Питання, що висвітлюються у статті, обумовлені кризою традиційних поглядів на покарання з притаманними йому цілями та функціями, що переважно базуються на ідеях класичної школи.

Тенденції, що характеризують системи кримінальної юстиції сучасних країн, надають підстави вказати на докорінну зміну поглядів на сутність покарання та особливості систем покарань. Зазначені тенденції порушують питання про права людини у сфері кримінальної юстиції та можливості їх дотримання, оскільки зміна поглядів на сутність покарання обумовлює зміну пріоритетів у роботі різних агенцій системи кримінальної юстиції, особливо пенітенціарних установ.

Ця стаття є продовженням наукових розробок автора, сфокусованих на висвітленні впливу глобалізації на основоположні засади формування й реалізації кримінальної політики та особливості функціонування сучасних пенітенціарних систем [1-4].

На сучасному етапі можна спостерігати відродження концепції соціального захисту, основи якої було сформульовано ще у ХІХ столітті представниками антропологічної школи (Ч.Ломброзо, Е.Феррі, Р.Гарофало, Д.Дріль). Ця школа розглядала злочин як прояв хворобливого, тобто небезпечного стану особи. Злочинець, на відміну від класичного підходу, не розглядався як раціональний актор, а його злочин – як прояв його вільного вибору.

Позитивістів не цікавило питання пошуку найточнішого співвідношення між тяжкістю злочину та обсягом кари, яке потрібно відшукати у кримінальному кодексі з метою досягнення цілей кримінального покарання. Класичні погляди щодо кримінальної відповідальності, що ґрунтувалися на карі та кримінально-правовому залякуванні, у такому випадку не спрацьовували. Суспільство могло вплинути на злочинців шляхом не покарання з його традиційними цілями, а за допомогою заходів безпеки, нерідко спрямованих на фізичне унеможливлення вчинення нових злочинів.

За висловленням видатного російського вченого Д.Дріля, антропологічна школа ставила за мету пошук дієвих засобів для як можна надійного захисту суспільства від злочинності, де головними засобами виступали заходи попередження, а засобами другорядними – покарання. Тому ця школа відмовлялася від пошуку «довільних рівнянь зла злочину та зла покарання, несумірних за своєю сутністю». Відносно злочинця вона ставила «лише розумно-утилітарні цілі, які повною мірою співпадають і з цілями етичними» [5, с.4].

На початку другої половини ХІХ століття набула популярності школа соціального захисту (Ф.Граматика, М.Ансель). Основні її позиції можна викласти наступним чином: 1) засоби боротьби із злочинністю повинні розглядатися як засоби убезпечення суспільства, а не покарання індивіда; 2) соціальний захист передбачає нейтралізацію правопорушника або шляхом його ізоляції від суспільства, або шляхом застосування виправних заходів; 3) кримінальна політика на основі соціального захисту повинна більше орієнтуватися на індивідуальне, аніж на загальне попередження злочинів, тобто повинна бути спрямованою на ресоціалізацію правопорушника [6, с.60].

На жаль, у межах цієї статті ми не маємо можливості більш детально зупинятися на основних положеннях антропологічної школи та соціального захисту. Проте у контексті питання, що розглядається, варто зазначити, що в умовах сьогодення з трансформацією систем покарань безпосередньо пов’язане саме поняття безпеки суспільства. Йдеться про появу на науковому горизонті оновленого поняття «безпека суспільства».

Сьогодні можна почути, що перехід від «виправлення засуджених» до «безпеки суспільства» нагадує сталінські часи, де поняття покарання було замінено терміном «заходи соціального захисту». Є.Захаров зазначає, що український законодавець, визначаючи захист інтересів особи, суспільства і держави як єдину мету кримінально-виконавчого законодавства, тим самим фактично знову впроваджує у національне законодавство концепцію захисту суспільства від злочинців, що була основою радянського кримінального законодавства (ВТК РРФСР 1924 року та ВТК УРСР 1925 року). Підміна мети кари «захистом інтересів особи, суспільства і держави» є, на його думку, прагненням відмовитися від поняття покарання, виробленого наукою кримінального права України, розмити чіткі межі реальної кримінальної відповідальності та відкинути основні положення теорії виконання покарань [7].

З цим важко не погодитися. Проте варто наголосити, що глобалізація суттєво вплинула і на покарання, і на філософське обґрунтування основних засад організації його застосування та виконання [8, с.291]. За останнє десятиліття з’явилося чимало факторів, які надають підстави для критичного погляду на можливість застосування прикладів з історії кримінального права.

Щодо історії, варто згадати один цікавий документ. На Першому національному пенітенціарному конгресі у м. Цинцинаті (США) у жовтні 1870 року американський в’язничний адміністратор З.Брокуей представив доповідь на тему «Ідеал правильної пенітенціарної системи». Основними положеннями доповіді були наступні: 1)  головна мета в’язничної системи – захист суспільства від злочинців шляхом їх ізоляції; 2) кара злочинців не може бути метою функціонування в’язничної системи; 3) причини злочину у першу чергу пов’язані з особою злочинця, і лише потім – із соціальними умовами [5, с.609].

Ці ідеї, як це не парадоксально, більше підходять для визначення ідеологічного обґрунтування кримінально-правового реакції саме у сучасних країнах. У значній кількості зарубіжних держав (і не тільки західних) кримінальне право з великим інтересом починає дивитися на позитивізм, але без суто анатомічних моментів, за якими у ХІХ столітті намагалися визначити природного злочинця. Сучасне кримінальне право ці анатомічні моменти мало цікавлять, враховуючи, що ресоціалізація злочинців «не працює» і до того ж коштує надзвичайно дорого. Тому навіщо переобтяжувати нею кримінальне право?

Більше того, глобалізація примушує сучасних соціологів ставити наступне питання: якщо ресоціалізація можлива, то кому вона потрібна? Як слушно зазначив З.Бауман, «на відміну від епохи, коли … відкрився перший виправний дім, сьогодні питання «реабілітації» не скільки є дискусійним, скільки неактуальним. Кримінологи ще певний час будуть «ламати списи» через старі, але невирішені питання ідеології покарання. У мисленні сучасних практиків пенітенціарної системи найважливіші зміни полягають як раз у відсутності щирих або лицемірних «декларацій про реабілітаційні намірів». … Те, що ув’язнені роблять у своїх одиночних камерах, нікого не хвилює. Головним є те, що вони там просто перебувають» [9, с.156-159]. 

У цьому контексті варто було б вказати на вельми цікавий момент, який можна було б використовувати у дискусії щодо другого життя концепції природженого злочинця в умовах глобалізованого суспільства.

Якщо говорити про вчення Ломброзо, то майже у кожному підручнику з кримінології сьогодні зазначається, що ломброзіанство було надзвичайно цікавою теорією, що Ломброзо провів величезну кількість польових досліджень, що представники антропологічної школи здійснили неабиякий вплив на розвиток кримінології. Проте вчення його, начебто, було ненауковим.

Дійсно, яке ж може мати відношення анатомія, спрямована на визначення типу природного злочинця за його антропологічними ознаками, до науки та високих принципів кримінальної політики? Зауваження є абсолютно слушним та обґрунтованим. Але на фоні цієї анатомії із поля уваги випадають позитивістські погляди на сутність покарання, які були пов’язані із захистом суспільства. Ще раз можна нагадати, що у багатьох сучасних країнах погляди на покарання пов’язуються не з виправленням, а саме з безпекою суспільства, де виправлення злочинця грає роль інструменту, але ніяк не мети.

У цьому контексті можна пригадати два факти, які надають висловленому вище додаткового обґрунтування. По-перше, те, що відомий усім детектор брехні (поліграф) було вперше сконструйовано та використано для потреб слідчої практики саме Чезаре Ломброзо.  По-друге, цікаво було б нагадати, що у 2007 році англійський парламент прийняв закон «Про управління злочинцями» [10]. Одним з положень цього закону є те, що, засуджені за статеві злочини особи, умовно звільнені із в’язниць, зобов’язані регулярно проходити перевірки на детекторі брехні, щоб «робити внесок у здійснення більш безпечного управління цими злочинцями в умовах вільного суспільства» [11]. Тому можна впевнено сказати, що ломброзіанство – як його антропологічну складову, так і соціальну – сучасна кримінологія зарано залишила на музейних полицях, повісивши на них ярлик «реакційних теорій».

Щодо невизначених вироків – одного з «найулюбленіших» інструментів позитивізму, то, не зважаючи на їх тотальну суперечність стандартам з прав людини, вони також не являють собою приклад з історії кримінології. Сучасний соціальний захист здебільшого базується на категорії incapacitation, тобто на фізичному унеможливленні злочинців вчиняти рецидивні злочини. Ця концепція виходить з того, що певна частка злочинців вчиняє велику кількість тяжких злочинів. Тому запорука безпеки суспільства полягає у створенні умов для унеможливлення вчинення нових злочинів. І, звичайно, для найбільш небезпечних злочинців єдиним превентивним засобом буде невизначене ув’язнення.

Так, у 2008 році у Франції було прийнято закон, відповідно до якого, особи, яких було засуджено до позбавлення волі на строк понад 15 років, і які розглядаються як загроза для суспільства, не будуть звільнятися на волю навіть після відбуття покарання. Замість цього вони будуть переводитися до так званих «громадських медико-юридичних центрів» [12, с.47].

Відповідно до канадського законодавства, якщо є підстави вважати, що певна особа буде вчиняти рецидивні злочини, то суддя може застосувати щодо неї додаткові заходи безпеки у виді постпенітенціарного нагляду на строк до 10 років.

Далі можна продовжити цей список.

У багатьох країнах на законодавчому рівні прийнято рішення про застосування до окремих категорій осіб, що вчинили статеві злочини, кастрації за допомогою хімічної ін’єкції.

У США хімічна кастрація існує як вид кримінально-правового впливу з 1907 року [6, с.47]. Англійський уряд дозволив проводити хімічну кастрацію на добровільній основі для педофілів, які закінчують відбувати свій термін ув'язнення і готові вийти на волю. Подібна процедура вже діє в Ізраїлі, Канаді, Швеції та в Данії. Польща, Іспанія та Чехія розмірковують над цим питанням. У Франції в 2005 році також почалася кампанія за зміцнення суспільної безпеки й запобігання рецидивних злочинів на сексуальному ґрунті, і ґвалтівникам почали надавати спеціальні препарати для зниження статевої активності.

Ця ідея вже знайшла свою підтримку навіть у Росії, де в липні 2009 року було прийнято федеральний закон, відповідно до якого встановлено більш суворі покарання за зґвалтування дітей та розпусні дії щодо них. Очевидно, що єдина мета, яку переслідує цей закон, полягає в убезпеченні суспільства. Крім збільшення строку ув’язнення за зґвалтування неповнолітньої та розпусні дії щодо неповнолітніх, російський законодавець, крім цього, передбачив можливість застосування до зазначених осіб додаткового покарання у виді заборони займати певні посади або займатися певною діяльністю строком до 20 років [13].

У Білорусі з міркувань безпеки суспільства та необхідності його морального оздоровлення пропонуються більш радикальні заходи. У 2005 році у Палаті представників цієї країни було висловлено думку щодо необхідності прийняття закону про насильницьку стерилізацію громадян, які ведуть асоціальний образ життя [14]. З цього приводу взагалі важко давати які-небудь коментарі.

Щодо категорії «природжений злочинець», «небезпечний злочинець» або «злочинець за звичкою», то у багатьох сучасних країнах поширена практика внесення осіб, які раніше засуджувалися за тяжкі злочини, переважно статеві, до спеціальних реєстрів.

Так, у штаті Аляска (США), наприклад, відповідно до Закону «Про реєстрацію злочинців, що вчинили статеві злочини», кожен такий злочинець або особа, яка раніше засуджувалася за викрадення дітей, при перетині кордону штату повинні зареєструватися у відповідних органах. Важливою особливістю цього закону, що він має зворотну силу та розповсюджується на осіб цієї категорії, навіть якщо вони вчиняли злочини до набрання ним сили [15]. У справі Smith v. Doe Верховним Судом США було зазначено, що положення закону не порушують права та свободи, передбачені законодавством, через те, що його положення є «непунітивними» та являють собою «цивільну програму, спрямовану на убезпечення суспільства». Аналогічними положеннями характеризується законодавство інших штатів.

В США подібні реєстри існують як на національному рівні, так і на рівні окремих штатів. У Великій Британії усі зареєстровані педофіли внесені до спеціального реєстру (Violent and Sex Offender Register). Інші європейські країни можуть надати аналогічні приклади. Більше того, сьогодні лунають заклики щодо створення подібного реєстру на рівні всього Європейського Союзу.

Отже, у законодавстві багатьох сучасних країн офіційно визнано наявність небезпечного типу злочинця, що примушує пригадати Ломброзо та антропологічну школу. Якщо ще більше замислитися, то на думку спадає інститут особливо небезпечного рецидивіста, який в Україні було ліквідовано як такий, що суперечить стандартам з прав людини.

Кримінальне законодавство багатьох американських штатів оперує поняттям «закоренілого злочинця» (persistent offender). Станом на 2004 рік закони вже 26-х штатів надавало можливість автоматично застосувати довічне позбавлення волі без перспектив умовного звільнення із в’язниці у випадку третього засудження особи за вчинення злочинів, які відносяться до категорії фелоній. У березні 2003 року Верховний Суд США висловив думку, що подібні вироки не порушують Конституції США [16]. Це мало місце у двох його рішеннях – у справі Ewing v. California та у справі Lockyer v. Andrade.

В Англії та Уельсі ця ідея знайшла своє відображення в Crime (Sentences) Act (1997).

У багатьох штатах Австралії взагалі на законодавчому рівні існує поняття «злочинця за звичкою». Відповідно до Habitual Criminals Act (Новий Південний Уельс, 1957), якщо суддя дійде висновку, що певна особа, якщо вона раніше двічі засуджувалася до позбавлення волі, є небезпечно для суспільства, він може оголосити цю особу злочинцем за звичкою та додати до основного вироку певний превентивний строк з метою захисту суспільства.

Канадське законодавство також містить відповідну категорію. До 1947 року законодавство цієї країни передбачало можливість стигматизації окремих злочинців статусом «dangerous sex psychopath». У період 1948-1977 років такі особи отримали статус «dangerous sex offender», і щодо них судді могли використовувати невизначені вироки. З 1977 року це поняття було розширено до «dangerous offender» [17. с.297-301]. 

Подібні заходи, як і в США, канадський суд визнав конституційними з огляди на інтереси суспільства. У рішенні Lyons v. the Queen було зазначено, що «особа не карається за те, що вона може зробити. Покарання виходить із вже фактично вчиненого специфічного злочину» [18].

Розглядаючи нові заходи, які з’явилися останнім часом у кримінальних кодексах зарубіжних країн, можна згадати і електронний моніторинг. Говорити про те, що подібний захід спрямований на виправлення злочинця категорично не можна. Це – віртуальна в’язниця, яка коштує набагато менше, аніж ув’язнення.

Отже, електронний моніторинг, територіальні обмеження, обмеження в певних правах, статус «небезпечного злочинця» або «злочинця за звичкою», реєстри небезпечних злочинців, хімічна кастрація, максимальні строки ув’язнення, невизначені вироки, заборона контактів з потенційними жертвами, заборона застосовувати умовно-дострокове звільнення, обов’язок регулярно проходити тестування на детекторі брехні – що це? Як можуть подібні заходи розцінюватися с позицій класичного кримінального права, що ґрунтується на концепції свободи волі, раціонального вибору, з пошуком балансу між тяжкістю злочину та суворістю покарання? Яке місце мають посісти подібні заходи у класичних системах традиційних покарань? Аналізувати усі ці приклади у категоріях покарання було б необґрунтовано. Беручи до уваги їх функціональну спрямованість, варто віднести їх до категорії заходів безпеки.

На перший погляд, говорити про друге життя антропологічної школи в умовах сьогодення наївно. Проте, проаналізувавши наслідки кризи покарання та зміну сутності в’язниці як соціальної інституції, можна сказати, що ця наукова концепція дедалі більше здається такою, що відтворює реальний стан речей.

Відповідно до частини 2 статті 50 Кримінального кодексу України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а  також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Проте варто наголосити, що ресоціалізація злочинців вже як п’ятдесят років перебуває у занепаді як на концептуальному рівні, так у практичній площині. Щодо загальної превенції, то ефект кримінально-правового залякування взагалі неможливо підрахувати. Про превенцію спеціальну можна говорити в аспекті її впливу на злочинців з невеликим кримінальним досвідом [17, с.326]. І, взагалі, одночасне існування проголошення превенції та ресоціалізації як цілей покарання створює конфлікт між зазначеними вище категоріями.

З іншого боку, позбавлення водійських прав – чи несе воно в собі реабілітаційний потенціал? Яку мету ставить перед собою службовець кримінально-виконавчої інспекції, призначаючи, наприклад, зустріч у приміщенні інспекції з засудженим футбольним хуліганом саме під час певного футбольного матчу, де можна було очікувати прояви агресії з боку цієї особи? Який реабілітаційний потенціал несе довічне ув’язнення?

Аналізувати злочин інакше, аніж як раціональний вибір злочинця надзвичайно важко, може навіть неможливо. З іншого боку, можна впевнено сказати, що питання про існування свободи волі, сьогодні стало знову дискусійним. «Якщо виходити з того, що поведінка визначається свободою волі, більшість виправних програм повинні будуватися на принципах морального перевиховання й комбінації прийомів стимулювання та примушення, заснованих на тезі, що злочин не приносить вигоди» [6, с.22]. Проте варто нагадати, що історія пошуку «філософського каменю» для реабілітаційного впливу так і не надала вагомих аргументів на користь «морального перевиховання», тобто ресоціалізації у будь-яких варіаціях.

Питання свободи волі втрачає актуальність з огляду на кризу традиційного покарання. Це суто філософське питання залишається без відповіді, хоч, з іншого боку, це не заважає будувати кримінальне законодавство на принципах класичної школи з додаванням елементів інших шкіл, де далеко не останнє місце посідає соціальний захист.

Але соціально-економічні зміни, обумовлені глобалізаційними викликами, не можуть не «зачіпати» «традиційне» кримінальне право з його класичними поглядами. Саме тому можна зрозуміти, чому на сучасному етапі концепція захисту суспільства має стільки прибічників. Буд-який відступ від класичного кримінального права створює підґрунтя для бурхливого розвитку теорій, які так чи інакше асоціюються із соціальним захистом. Враховуючи, що формула соціального захисту розглядалася як поєднання «ізоляції (або іншої форми нейтралізації злочинної поведінки) та «виправлення» і що виправлення вже втратило свою актуальність, увага мимоволі фокусується на нейтралізації. Враховуючи сучасні тенденції розповсюдження технологій соціального контролю, ми можемо говорити не тільки про ув’язнення, але й про альтернативні йому заходи.

Це, безумовно створює реальну небезпеку для прав людини у сфері кримінального судочинства. Тому є надзвичайно важливим, щоб рух у напрямку убезпечення суспільства не ініціював конфлікту з міжнародними актами про права людини та створював реальний баланс між інтересами суспільства та інтересами людини.

 

Література:

1. Ягунов Д. Альтернативні санкції в сучасному пенальному ландшафті // Актуальні проблеми політики. – Одеса, 2007. – Випуск 30. – С.204-211.

2. Ягунов Д. Глобалізація пробації або глобалізація соціального контролю? Перспективи розвитку концепції пробації у ХХІ ст.  // Актуальні проблеми політики. – Одеса, 2008. – Випуск 34. – С.115-121.

3. Ягунов Д.В. Трансформація системи альтеративних покарань в Англії та Уельсі: можливість запозичення зарубіжного досвіду для України // Відновне правосуддя в Україні. – 2007. – №2(6). – С.67-72.

4. Ягунов Д. Пробація у ХХІ столітті: перевинахід, модернізація або знищення // Закон і обов’язок, 12 лютого 2009 року.

5. Дриль Д. Преступность и преступники. Учение о преступности и мерах борьбы с нею. – М., 2006. – 770 с.

6. Фокс В. Введение в кримнологию. – Москва, 1985. – 312 с.

7. Захаров Є. Концепція «реформування» Державної кримінально-виконавчої служби є неприйнятною. Джерело доступу – www.civicua.org/news/view.html?q=986372  

8. Ягунов Д. Постіндустріальне «обличчя» в’язниці: деякі проблеми пенітенціарної політики та практики в епоху глобалізації // Актуальні проблеми державного управління. – Одеса, 2006. – №4 (28). – С.291-296.

9. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества. – М., 2004. – 188 с.

10. Offender Management Act 2007 (England and Wales). Джерело доступу – www.opsi.gov.uk/acts/acts2007/ukpga_20070021_en_1      

11. Rules for Mandatory Polygraphy for Sex Offenders. Consultation Paper CP (L) 20/08 Published on 19 September 2008. Джерело доступу – www.justice.gov.uk/consultations/docs/mandatory-polygraphy-consultation.pdf

12. Во Франции опасные преступники будут сидеть дважды // Преступление и наказание. – 2008. – №4. – С.47.

13. Федеральный закон Российской Федерации «О внесении изменений в Уголовный кодекс Российской Федерации» №215-ФЗ от 27.06.2009. Джерело доступу – http://document.kremlin.ru/doc.asp?ID=053829  

14. Бомжей и пьяниц стерилизуют? Белорусские новости, 02.06.2005.  Джерело доступу – http://news.tut.by/53908.html 

15. Джерело доступу  – www.oyez.org/cases/2000-2009/2002/2002_01_729   

16. Джерело доступу – www.usconstitution.net/const.html#Am8  

17.  Griffiths C., Verdun-Jones S. Canadian Criminal Justice. – Toronto-Vancouver, 1989. – 629 р.

18. Thomas Patrick Lyons v. Her Majesty the Queen and the Attorney General of Canada, the Attorney General for Ontario and the Attorney General of British Columbia Interveners (1987). Джерело доступу – www.canlii.org  

Надруковано - Ягунов Д.  Позитивізм та безпека суспільства або друге життя теорії природженого злочинця // Ринкова економіка: Сучасна теорія і практика управління. Том 12. Випуск 26, ч.2: збірник наукових праць / Одеський  національний університет імені І.І.Мечникова. - Одеса: Видавець В.П.Букаєв, 2009. - С.132-138.

Стаття базується на матеріалах монографії "Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування" (Одеса, 2009. - 314 с.).

http://dmytro-yagunov.at.ua/news/nove_vidannja/2009-09-29-100