Ягунов Д.В. Заборона катувань: практика Європейського суду з прав людини, стандарти та практика Європейського комітету з питань запобігання катуванням / зі вступним словом М. Гнатовського, А. Костіна, Р. Хаверкамп, Д. Ягунова. – Тюбінген; Одеса : Фенікс, 2023. – 604 с.

Шановні колеги та друзі!

Маю честь представити вашій увазі наступне видання авторської серії хрестоматій з прав людини, присвячене практиці ЄСПЛ щодо застосування статті 3 Конвенції про захист прав людини, а також стандартам і практикам Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Щиро вірю, що ця серія, започаткована у 2009 році, стала актуальним та затребуваним виданням для адвокатів, суддів, слідчих, прокурорів, офіцерів пенітенціарної системи та усіх, хто захищає права людини.

Проте – роблю на цьому особливий акцент – сподіваюся, що ця серія насамперед продовжує бути корисною для жертв злочинів катування та нелюдського поводження, їхніх родичів, близьких та представників, які намагаються захистити права потерпілих, незважаючи на нерідко високу й міцну стіну бюрократії та зловживань з боку держави та її агентів.

У вітчизняній системі кримінальної юстиції потерпілий завжди був маргіналом щодо захисту своїх прав, і ця маргинальність об’єктивно поглибилася ще більше з початком чергової збройної агресії проти України.

Тому маю велику надію, що це нове видання практичної спрямованості буде служити великій справі захисту прав усіх людей, які були свавільно позбавлені того, чого в принципі та за жодних обставин не може бути позбавлена людина – права бути вільним від катування або нелюдського поводження[1].

На жаль, черговий озброєний напад Росії на Україну загострив питання захисту від катувань та нелюдського поводження, причому як на лінії фронту, так і в тилу. Можна згадати абсолютно неприпустимі практики публічних тілесних покарань підозрюваних у вчиненні крадіжок на початку російського вторгнення, що не лише не припинялися, проте й іноді навіть заохочувалися агентами держави, і вказані практики одразу ж почали формувати негативний образ України у світових інформаційних виданнях.

Завдяки зусиллям Офісу Генерального прокурора права людини залишилися головним пріоритетом прокуратури України та інших органів правопорядку. Тому маю велику честь висловити подяку за увагу до цього видання та вступне слово пану Анрію Костіну, Генеральному прокурору, на каденцію якого припав, безсумнівно, найбільший та найважчий обсяг роботи прокуратури внаслідок чергового та найбільшого московського вторгнення до нашої Батьківщини.

Хочу висловити безмежну подяку за науково-практичний та методичний супровід, цінні поради, наукову критику та сприяння у виданні цієї книги пану доктору Миколі Гнатовському, відомому юристу, вченому та практику, який, будучи членом (згодом – Президентом) Європейського комітету з питань запобігання катуванням, взяв участь у формуванні величезного пласту знань та практичних напрацювань у сфері захисту прав людини у поліцейських дільницях, пенітенціарних установах, міграційних центрах та інших місцях несвободи, продовжуючи свою важливу для України та інших європейських країн місію, вже будучи суддею Європейського суду з прав людини.

Потрібно особливо наголосити, що коли сьогодні абсолютна заборона катувань та інших форм жорстокого поводження іноді ставиться під сумнів як частина спроби кинути виклик правам людини та демократії, роль Європейського комітету з питань запобігання катуванням є більш важливою, ніж будь-коли[2]. Тому особливої значущості та важливості сьогодні набуває той фундамент стандартів Комітету, який було сформовано під керівництвом пана доктора Миколи Гнатовського.

Велика вдячність пані доктору Риті Хаверкамп, професору Тюбінгенського університету, видатному німецькому вченому та спеціалісту із запобігання злочинності та управління ризиками – за наукові поради та велике сприяння цьому виданню.

Здійснити це видання було б набагато складнішим без дружніх порад та практичних рекомендацій моїх друзів та колег – адвокатів пана Сергія Зайця, пана Юрія Канікаєва, пані Оксани Муравської та пана Юрія Лелеко, а також пана Андрія Черноусова, в дискусіях з якими поглиблювалося моє розуміння прав людини.

Без рекомендацій та критичних зауважень моїх вчителів – пані професора Тетяни Нагорняк та пана професора Миколи Польового – моє розуміння феномену катувань в контексті сучасних відносин влади було б неповним, у зв’язку з чим висловлюю їм велику вдячність.

Окреме дякую висловлюю пану доктору Тимуру Короткому, відомому знавцю міжнародного гуманітарного права, дружбу з яким високо ціную, так само, як і його допомогу при здійсненні видань усіх публікацій цієї серії, починаючи з першого видання з прав людини, опублікованого у 2009 році.

Як і минуле видання з питань протидії катуванням та захисту прав жертв катувань, що побачило світ у 2021 році, цей посібник сфокусовано на узагальненні та висвітленні стандартів та практичних напрацювань двох найважливіших стовпів європейської системи захисту прав людини – Європейського суду з прав людини та Європейського комітету з питань запобігання катуванням.

Проте, на відміну від 2021 року, це видання містить не лише узагальнення загальних стандартів Комітету з питань запобігання катуванням, проте й структурований аналіз конкретних доповідей Комітету, наданих урядам країн-членів Ради Європи за результатами його періодичних та ad hoc візитів.

Більшу увагу приділено одному з болючих питань сучасних пенітенціарних систем, яким є наявність неформальної ієрархії ув’язнених та перманентне насильство у пенітенціарних установах внаслідок запровадження жорстокої та нелюдської кастової системи[3].

Щодо практики ЄСПЛ, то це видання було збагачене новими важливими рішеннями Суду щодо застосування статті 3 Конвенції.

Так, враховуючи агресивну війну Росії проти України, з практичної точки зору буде цікавим й корисним рішення Суду у справі «Badalyan v. Azerbaijan» (application № 51295/11), в центрі якої перебувало питання психологічних наслідків для військовослужбовця внаслідок перебування у полоні.

Дуже важливим є рішення у справі «Barovov v. Russia» (application № 9183/09), де в центрі уваги Суду знов постала проблема звільнення від реальної кримінальної відповідальності агентів держави за вчинені ними злочини катування внаслідок спливу строків давності, що, як зауважує Суд, посилює у суспільстві атмосферу безкарності.

Справ «Barovov v. Russia» є яскравим прикладом того, як саме держава може – на грубе порушення статті 3 Конвенції – вчиняти, щоб злочинці, винні у злочинах катування, втекли від реальної кримінальної відповідальності.

ЄСПЛ наголошує, що це, звичайно, не його справа вказувати, які саме покарання необхідно призначати особам, винним у вчиненні злочинів катування. Проте водночас у цій справі ЄСПЛ не приховує глибокого здивування та розчарування діями влади: як можна національним судам, базуючись на абстрактних «характеристиках з місця проживання», призначати умовне покарання особам, які спільно катували потерпілого, що призвело до завдання потерпілому тяжких тілесних ушкоджень?

Проблема надання належної психіатричної допомоги є, на жаль, характерною для багатьох країн Ради Європи. У своїй 32-й Загальній доповіді (за 2022 рік) Комітет зробив особливий наголос, що «багато людей неналежним чином утримуються у великих психіатричних закладах без будь-якої надії на повернення в суспільство, що дуже шкодить їхньому благополуччю[4].

Наприклад, у 32-й Загальній доповіді Комітет відзначив постійну нездатність влади Болгарії усунути більшість фундаментальних недоліків та виконати конкретні рекомендації, що неодноразово надавалися Комітетом упродовж багатьох років з питань лікування, умов та правових гарантій, які пропонуються пацієнтам з психічними розладами та мешканцям закладів соціального догляду[5].

Тому є важливою справа «Epure v. Romania» (application № 73731/17), у центрі якої перебуває проблема ненадання персонального помічника ув’язненому з психічними розладами та неналежне реагування на індивідуальні ризики й потреби ув’язненого під час перебування у пенітенціарній установі.

Справа «Epure v. Romania» являє собою аналіз складної ситуації щодо балансу між карою, ізоляцією, убезпеченням та реабілітацією, де прослідковується практичне втілення державою концепції небезпечного стану особи: «Звільнення заявника означало високий ризик для соціальних цінностей, оскільки заявник мав тенденцію до вчинення насильницьких злочинів».

В основі рішення «Epure v. Romania» – високий стандарт поводження з уразливими особами, взятими під варту, де ЄСПЛ знов порушив питання про те, що на державу покладається обов’язок належним чином відстежувати акти самоагресії та суїцидальні спроби з боку вразливих ув’язнених: органи влади повинні реалізовувати належну та всебічну терапевтичну стратегію, здатну задовольнити особливі потреби вразливих ув’язнених.

Відповідно, покладення на інших ув’язнених, які не пройшли відповідної підготовки, обов’язку з надання допомоги вразливому ув’язненому не становить частину дієвої допомоги з боку держави, щоб забезпечити утримання в умовах, сумісних з дотриманням людської гідності.

І, насамкінець, в основі рішення у справі «Epure v. Romania» – проблема реагування на агресивну поведінку ув’язненого з психічними розладами, де надмірне застосування дисциплінарних санкцій замість належного піклування не лише порушило статтю 3 Конвенцію, проте й максимально віддалило досягнення цілей покарання, зокрема реабілітації.

Складна політична ситуація щодо міграції на Середземному морі знайшла відображення у рішенні ЄСПЛ у справі «Feilazoo v. Malta» (application № 6865/19).

Так, у справі «Feilazoo v. Malta» Суд вкотре порушив питання міграції з Африки та Близького Сходу до Європи, обумовленої війнами та військовими конфліктами, де на порядку денному постало питання «вжиття заходів для подолання жахливого становища мігрантів, які намагаються перетнути центральну ділянку Середземного моря в пошуках безпеки в Європі, та подолати шокуючі умови, що нерідко мають місце після їх прийому в Європі».

Вказані питання, потрібно додатково зазначити, знайшли своє відображення у Загальному (32-му) звіті Комітету з питань запобігання катуванням за 2022 рік, де Комітетом було наголошено, що «виштовхування іноземців через кордон, у тому числі на морі, без ефективного доступу до засобів захисту, надає Комітету реальні підстави для занепокоєння»[6]. Комітет наголосив на «зростаючій кількості осіб, які стверджували, що їх насильно видворили з території країни-члена Ради Європи, на сухопутних або морських кордонах, без урахування їхніх особистих обставин, уразливості, потреб у захисті чи ризику жорстокого поводження при поверненні (так звані практики «відштовхування»)»[7].

Для цілей захисту жертв нелюдського поводження важливим також є рішення у справі «Khachaturov v. Armenia» (application № 59687/17), в центрі якого перебувала нездатність національних органів влади гарантувати відсутність ризиків для життя та здоров’я при здійсненні екстрадиції.

Справа «Khachaturov v. Armenia» є цікавою тим, що вона служить наочним прикладом, що при розгляді екстрадиційного запиту національним органам влади не варто спиратися на голослівні запевнення держави, яка вимагає екстрадицію, що особа, яка має бути вислана за запитом, буде супроводжуватися медичною допомогою (як під час екстрадиції,  так у подальшому – у слідчому ізоляторі та у колонії – у випадку засудження такої особи).

Головним у цьому випадку буде активна позиція держави щодо проведення відповідних медичних перевірок та експертиз з метою довести відсутність ризиків для життя та здоров’я при здійсненні екстрадиції, навіть якщо формальний національний закон не передбачає проведення таких експертиз.

У центрі уваги ЄСПЛ у справі «Monir Lotfy v. Cyprus» (application № 37139/13) опинилися умови тримання в центрі для нелегальних мігрантів та різних поліцейських дільницях на Кіпрі.

Справа «Monir Lotfy v. Cyprus» цікава тим, як Уряд Кіпру успішно «відбився» від численних звинувачень з боку заявника у застосуванні жорсткого поводження до нього з боку персоналу центру для нелегальних мігрантів, хоча причиною визнання значної частини скарг явно необґрунтованими була пасивна поведінка самого заявника та крайня суперечливість його тверджень про застосування до нього жорсткого поводження.

При цьому один з висновків рішення Суду у справі «Monir Lotfy v. Cyprus» це те, що обмеження права заявника на щонайменше 4 кв.м. простору у камері, встановлені в результаті простої калькуляції – навіть без кваліфікуючих ознак, – це порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, справа «Monir Lotfy v. Cyprus» є цікавою й тим, що і заявник, і Уряд, і Суд – усі активно користувалися доповідями КЗК щодо ситуації з дотриманням прав затриманих у поліцейських дільницях та інших місцях несвободи на Кіпрі. Тому, як зазначив ЄСПЛ, доповіді КЗК були та залишаються надзвичайно важливими в оцінці ситуації. Проте лише використання доповідей на обґрунтування скарги до ЄСПЛ є недостатнім. Заявнику потрібно надавати власний конкретизований опис нелюдського поводження або неналежних умов ув’язнення, навіть якщо певні установи вже ставали об’єктом критики Комітету.

Справа «R.B. v. Estonia» (application № 22597/16) може стати однією з найбільш важливих та знакових справ у сфері розслідування злочинів сексуального насильства, особливо коли жертвами такого насильства стають діти. Тому, гадаємо, справа «R.B. v. Estonia» має стати предметом глибокого вивчення адвокатів, слідчих, прокурорів, психологів та соціальних працівників, які мають справу з жертвами сексуального насильства.

Справа «R.B. v. Estonia» – це подальша трансформація практики ЄСПЛ щодо розгляду скарг на неналежне розслідування справ про зґвалтування, сексуальне насильство та інші сексуальні злочини.

Так, у 2003 році Суд наголосив: «Раніше національне право і практика деяких держав вимагали у справах про зґвалтування наявності доказів щодо застосування фізичної сили та чинення фізичного опору. Однак упродовж останніх десятирічь у Європі та деяких інших частинах світу спостерігається постійна тенденція до відмови від формалістичних значень та вузького тлумачення закону в цій сфері» («М.С. v. Bulgaria», п. 165).

Мало того, як зазначає ЄСПЛ, розвиток права та практики у цій сфері відображають «еволюцію суспільств у напрямі ефективного забезпечення поваги до статевої автономії кожної людини» («М.С. v. Bulgaria», п. 166).

Проте, передусім, необхідно нагадати, що у світлі практики ЄСПЛ зґвалтування саме по собі є катуванням («Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine», п. 51; «Aydın v. Turkey», п. 86).

Відтак, будь-яка справа про розслідування заяви про зґвалтування та сексуальне насильство – це сфера застосування статей 3 і 8 Конвенції («М.С. v. Bulgaria», п. 153), де оцінювати дії відповідних посадових осіб потрібно крізь призму концепції позитивного обов’язку держави.

Тому у подібних справах ЄСПЛ робить наголос: «Не висловлюючись з приводу винуватості підозрюваних, Суд визнає, що ефективність розслідування у справі заявниці й, зокрема, підхід, який продемонстрували у цій справі слідчий та прокурори, не відповідає вимогам, які випливають з позитивних зобов’язань держав щодо впровадження та ефективного застосування системи кримінального права, яка забезпечує покарання за зґвалтування та сексуальні злочини» («М.С. v. Bulgaria», п. 185).

Крім того, ще раніше ЄСПЛ наголошував, що «наявність дієвих механізмів виявлення та повідомлення про такі випадки має фундаментальне значення для ефективного застосування відповідного кримінального законодавства» («O’Keeffe v. Ireland» [GC], п. 148).

Проте у справі «R.B. v. Estonia» практика ЄСПЛ значно рушила вперед, де на порядку денному опинився баланс між позитивними зобов’язаннями державами за статтями 3 і 8 Конвенції та правами обвинуваченого за статтею 6 Конвенції, де на національному рівні пріоритет був наданий правам обвинуваченого, що автоматично обумовило відповідальність держави вже на рівні ЄСПЛ за статтями 3 і 8 Конвенції.

Так, справа «R.B. v. Estonia» стосується скарги заявниці за статтями 3 і 8 Конвенції про те, що органи влади не провели ефективного кримінального розслідування за її заявами про сексуальне насильство з боку її батька, який був виправданий виключно через порушення формальних процесуальних правил у процесі отримання доказів у кримінальному провадженні.

Зокрема, свідчення дитини-жертви були отримані з порушенням двох формальних, але істотних вимог кримінального процесу. По-перше, дитина не була проінформована про свій обов’язок говорити правду, щоб вона могла зрозуміти наслідки її свідчень для її батька. По-друге, дитині не роз’яснювали її право не давати показань проти своїх рідних. У той же час обидві вимоги були чітко викладені в естонському законодавстві та застосовувались також до неповнолітніх.

Отже, справа «R.B. v. Estonia» – це справа про прикру й непоправну процесуальну помилку, яка має стати попередженням для вітчизняних слідчих та прокурорів – як з огляду на неможливість втечі злочинців від відповідальності у подібних справах, так і з огляду на виконання державою в цілому своїх зобов’язань за статтями 3 і 8 Конвенції.

Умови ув’язнення як форма нелюдського поводження та неотримання засудженим пенсії було проаналізовано Судом у справі «Sili v. Ukraine» (application № 42903/14). Так, на додаток до встановлення порушення статті 3 Конвенції щодо умов ув’язнення взагалі, ця справа є дуже важливою стосовно подальших заяв засуджених до ЄСПЛ та з питань отримання пенсій засудженими. Причому, важливою вона є як для заявників, так і для держави.

Недоліки розслідування заяви про жорстоке поводження у відділенні поліції, а саме порушення процесуального аспекту та відсутність порушення матеріального аспекту становить предмет рішення у справі «Stevan Petrović v. Serbia» (applications №№ 6097/16 and 28999/19).

Справа «Stevan Petrović v. Serbia» багато у чому є типовою для ЄСПЛ щодо оцінки дотримання державою принципів ефективного розслідування заяв про жорстоке поводження. Проте ця справа є цінною, передусім, для України з огляду на схожість правових систем та, як наслідок, методів поліцейської діяльності.

У справі «Stevan Petrović v. Serbia» ЄСПЛ наголосив ще раз, що будь-які твердження про жорстоке поводження мають бути підтверджені відповідними доказами, де при оцінці доказів Суд загалом застосує стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Тобто заява про застосування катувань обов’язково повинна підкріплюватися принаймні чимось – хоча б детальним описом стверджуваного жорсткого поводження.

Водночас, наголошує ЄСПЛ, якщо особа перебуває під контролем агентів держави, то виникають вагомі презумпції фактів щодо тілесних ушкоджень, що сталися під час такого затримання. Відтак, тягар доказування можна вважати покладеним на органи влади, які мають надати задовільне та переконливе пояснення. Як логічний наслідок, за відсутності такого пояснення ЄСПЛ може зробити висновки, які можуть бути несприятливими для Уряду. 

Саме тому у справі «Stevan Petrović v. Serbia» Європейський суд встановив порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

На відміну від цього, Суд, застосовуючи стандарт доказування «поза розумним сумнівом», не встановив порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті, адже суперечливі показання заявника щодо обставин жорсткого поводження з ним, поєднані з відсутністю скарг на таке поводження перед прокурором, слідчим суддею та своїм же адвокатом унеможливили ухвалення Судом рішення про порушення саме матеріального аспекту, не зважаючи на недоліки у розслідуванні, проведеному владою Сербії.

Дмитро Ягунов

член Європейського комітету з питань запобігання катуванням, професор кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса, адвокат, Заслужений юрист України, доктор політичних наук, кандидат наук з державного управління, доцент, MSSc in Criminal Justice

Київ – Одеса – Тюбінген, 2023 р.