У статті здійснено перше в Україні порівняльне емпіричне дослідження дисциплінарних практик щодо трьох ключових суб'єктів кримінального провадження – адвокатів, прокурорів та слідчих Національної поліції.

Дослідження ґрунтується на первинних офіційних статистичних даних, отриманих безпосередньо від органів дисциплінарної юрисдикції: регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (КДКА), Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП), Офісу Генерального прокурора та Національної поліції України – шляхом направлення запитів про надання публічної інформації у березні–квітні 2026 року.  Вихідна гіпотеза дослідження полягає в тому, що система дисциплінарної відповідальності в Україні функціонує принципово по-різному щодо адвокатів, прокурорів і слідчих, зокрема: ризик притягнення адвоката до відповідальності є структурно вищим, а структура застосованих до нього стягнень – суттєво суворішою порівняно зі стягненнями щодо представників сторони обвинувачення. 

Аналіз охоплює шестирічний масив (2020–2025 рр.) і базується на трьох аналітичних інструментах: відносному показнику ризику (відсоток притягнутих від загального облікового складу), структурному розподілі стягнень за ступенем тяжкості та синтетичному індексі пунітивності (жорсткості) дисциплінарної практики. 

Встановлено глибоку структурну асиметрію: щонайменше дві третини слідчих і прокурорів у дисциплінарних провадженнях отримують максимум попередження або догану, тоді як понад дві третини адвокатів зазнають суттєво суворіших санкцій – зупинення або позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю.

Виявлено, що регіональні КДКА функціонують за принципово різними санкційними моделями: від структурно каральної (Київська, Одеська) до превентивно-виховної (Івано-Франківська). КДКП, попри формальну незалежність, відтворює модель корпоративного захисту з конверсійним коефіцієнтом «скарга → стягнення» менше 10%.

Дисциплінарна практика НПУ характеризується «м'яким ядром»: близько 90% стягнень щодо слідчих — зауваження або догана. 

Доведено, що принцип рівності сторін (equality of arms) у вітчизняному кримінальному провадженні залишається декларативним: адвокат, який зазнає дисциплінарного тиску, ризикує професійною долею, тоді як слідчий за ту саму міру вини – як правило, лише формальним зауваженням.

Окремо задокументовано небажання більшості органів адвокатського самоврядування надавати публічну інформацію про власну дисциплінарну практику на відміну від органів прокуратури та поліції. 

Сформульовано рекомендації щодо реформування інституту дисциплінарної відповідальності адвокатів: забезпечення реальної змагальності в дисциплінарному процесі, запровадження публічних електронних реєстрів, розроблення єдиних методологічних стандартів вибору між санкціями та систематичний публічний моніторинг дисциплінарної практики за уніфікованими індикаторами.

Solitary confinement – the isolation of a prisoner from meaningful human contact for twenty-two or more hours per day – remains one of the most institutionally resilient practices in contemporary penology. This article proceeds from a methodological repositioning: whether solitary confinement is harmful has been definitively resolved. Its destructive impact upon physical and mental health, its failure to achieve any declared penological objective, and its role in provoking self-harm, suicide, and psychological disintegration constitute an empirical axiom. The central inquiry shifts to the structural: why, despite more than a century of clinical and criminological evidence, does solitary confinement remain embedded in prison systems worldwide?

The article integrates doctrinal analysis of ECtHR jurisprudence and CPT standards and reports, empirical synthesis across criminology and psychiatry, comparative legislative analysis across multiple jurisdictions, and critical-theoretical interpretation drawing on Foucault, Cohen, and Bauman. It reconstructs the normative architecture governing isolation – including the CPT’s PLANN framework and the doctrinal arc from Ramirez Sanchez v. France (2006) to the structural incompatibility principle in Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023) – situating this within the logic of carceral power.

Three undeclared functions sustain the practice: neutralisation of surplus populations, disciplinary terror as a mechanism of internal governance, and symbolic affirmation of state sovereignty. The article also analyses terminological substitution as a structural evasion mechanism, informal prison hierarchies in post-Soviet and comparable systems, and the political economy of punishment as an obstacle to reform. It concludes that solitary confinement persists not because it is effective, but because it is institutionally convenient – as a disciplinary instrument, a political symbol, and a substitute for systemic reform deferred by resource constraints and electoral calculation.

The article examines penological pessimism as the dominant intellectual and practical logic governing contemporary social control in postmodern societies. Proceeding from a political science rather than a strictly legal perspective, the study challenges what the author terms penological over-optimism – the axiomatic faith, embedded in classical criminal law tradition, that the declared goals of punishment (deterrence, rehabilitation, correction, and general prevention) are both achievable and correctly formulated. Drawing on Nietzschean philosophy, Foucauldian genealogy, and the Marxist political economy of punishment developed by Rusche and Kirchheimer, the article argues that more than two and a half centuries of reformist ambition have failed to deliver on their foundational promises: prisons punish without correcting, probation systems supervise without transforming, and criminal justice institutions structurally reproduce the social inequalities they were designed to overcome.

The article traces the moral and philosophical underpinnings of this failure, demonstrating how the classical school’s reliance on morality as the legitimating basis for penal systems inevitably gave way to nihilism – a process Nietzsche identified as the logical outcome of any exclusively moral value system. The collapse of the rehabilitation paradigm has created a normative vacuum in prison and probation policy, filled not by a new philosophical justification but by the pragmatic rationalism of risk management, incapacitation, and population containment. This postmodern turn – panoptic and disciplinary in nature – operates largely without adequate moral or political justification and does not appear to require one.

The author introduces the concept of active pessimism as an epistemological corrective – not a counsel of despair but a demand for intellectual honesty in penological research and prison and probation policymaking. The dominant logic of contemporary social control, the article concludes, is not the logic of reform but the logic of containment: the neutralisation of risk, the management of surplus penal populations, and the perpetuation of institutional power. Acknowledging this reality candidly is presented as the necessary precondition for constructing a more truthful and effective science of social control in the 21st century.

Стаття є комплексним кримінологічним дослідженням трансформації злочинності в Україні за тринадцятирічний період (2013–2025 рр.), з особливим акцентом на наслідках повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року. Дослідження ґрунтується на офіційній статистиці Офісу Генерального прокурора та охоплює широкий спектр категорій злочинів — від злочинів проти особи та власності до воєнних злочинів, торгівлі людьми, корупції та злочинів, пов'язаних зі зброєю.

Ключовим методологічним інструментом є аналіз двох показників: загальної кількості зареєстрованих кримінальних проваджень та кількості проваджень, у яких підозрюваним повідомлено про підозру. Співвідношення між цими показниками слугує індикатором ефективності правоохоронної системи.

Автор позиціонує Україну як унікальний «кримінологічний полігон» — першу сучасну європейську демократію, яка в умовах екзистенційної війни зберегла систематичний збір і публікацію даних про злочинність, що надає безпрецедентну можливість для наукового вивчення впливу збройного конфлікту на кримінальну сферу демократичної держави.

Дмитро Ягунов: Паноптично-карцерна держава: еволюція каральної раціональності

Заборона катувань: стандарти ЄКЗК та практика ЄСПЛ щодо поліцейської діяльності

Prohibition of torture: standards of the European Committee for the Prevention of Torture and practice of the European Court of Human Rights regarding police activities

The article is focused on the origins of Russian criminal and prison subculture and the current state of this phenomenon, which is imported by the Russian Federation within its imperialistic neocolonial policy aimed at restoring the ‘Soviet space’.

Катування у відносинах влади. Політика і контрполітика

Пенітенціарна система сьогодні — це не лише виконання покарань. Це про місію, цінності та стратегічні орієнтири, що визначають рівень захисту прав людини та впливають на безпеку суспільства.

Саме цим аспектам буде присвячено майстер-клас Дмитра Ягунова, автора нової монографії «Пенітенціарна політика як складова соціального контролю» (2025).

23 вересня 2025 року

11:00 (за київським часом)

Онлайн за покликанням: https://surl.li/tvcazd

Долучайтеся, щоб почути сучасне бачення пенітенціарної політики, дізнатися про міжнародний досвід протидії злочинній субкультурі та отримати відповіді на найактуальніші питання з перших вуст.

Сучасні пенітенціарні системи характеризуються збільшенням ролі насильницьких кримінальних субкультур у в’язницях, що є ключовим викликом для більшості пенітенціарних систем. За цих умов традиційні класичні цілі кримінального покарання дедалі більше перетворюються на фікцію. Тому у цьому розділі нами ставиться за мету провести аналіз феномену вуличних та в’язничних банд як особливої форми злочинних організацій у пенітенціарних системах Сполучених Штатів Америки, які, на додаток, діють і за межами пенітенціарних установ.

Вуличні та в’язничні банди є не лише елементом національного американського кримінологічного та пенологічного ландшафту. Вони становлять значну частину соціального, економічного, культурного, музичного життя і, на додаток, більш ніж важливий елемент американського політичного дискурсу.