40 років тому ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Van Droogenbroeck v. Belgium», яка є цікавою тим, що, не зважаючи на свою подвійну архаїчність, вона є більш ніж актуальною сьогодні.

Архаічна – тому що навіть у 1982 році ЄСПЛ розглядав події 1970 року з посиланням на законодавство Бельгії ще кінця ХІХ століття.

Актуальна – тому що навіть сьогодні положення цього рішення стосуються аналізу як питання ресоціалізації злочинців, так і запровадження механізмів «убезпечення суспільства» від небезпечних злочинців. Так, саме початок ХХІ століття надав приклади говорити про повернення позитивістських ідей щодо «убезпечення суспільства» від небезпечних злочинців, «психопатів», «маньяків» тощо. 

Справа стосувалася питань застосування інституту «надання особи у розпорядження Уряду» – коли рецидивіста після відбування основного строку покарання могли тримати під контролем Міністра юстиції. Причому «контроль» міг передбачати і увязнення, і нагляд у громаді, і напівтюремний режим. Якщо рецидивіста засуджено до нового основного покарання у вигляді позбавлення волі, дія будь-якого попереднього наказу про передачу його у розпорядження 

У цій справ було встановлено, що передача заявника у розпорядження Уряду була виправдана небезпекою для суспільства з боку заявника, якби його звільнили після відбуття покарання (door het gevaar dat, na afloop van de straf die tegen hem uitgesproken wordt, de invrijheidstelling van de veroordeelde voor de maatschappij en voor hem zelf zou doen lopen). 

Відповідно, заявник, подав скаргу до ЄСПЛ щодо порушення його прав, передбачених пунктом 1 статті 5 та пунктом 4 статті 5 Конвенції.

Крім того, заявник подак скаргу за статтею 4 Конвенції, адже твердження заявника полягало в тому, що, будучи переданим у розпорядження Уряду, він перебував у «підневільному стані» всупереч пункту 1 статті 4 Конвенції, тобто підкорявся «примхам адміністрації». З цього приводу ЄСПЛ зазначив, що робота, яку попросили виконати заявника, не виходила за межі того, що є «звичайним» у цьому контексті, оскільки вона була розрахована на те, щоб допомогти йому реінтегруватися до суспільства. Відповідно, органи влади Бельгії не порушили вимоги статті 4 Конвенції.