Місце пробації в системі соціальних послуг - Пробація - Publisher

Місце пробації в системі соціальних послуг

Актуальність проблематики цієї статті обумовлена тим, що сучасна організаційно-функціональна структура державного управління пенітенціарною системою України характеризується відсутністю з’єднувальної ланки між виконанням кримінальних покарань та соціальної роботою з правопорушникам. Через цю причину чинний інститут покарання з випробуванням (ст.75 КК України) є надзвичайно формальним та унеможливлює досягнення цілей покарання, передбачених кримінальним законом. Необхідність прийняття Закону України «Про пробацію» обумовлена відсутністю в Україні законодавчих умов для проведення соціальної роботи з особами, які притягаються до кримінальної відповідальності, та засудженими, а також здійснення індивідуалізованого нагляду за ними в умовах вільного суспільства

Необхідність прийняття в Україні Закону «Про пробацію» обґрунтовується також тим, що служба пробації у всіх країнах світу стала невід’ємним елементом системи кримінальної юстиції, а сам термін «пробація» отримав міжнародне визнання, у той час коли в Україні система пробації поки ще не створена, а відповідна публічна структура відсутня.

Обговорення питань впровадження системи пробації в Україні набуло сьогодні значного поширення. Про це свідчать і численні наукові публікації (О.Беца, І.Богатирьов, В.Дрьомін, Д.Ягунов), і увага до цієї проблеми з боку органів системи кримінальної юстиції (Державний департамент України з питань виконання покарань, Міністерство юстиції України), і, що є більш важливим, реальна робота над законодавчим закріпленням цього інституту. Ця стаття є продовженням наукових розробок автора з питань створення в Україні національної моделі пробації та відповідної служби [1; 2; 3; 4; 5]. Щодо практичних заходів, то робота над створенням системи пробації триває у нашій державі вже декілька років. Відбулася значна кількість важливих конференцій, науково-практичних семінарів та обговорень проектів законодавчих актів [5].

Так, на сучасному етапі над проектом відповідних змін та доповнень до законодавчих актів працює експертна група ЮНІСЕФ у рамках співпраці з Харківським громадським центром «Молодь за демократію» (О.Беца, О.Лазаренко, О.Лемешко, О.Нагорний, Г.Овчарова, Д.Ягунов, І.Яковець). За результатами роботи експертної групи підготовлено проект Концепції створення й розвитку системи пробації в Україні на період 2008-2018 років, яка була презентована 15.10.2007р. в Інституті законодавства Верховної Ради України [1].

20.06.2008р. Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності були проведені комітетські слухання та «круглий стіл» на тему «Шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері правопорушень, вчинених неповнолітніми, в контексті гармонізації з міжнародними нормами і стандартами (щодо законодавчого забезпечення впровадження пробації в Україні)». На слуханнях було презентовано зазначену вище Концепцію в оновленій редакції з урахуванням рекомендацій усіх зацікавлених сторін, а також проект змін до вітчизняного законодавства щодо впровадження пробації в Україні, які були підготовлені робочою групою ЮНІСЕФ [6].

Отже, законодавча робота над національною моделлю пробації триває, але водночас, на наш погляд, залишається невирішеною низка проблемних моментів, роздуми над якими ми пропонуємо читачеві у цій статті [7].

Проблема, на нашу думку, полягає у тому, що сучасні наука та практика демонструють певну однобічність поглядів щодо створення національної моделі пробації. Із самого початку розробки цього питання в Україні пробація почала розглядатися в суто формально-юридичному контексті: або як вид покарання, або як звільнення від покарання, або як організаційна структура, що супроводжувалося дискусіями щодо її відомчого підпорядковування (ДДУПВП або Мін’юст).

В сучасному національному нормативно-правовому ландшафті вже існує визначення пробації, яке закріплене у Концепції реформування кримінальної юстиції [8], де пробація розглядається як «інститут права іноземних держав, який використовується у двох значеннях: 1) вид покарання; 2) спеціальна служба». У Концепції підкреслюється, що «служби пробації здійснюють свою діяльність у двох головних напрямах: 1) виконання відповідного виду покарання; 2) забезпечення суду інформацією про соціальну характеристику особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, з метою визначення найбільш адекватного для цієї особи запобіжного заходу або виду покарання» [8].

У попередніх публікаціях ми неодноразово піддавали критиці подібне ставлення до концепції пробації та її інституційного впровадження. На нашу думку, це визначення не розкриває сутність цієї соціальної та правової категорії. Погляд на пробацію лише як на вид покарання або метод поводження зі злочинцем значно звужує сутність концепції.

Варто нагадати, що із самого початку пробація розглядалася й впроваджувалася не як правовий інститут. Народження цієї концепції та її подальший розвиток у Британії та США мали місце завдяки ініціативі окремих філантропів за підтримки деяких суддів [1; 2]. Як свідчить історія кримінальної юстиції зарубіжних країн, на законодавчому рівні пробація була закріплена набагато пізніше, аніж почала використовуватися на практиці. Саме тому, на нашу думку, при створенні національної моделі пробації в Україні використання формально-юридичного та порівняльного методів є явно недостатнім.

Складається враження, що вітчизняні вчені та практичні працівники органів системи кримінальної юстиції захопилися змінами до кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства у пошуках української моделі пробації. Внаслідок цього, поза увагою фактично залишився більш важливий аспект пробаційної діяльності – соціальна робота. Не варто забувати з самого початку була формою соціальної роботи, аніж засобом карального, формалізованого впливу.

Отже, у цій статті ми ставимо за мету поглянути на деякі проблеми створення української моделі пробації, але не крізь призму кримінального закону, а враховуючи, що пробація у перспективі має стати з’єднувальною ланкою між соціальною роботою та покаранням. Тому достатньо необґрунтованою є відсутність уваги вчених та експертів, які працюють над створенням системи пробації в Україні, до положень Закону України «Про соціальні послуги» та інших нормативних актів, які безпосередньо стосується надання соціальних послуг окремим категоріям населення.

Порівняння понять «пробація» та «соціальні послуги», що міститься у згаданому вище законі, надає можливість сформулювати декілька висновків.

Так, за визначенням експертної групи ЮНІСЕФ, яка розробила Концепцію створення в Україні системи пробації, остання визначається як «комплекс наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються за рішенням суду до осіб, обвинувачених або винних у вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості» [9]. Отже, це – комплекс заходів, який передбачає, серед всього іншого, надання соціальних послуг окремим категоріям осіб.

«Соціальні послуги» в Законі визначені як «комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя» [10]. Можна легко переконатися, що пробація є частиною більш широкого поняття «соціальні послуги», а засуджені та обвинуваченні особи можуть розглядатися в контексті поняття «індивіди» або «соціальна група» [11].

Відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України виконання кримінальних покарань в Україні здійснюється з урахуванням мети ресоціалізації засуджених. Щодо ж соціальних послуг, то останні надаються з метою соціальної адаптації осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах. Виходячи з того, що законодавець надає однакового значення поняттям «ресоціалізація» (Кримінально-виконавчий кодекс України) та «адаптація» (Закон України «Про соціальні послуги»), можна впевнено сказати, що і виконання кримінальних покарань, і надання соціальних послуг переслідують одну і ту ж саму формально проголошену мету.

У Законі «Про соціальні послуги» використовується поняття «складні життєві обставини», які визначаються як «обставини, що об'єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв'язку із старістю або станом здоров'я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім'ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо)». Цей список складних життєвих обставин, звичайно, не можна назвати повним, але такі обставини, як безпритульність, відсутність житла або роботи, малозабезпеченість, психологічні та психічні розлади традиційно розглядаються або як передумови вчинення злочинів, або як наслідки залучення особи до орбіти діяльності органів системи кримінальної юстиції.

Виникає запитання щодо віднесення служби пробації до категорії «соціальні служби», які в зазначеному вище Законі визначені як «підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання, а також громадяни, що надають соціальні послуги особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги».

Отже, йдеться про підприємства, установи, організації і навіть громадян. Але служба пробації, безумовно, матиме статус органу державної виконавчої влади. Так, наприклад, кримінально-виконавча інспекція (яка Державним департаментом України з питань виконання покарань розглядається як база для майбутньої служби пробації) має статус органу державної влади, що виконує правозастосовні та правоохоронні функції (ст.6, ст.10 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчої службу України» [12]. Отже, законодавство України про соціальні послуги вже сьогодні створює підстави для майбутньої колізії норм, що будуть регулювати діяльність служби пробації України, якщо пробація, сподіваюся, у майбутньому продовжуватиме розглядатися як з’єднувальна ланка між кримінальним процесом, виконанням покарань та соціальною роботою.

Ст.2 Закону України «Про соціальні послуги» закріплює основні засади надання соціальних послуг в Україні. Зазначається, що ними є: 1) сприяння особам, що перебувають у складних життєвих обставинах, які вони не в змозі подолати за допомогою наявних засобів і можливостей; 2) попередження виникнення складних життєвих обставин; 3) створення умов для самостійного розв'язання життєвих проблем, що виникають. Якщо ми будемо аналізувати пробацію як специфічне інституційне забезпечення надання соціальних послуг, то можуть виникнути певні складнощі. Говорячи про осіб, які потребують соціальних послуг, варто наголосити, що законодавець цілком вірно розставив пріоритети. Проте, аналізуючи пробацію в системи соціальних послуг, варто нагадати, що ця діяльність пов’язана з реалізацією заходів кримінальної відповідальності та виконанням кримінальних покарань. Тому з цієї позиції основними засадами соціальних пробаційних послуг є безпека суспільства та попередження рецидивної злочинності.

Ст.3 Закону України «Про соціальні послуги» містить перелік принципів, на підставі яких здійснюється соціальна робота в Україні. До них, зокрема, відносяться наступні принципи: адресність та індивідуальний підхід; доступність та відкритість; добровільність вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг; гуманність; комплексність;максимальна ефективність використання бюджетних та позабюджетних коштів суб'єктами, що надають cоціальні послуги; законності; соціальна справедливість; забезпечення конфіденційності суб'єктами, які надають послуги, дотримання ними стандартів якості, відповідальність за дотримання етичних і правових норм. У контексті питання, що розглядається у цій статті, особливу увагу викликає принцип добровільності. Може виникати закономірне питання: якою мірою пробація може розглядатися як соціальна послуга, якщо злочинці притягаються до відповідальності проти їх бажання. Саме тут варто наголосити на одному важливому моменті: не можна забувати, що пробація – це не просто формальне умовне засудження або відстрочення виконання вироку. Це – різновид соціальної роботи. Тому призначенню пробаційних заходів має передувати згода правопорушника на їх призначення. Саме цей важливий момент повинен знайти свої відображення у законодавстві, що буде закріплювати національну модель системи пробації для України.

Підтвердження цього можна знайти у ст.10 Закону, яка закріплює основні права отримувачів соціальних послуг. До них, серед всього іншого, відноситься право погоджуватися на соціальні послуги та право відмовлятися від них. Більше того, ст.6 Закону вказує на те, що отримання соціальних послуг є правом.

Є очевидним, що соціальні послуги не можуть бути примусовими. Є також очевидним і те, що пробація із самого початку свого існування розглядалася як специфічне інституційне забезпечення надання соціальних послуг певним категоріям злочинців. Отже, пробація також не може бути примусовою. Можна також згадати, що у законодавстві багатьох зарубіжних країн злочинець на пробації (пробаціонер) визначався як «клієнт пробаційних послуг», який надає згоду на застосування до нього пробаційних заходів.

Якщо відредагувати цю формулу, то можна зазначити наступне: 1) згода на пробацію є правом злочинця; 2) але після надання злочинцем своєї згоди на пробацію пробаційні заходи та прийняття відповідного судового рішення стають обов’язковими для нього.

Теоретично, можна було б продовжити й зазначити, що пробаціонер (клієнт пробації) може у будь-який момент відмовитися від надання соціальних послуг. Але відмова клієнта пробації «споживати» соціальні послуги, які зазначені у судовому рішенні, може призвести до реального відбуття покарання у виді позбавлення волі. Тому з цієї позиції, пробація в системі соціальних послуг характеризується дуалізмом, який може обґрунтовано розглядатися як виняток з принципів соціальної роботи. З іншого боку, цей фактор не дає підстав виключити пробації з переліку інституційних форм соціальної роботи. Отже, варто зробити наголос на проблемі «соціалізаційного насильства», яка є надзвичайно складною та потребує належної уваги при розробці національної моделі пробації в Україні.

Продовжуючи розгляд питання про принципи надання соціальних послуг в контексті створення національної системи пробації, варто також сфокусувати увагу на їх розташуванні у ст.3 Закону. Передусім це стосується принципу законності. Відверто кажучи, ми не можемо не підкреслити доцільності його розташування майже у кінці переліку принципів. Здається, що законодавець у цьому випадку підкреслив значущість тези «менше закону, більше справедливості». Проте наявність принципу соціальної справедливості після принципу законності у цьому переліку не дає таких підстав, що, на нашу думку, можна розглядати як його недолік.

Аналіз інших законів соціального «спрямування» свідчить про домінування принципу законності над принципом справедливості. Так, соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей ґрунтується на певному переліку принципів, де перше місце посідає принцип законності, проте справедливість як фундаментальна засада соціальної роботи взагалі відсутнє у переліку цих принципів [13].

Узагальнююче сказане вище, можна достатньо впевнено сказати, що створення системи пробації як соціального елемента системи кримінальної юстиції України є справою часу. Вже існує концептуальне обґрунтування для створення системи пробації в України та розроблені проекти відповідних нормативно-правових актів. Проте «розірваність» між два зазначеними вище складовими пробаційної діяльності може призвести до дисфункціональності цього інституту. Вже є значні напрацювання на предмет «пробація як елемент системи кримінальної юстиції», але цьому елементові фактично не надано статусу соціальної роботи, у чому ми вбачаємо перспективу як теоретичних розробок, так і практичних напрацювань.

Література:

1. Ягунов Д.В. Трансформація концептуальних засад діяльності служби пробації за рубежем // Віче. – 2008. – №10. – Джерело доступу www.viche.info/archive/943

2. Ягунов Д. Пробація: трансформація концептуальних засад та перспективи створення національної моделі в Україні // Актуальні проблеми європейської інтеграції. Збірник наукових праць з питань європейської інтеграції та права. Випуск третій. За ред. В.Кривцової та Д.Ягунова. – Одеса, «Фенікс», 2008.

3. Ягунов Д.В. Трансформація системи альтеративних покарань в Англії та Уельсі: можливість запозичення зарубіжного досвіду для України // Відновне правосуддя в Україні. – 2007. – №2(6).

4. Ягунов Д. Альтеративні санкції в сучасному пенальному ландшафті: тенденції, проблеми та перспективи // Актуальні проблеми політики. – Одеса, 2007. – Випуск 30.

5. Ягунов Д.В. Деякі проблемі обґрунтування національної моделі пробації в Україні // Актуальні проблеми європейської інтеграції. Збірник наукових праць з питань європейської інтеграції та права. Вип. 4. – Одеса: «Фенікс», 2008. – С.220-236.

6. http://dmytro-yagunov.at.ua/news/2008-06-30-1

7. Ця стаття не відображає погляди ЮНІСЕФ, робочої групи ЮНІСЕФ з питань розробки системи пробації або членів цієї робочої групи. Стаття віддзеркалює лише авторські погляди Д.В.Ягунова на проблему створення системи пробації в Україні

8. Концепція реформування кримінальної юстиції України. Затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. Джерело доступу – www.rada.gov.ua

9. www.probation.at.ua/news/2008-08-20-9

10. Закон України «Про соціальні послуги» // Відомості Верховної Ради, 2003, N45, ст.358. (Із змінами, внесеними згідно із Законом N1891-IV від 24.06.2004, ВВР, 2004, N50, ст.537 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. Джерело доступу – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=966-15

11. Ягунов Д.В. Категорія соціального виключення як елемент концепції ресоціалізації засуджених та ув’язненнях // Актуальні проблеми державного управління. ― Одеса: ОРІДУ, 2003. - № 4 (16) ― С. 196-204.

12. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» // Відомості Верховної Ради України, 2005, №30, ст.409. Джерело доступу – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2713-15

13. Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» // Відомості Верховної Ради, 2005, N26, ст.354 // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. Джерело доступу – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2623-15

Категорія: Пробація | Додав: dmytro-yagunov (2008-09-16)

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]