вже у 2017 році Президент США Дональд Трамп офіційно зазначив тортури у формі занурення голови підозрюваного у воду «працюють», заявивши, що «ми повинні боротися з вогнем вогнем», хоча найвищі керівники країни знову висловились проти повторного запровадження методу допиту, який вважається формою катувань. Його відомство опублікувало проект наказу, в якому зазначається намір внести зміни та доповнення до політики, яку застосовують США для «... безпечного, законного та ефективного допиту ворожих учасників бойових дій, захоплених у боротьбі з радикальним ісламізмом»..

І  все це – сьогодні. Навіть після того як світ оговтався після 11.09.2001 і визнав нерезультативним застосування enhanced interrogation methods.

Наведений вище приклад наочні свідчить про те, що так, броня абсолютної формальної заборони катувань у країнах-членах Ради Європи є міцною для цілей запобігання enhanced interrogation methods. Проте, беручи до уваги політичну природу соціальних практик катувань можна стверджувати, що формальної заборони – замало.

Сайт Дмитра Ягунова

Переглядів: 933 | Додав: Dmytro
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]