– Пане Євгене, які проблеми у пенітенціарній системі України ви вважаєте на сьогодні пріоритетними?

– Кримінально-виконавча система – складна, специфічна, закрита і важко піддається реформуванню. Відтак, проблем у ній вистачає. Причому у всіх сферах: і в організаційній, і в кадровій, і в питанні матеріально-технічного забезпечення. Проблеми всі взаємопов’язані, але вирішення однієї, на жаль, не призводить до вирішення інших. Певні зрушення, звичайно, є, однак реформи не доведені до логічного завершення. Так, із 1995 р. не вирішено питання передачі відповідальності за управління пенітенціарною системою до Міністерства юстиції України. Україна взяла на себе таке зобов’язання при вступі до Ради Європи, у 2004 р. внесено необхідні зміни до Конституції України, однак за останні чотири роки цей процес не було завершено.

– А чи доцільно здійснювати таке підпорядкування?

– По-перше, це необхідно з точки зору посилення громадського контролю та демілітаризації системи.

По-друге, цей перехід кримінально-виконавчої системи передбачено нашими зобов’язаннями перед РЄ та Концепцією реформування кримінальної юстиції України, затвердженою Указом Президента України. В Україні є органи, які формують державну політику в певній галузі, і є органи, які цю політику реалізують. Інколи це один і той самий орган, інколи – різні. В цьому випадку згідно з Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань Департамент є органом, який реалізує державну політику, а орган, який таку політику формує – Міністерство юстиції. В такий спосіб кримінально-виконавча система включається в загальнодержавну політику виконання судових рішень, створюється єдина база даних та здійснюється реформування системи покарань, що застосовуються в Україні.

По-третє, внаслідок внесення змін до Конституції України в 2004 р. повноваження призначати голову Державного департаменту України з питань виконання покарань перейшли від Президента до Кабінету Міністрів України. Так само перейшли до уряду і повноваження щодо створення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Ці зміни мають бути реалізовані у відповідних законах та підзаконних актах.

– З реформуванням вищих органів державного управління більш-менш зрозуміло. Однак написані на папері концепції та стратегії це одне, а реальне життя ув'язнених – це зовсім інше. Чи не варто вже переходити до їх реалізації?

– Дарма ви так зневажливо ставитеся до концепцій. Поодинокі заходи, не скоординовані і не об’єднані спільною метою, не будуть мати жодних результативних наслідків.

В очах пересічного громадянина система повинна працювати просто, як у відомому художньому фільмі: «Украл – выпил – в тюрьму!». Однак на погляд суспільства, це не вихід. Що буде з людиною після звільнення? Так з’явилася нова концепція кримінально-виконавчої системи, яка виконує не тільки каральну функцію, а й повинна повернути в суспільство людину, максимально готову жити за встановленими в ньому правилами. І така концепція реалізації кримінально-виконавчої функції через виправлення та ресоціалізацію засуджених вже закріплена в новому Кримінально-виконавчому кодексі України.

Ми розуміємо, що виправити людину так, як це передбачено на папері, в реальних умовах практично неможливо. Проте цілком можливо провести виховну роботу, результат якої дозволив би людині налагодити певний мінімум соціальних зв'язків і не скотитися в прірву злочинного світу одразу після звільнення.

– Що треба зробити, аби досягти такого результату?

– Арсенал засобів визначений Кримінально-виконавчим кодексом. Насамперед це режим. Окрім цього, чимале значення мають соціально-корисна праця та соціально-виховна робота. Якщо особа не має професійних навичок, давно їх втратила або її вміння не користуються попитом на ринку праці, її слід обучити новій професії. Окремо вкажу на велике значення загальної освіти для неповнолітніх засуджених, більшість з яких не схильні до злочинної діяльності, а просто педагогічно занедбані. Останнім часом поширюється такий засіб виправлення, як громадський вплив.

– З ваших слів, в Україні є і нова концепція, і визначено засоби виправного впливу на засуджених. Однак звинувачення від правозахисних організацій у неналежному поводженні з ув’язненими в Україні та надзвичайні події в тюрмах є…

– За будь-яких концепцій безпосередньо із засудженими працюють звичайні люди. Забезпечення режиму здійснюється силами персоналу установ виконання покарань. Організація та робота технічних засобів охорони, контролю та нагляду напряму залежить від дій осіб, котрі їх обслуговують або експлуатують. Персонал і тільки персонал установ виконання покарань несе відповідальність за потрапляння до засуджених заборонених предметів (від ножів і пилок до мобільних телефонів та наркотичних засобів), а також за втечу засуджених з місць позбавлення волі. Вказані порушення режиму ізоляції зводять нанівець потенційні можливості виправлення засуджених.

І виключно співробітники установ виконання покарань відповідальні за неналежне ставлення до ув’язнених, тортури та приниження людської гідності засуджених. Ми багато говоримо про неналежне ставлення до ув’язнених, однак практично нічого не говоримо про умови роботи персоналу.

Насамперед треба збільшити норми грошового забезпечення рядового, молодшого і середнього начальницького складу установ виконання покарань, а також вирішити питання забезпечення їх житлом. Слід зацікавити здібних людей іти на службу до системи і втримати тих, хто вже працює. Підвищити рівень підготовки співробітників установ виконання покарань, особливо рядового, молодшого та середнього начальницького складу, вдосконалити систему підвищення кваліфікації та визначення службової відповідності кадрів системи виконання покарань. Ми також повинні серйозно поставитися до проблеми захисту трудових прав як вільнонайманого персоналу, так і атестованих працівників кримінально-виконавчої системи. На мою думку, система занадто мілітаризована. Умови праці – важлива складова, яка впливає на вибір тієї чи іншої роботи.

– А які заходи необхідні для поліпшення умов утримання ув’язнених?

– Закон визначив, що з метою виправлення та ресоціалізації засуджених режим повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на свободі. В цьому напрямі найперше, що ми повинні зробити, – істотно поліпшити умови матеріально-побутового забезпечення засуджених. В частині грошового забезпечення слід збільшити нормативи витрат на утримання ув’язнених. Однак державних коштів завжди бракуватиме, тому ми маємо здійснити реорганізацію виробництва, на якому працюють засуджені: оновити устаткування та переглянути перелік продукції, що виготовляється. А це можна зробити виключно за державні кошти, адже підприємства системи виконання покарань є казенними і не можуть отримувати прибуток.

Дуже складне питання – побутові умови тримання ув’язнених, особливо в слідчих ізоляторах. Новий підхід до виправної діяльності вимагає перебудови виправних закладів. Проте про які капітальні видатки можна вести мову, якщо за останні роки рівень фінансування системи становив лише 25-50%? Торік на капітальні видатки було передбачено суму, що становить 4,5% необхідного обсягу. Проте певна робота все ж таки ведеться. В 2008 р. уряд виділив на фінансування видатків розвитку за статтею «Заходи щодо приведення умов тримання засуджених до вимог Кримінально-виконавчого кодексу та європейських стандартів» 43 млн грн, що на 65% більше, ніж торік.

– Ви щойно сказали, що державних коштів для здійснення виправної діяльності завжди бракуватиме. Проте є, приміром, такий вид виправної діяльності, як соціально-виховна робота. Він не залежить від державного фінансування. Як здійснюється соціально-виховний вплив на засуджених?

– Створення соціально-психологічної служби стало значним кроком вперед для системи виконання покарань України. В основу роботи цієї служби покладено принцип диференційованого, індивідуального підходу до засуджених. Однак тут ми знову стикаємося з проблемою фінансування. На сьогодні рекомендований Радою Європи норматив становить 1 психолог на 20 засуджених. В Україні один психолог виправної колонії «веде» в середньому 600 засуджених. В слідчих ізоляторах ситуація ще гірша – за підрахунками Державного департаменту України з питань виконання покарань на одного психолога припадає до 1000 ув’язнених. Вести мову про складання і ефективну реалізацію індивідуальних планів роботи зі спецконтингентом у такій ситуації не доводиться.

– З ваших слів можна дійти висновку, що фундамент системи вже закладено, проблема подальшого її розвитку тільки у відсутності належного фінансування?

– Відсутній ще один, останній, однак від того не менш важливий елемент «фундаменту» системи – вищий навчальний заклад системи. Розвиток служби виконання покарань в Україні науково не забезпечений. Департамент намагається вирішити цю проблему за рахунок створення Науково-дослідного центру та відповідного навчально-наукового інституту IV рівня акредитації, однак це часткове вирішення проблеми. Наприклад, будівництво нових і реконструкція існуючих пенітенціарних закладів мають здійснюватися на основі останніх досягнень науки і техніки. Над їх конструкцією повинні працювати як інженери, так і психологи. В умовах концептуальних змін у системі виконання покарань конче потрібна науково-дослідна діяльність у сфері пенітенціарної психології та педагогіки. Врешті-решт, системі просто не вистачає висококваліфікованих спеціалізованих кадрів. Наукового супроводу потребує також створювана нині система пробації.

– Отже, підбиваючи підсумки, які кроки в реформування пенітенціарної системи України ви вважаєте доцільним здійснити в першу чергу?

– Найперше і найголовніше – проблема фінансування системи. Кримінально-виконавча система не може сама заробляти собі на життя. Прошу не вважати мене циніком або прихильником корупції, однак, приміром, якщо лікар державної поліклініки візьме з пацієнта гроші за допомогу, то головного результату буде все одно досягнуто – здоров’я поліпшиться. Проте якщо гроші візьме працівник установи виконання покарань – результат буде навіть не нульовий, а від’ємний. Про виправлення засудженого можна забути назавжди.

По-друге, завершити структурні реформи в кримінально-виконавчій системі України. Пенітенціарна система повинна бути монолітною, керованою і контрольованою.

По-третє, створення профільного вищого навчального закладу та науково-дослідницької бази. Якщо розглядати проблему злочину і покарання в широкому розумінні то набагато ефективніше не карати за скоєний злочин, а запобігати його вчиненню. Це неможливо без ґрунтовних досліджень у галузі пенітенціарної психології і педагогіки.