Місце соціальної політики у процесі реформування пенітенціарної системи України - Пенітенціарна система - Publisher - Персональный сайт

Вівторок, 2016-12-06

Сайт Дмитра ЯГУНОВА

d.yagunov@gmail.com

Меню сайту

Форма входу
Категорії розділу
Пробація [4]
Пенітенціарна система [3]
Збірник наукових праць [0]
Шановні колеги! Запрошую Вас взяти участь у роботі над випуском збірника наукових праць „Актуальні проблеми європейської інтеграції”. Подробиці див. на сторінці "Збірник наукових праць "Актуальні проблеми європейської інтеграції"
Пошук
Головна » Статті » Пенітенціарна система

Місце соціальної політики у процесі реформування пенітенціарної системи України

Сьогодні дуже часто йдеться про ресоціалізацію засуджених та про необхідність гуманізації виконання покарань. Але кожного разу можна почути контраргументи, особливо від тих людей, які працюють у сфері кримінальної юстиції: а чи варто? А може краще подбати про захист прав потерпілих від злочинів або про інтереси працівників органів пенітенціарної системи? Ми вважаємо, що вимога вибрати щось одне із запропонованих альтернатив є несумісною з принципами соціальної держави. В умовах сьогодення брак уваги до вирішення соціальних проблем засуджених – це небезпека для законослухняного громадянина.

Ідеї щодо принципів та цілей діяльності в’язниці є наслідками настроїв, які панують у суспільстві. Чим більш пунітивне ставлення суспільства до в’язниці, тим більше негативних наслідків вона має. Більшість українського суспільства продовжує розмірковувати про в’язницю у термінах високих стін, сторожових вишок та охорони. Вивчення громадської думки свідчить про те, що сьогодні українське суспільство схиляється до пунітивного, але не соціально спрямованого мислення: „Тільки закрийте їх – і утримуйте їх так, щоб ми не чули!”. Згідно з опитуванням, що було проведене нами серед громадян України, Росії, Молдови, Грузії, Бєларусі, 61% респондентів впевнені, що ціль ув’язнення – це розплата за злочин, а 80% – це очищення суспільства від злочинців. Іншими словами, більшість людей переконані, що покарання повинно бути тільки покаранням, і в’язниці повинні бути тільки в’язницями. Лише 9% опитаних нами респондентів вважають, що термін „соціальна робота” може застосовуватися до засуджених. Подібні думки панують не тільки серед населення в цілому, але й серед в’язничного персоналу. Як висловився нам в інтерв’ю один з керівників в’язничного відомства з Магаданської області (Росія): „Зек – це не тимчасовий статус. Зек – це професія”.

В Україні засуджені є чисельною соціальною групою, яка характеризується найбільшим ступенем соціального виключення, і яка повинна привертати найбільшу увагу в сфері забезпечення стабільності соціальних процесів. Існування такої групи є реальною небезпекою для суспільства не тільки з погляду негативної динаміки злочинності, а й у світлі регулярного порушення прав людини з боку держави, що тягне за собою зростання жебрацтва та бідності, розповсюдження захворювань на туберкульоз, посилення соціальних протиріч тощо. Тому органи державної влади і місцевого самоврядування та суспільство в цілому повинні змінити своє ставлення до цієї соціальної групи і розглядати засуджених і ув’язнених не як ворогів, а як повноцінних громадян.

Проблема ресоціалізації засуджених в Україні має під собою вкрай негативну основу: діяльність державних інституцій у напрямку пенітенціарного і постпенітенціарного впливу фактично ніколи не розглядалася як єдиний комплексний напрямок соціальної політики. В літературі лише зазначається, що засуджені потребують соціальних послуг. Ця діяльність завжди аналізувалася лише у світлі боротьби зі злочинністю. Але в’язниця сьогодні робить один з найбільш суттєвих „внесків” в ті проблеми, на розв’язання яких спрямована соціальна політика.

Україна проголошена соціальною державою, тому ресоціалізація повинна бути правом засуджених. Беручи до уваги особливості засуджених та ув’язнених як соціальної групи в Україні, можна стверджувати, що сьогодні їх ресоціалізація повинна розглядатися як один з головних пріоритетів державної соціальної політики, що передбачає створення відповідних управлінських механізмів.

Якщо розглядати проблеми реформування пенітенціарної системи, то, як ми вважаємо, практично неможливо сказати, коли потрібно починати це реформування і коли потрібно його завершувати. В’язниця, як би вона не називалася, є тим інститутом, без якого не може існувати жодна держава в світі. Вона – безумовна. Але водночас в’язниця є однією з найменш успішних соціальних інституцій [1, с.107].

В’язниця завжди асоціюється з чимось негативним, і з цим важко не погодитися. М.Фуко слушно підкреслює, що „в’язницю в її реаліях і очевидних наслідках відразу ж оголосили великою поразкою кримінального правосуддя” [2, с.377-392]. Незважаючи на проголошення офіційних цілей покарання в пенітенціарних установах, негативні процеси домінують над позитивними [3, с.5].

Але „відомі всі вади в’язниці. Відомо, що вона небезпечна, якщо не марна. І все-таки ніхто не знає, чим її можна замінити. Вона – огидне рішення, без якого, очевидно, не обійтися” [2, с.387]. І питання полягає в тому, в якій мірі держава може вирішувати негативні наслідки її діяльності. За активністю і спрямованістю діяльності держави у справі пенітенціарної техніки можна судити і про рівень розвитку демократії. І, на наш погляд, справедливим є те, що „в жодному місці ви не зможете проникнути в саму сутність політичної системи країни в такій мірі, як у в’язниці. Чим ближче суспільство до тоталітарного, тим ближче воно впізнає себе в суспільстві ув’язнених” [4, с.120].

Що стосується України, то тут ми хотіли б наголосити, що неможливо створити певний алгоритм дій з реформування пенітенціарної системи, вирішити всі ці проблеми за допомогою створення нового органу влади, наділення новими повноваженнями вже існуючих органів влади й управління або прийняття нового закону. Реформування всього того, що “функціонує” сьогодні у вітчизняній пенітенціарній системі – це косметичний ремонт, у той час коли потрібен ремонт капітальний. Необхідні більш широкі і масштабні заходи одночасно на теоретичному рівні і в практичній площині. Необхідна корінна зміна філософії виконання кримінальних покарань, де ресоціалізація розглядалася б як основа діяльності пенітенціарних установ. У вітчизняному законодавстві ресоціалізація вже визначена як мета діяльності установ, які виконують покарання. Але в умовах, коли на фоні нових ідей використовуються застарілі методи нерідко ресоціалізація сприймається як нові правила дорожнього руху: а навіщо їх виконувати?

Коли йдеться про реформування вітчизняної пенітенціарної системи, нерідко можна зустріти твердження, що пенітенціарна система має стати більш гуманною. Але ми вважаємо, що цього недостатньо. Пенітенціарна система повинна стати, перш за все, соціально орієнтованою, коли б виконання покарань розглядалося як один з напрямків соціальної політики державі. Україна повинна зробити один величезний крок до розуміння, що неможливо відділити пенітенціарну політику від соціальної політики, що „відносини пенітенціарної політики і політики соціальної – це відносини двох структурних частин одного цілого [5, с.121].

По-друге, пенітенціарна система повинна стати справедливою. Ми вважаємо, що домінування принципу законності упродовж всього історичного розвиту радянської, а згодом і української в’язниці є підґрунтям для багатьох проблем. І сьогодні творчий процес ресоціалізаційного впливу на злочинця постійно “підганяється” під “прокрустове ліжко” нормативних документів. Справедливість та чесність – ось те, чого бракує сьогодні українській в’язниці. Жодна формально проголошена мета покарання не може бути досягнута, якщо зі злочинцем не поводяться чесно та справедливо. Св. Августин сказав: „Що є держава без справедливості? Банда розбійників” [6, с.45]. „Більше справедливості, менше закону” [7, с.2] – це набагато важливіше, ніж механічне виконання формальних приписів. „Є дуже важливим, щоб усі в’язничні системи управлялися чесно і справедливо” [8, с.104]. „В наших в’язницях повинна бути справедливість, яка не повинна закінчуватися, як тільки ув’язнений покине в’язницю” [9].

Далі. Пенітенціарна діяльність може розглядатися як послуга, як „соціальна продукція”. Вона може оцінюватися потенційними споживачами – тобто усіма громадянами, які мають право вказати на різні негативні аспекти цієї діяльності і рекомендувати шляхи покращення надання пенітенціарних послуг. Тому одним з найбільш важливих кроків на шляху реформування вітчизняної пенітенціарної системи ми вважаємо її перетворення із закритої автономної мілітаризованої організації на цивільну відкриту службу: „В демократичному суспільстві робота у в’язниці – це цивільна служба. В’язниці, як школи та лікарні, повинні управлятися цивільною владою і роботи свій внесок до громадського добробуту. Міністри і управлінці повинні мати на увазі, що робота у в’язниці – це важлива цивільна служба” [8, с.13].

Пенітенціарна система повинна стати прозорою і підзвітною суспільству: „В’язнична система повинна  бути прозорою і відкритою для суспільства” [10]. „В’язнична влада повинна бути підзвітною виборним органам законодавчої влади і інформувати громадськість про діяльність та наміри в’язниці” [8, с.13]. Справа в тому, що українська в’язниця так і не звільнилася з того ореолу секретності, який оточував все, що так чи інакше стосувалося в’язниці. “Радянська секретність залишила свій слід на національній свідомості” [11]. “Система секретності була однією з головних якостей комуністичної влади” [12, с.187]. Українська пенітенціарна система також залишається terra incognita: все ще дуже непросто здобути повноцінну статистичну інформацію про діяльність в її різних сферах. Офіційна інформація щодо пенітенціарної системи України була невідомою навіть для Ради Європи до 2001 року [13; 14; 15]. О.Солженіцин зазначав, що „у СРСР було неможливо опублікувати повне наукове дослідження з виправних питань з усіма статистичними даними” [16, с.331]. Перед дослідником у пострадянській Україні постає така ж сама проблема. Свіжу “пенітенціарну” інформацію набагато легше дістати, використовуючи ресурси різних “поважних” міжнародних організацій, ніж джерела вітчизняного пенітенціарного відомства. Ми звертаємо увагу на прозорість, тому що ресоціалізація засуджених – це відкритий процес, а соціально орієнтована пенітенціарна система – це відкрита система. Якщо вона не буде відкритою, не буде можливостей для громадського контролю і підзвітності перед інститутами суспільства.

Радянську і пострадянську в’язницю постійно хтось контролював і наглядав, але це не робило її підзвітною суспільству. Сьогодні посадові особи пенітенціарних установ законом не зобов’язані доповідати інститутам суспільства, чому саме це рішення було прийняте, чому впроваджується саме ця політика, які були альтернативи і чому з усіх альтернатив була обрана та або інша. Суспільство хоче бачити свої пенітенціарні установи прозорими, тому механізми підзвітності мають стати одним з головних уроків для української пенітенціарної системи: „Важливо, щоб громадськість і засоби масової інформації були обізнані про цінності, на основі яких працює в’язниця. Якщо роль в’язниці у суспільстві розуміється правильно, з’являється більше можливостей для підтримки суспільством ініціатив в’язничної влади у напрямку впровадження дієвих заходів” [8, с.18].

Українська в’язниця повинна стати прозорою, тому що в’язничні проблеми ніколи не можуть бути вирішені тільки в’язницею без допомоги суспільства. І як суспільство може надавати допомогу в’язниці, якщо воно не знає, що відбувається у в’язниці? Як висловився О.Солженіцин: „Відкритість, чесна і здорова відкритість – це перша умова здоров’я кожного суспільства, і нашого також” [17, с.13]. Р.Макклірі підкреслив, що „перший крок до змін полягає у перегляді офіційних норм традиційних тотальних інституцій. Недоліки старої в’язничної системи стають відомими після впровадження політики відчинених дверей і доступу кожного до всього у тотальній інституції” [18, с.168-169].

Усі ці висловлення набувають особливої актуальності, коли ми говоримо про відносини між в’язницею і суспільством. У практичній площині це може означати зобов’язання пенітенціарних установ періодично доповідати місцевим органам влади про стан справ у підпорядкованих їм установах, публікувати і відкрито розповсюджувати ці доповіді. Те ж саме повинно здійснюватися і на загальнодержавному рівні. Україна є членом Ради Європи, тому ці доповіді повинні містити інформацію, яка надається країнами-членами цієї організації до статистичних збірників [13; 14; 15]. Ці доповіді повинні також містити пояснення політики, яка впроваджуються, і чому саме така політика була обрана для впровадження. Ми хочемо наголосити, що все це має бути не правом, а юридичним обов’язком пенітенціарного відомства і його регіональних органів.

Далі ми хотіли б загострити увагу на питанні, яке безпосередньо має пряме відношення до перетворення української пенітенціарної системи на соціально спрямовану організацію. Йдеться про демілітаризацію в’язниці і відокремлення її від поліцейського апарату. “В демократичних суспільствах люди посилаються до в’язниці незалежними суддями, які діють під контролем цивільної влади. В’язничний персонал повинен мати статус цивільних службовців” [19]. Інша причина, яка заслуговує на увагу, чому пенітенціарні установи повинні управлятися цивільною владою, має безпосереднє відношення до ресоціалізації засуджених. Усі злочинці повертаються до суспільства, тому питання налагодження зв’язків між адміністрацією пенітенціарних установ та іншими органами управління є вкрай важливими. Ці зв’язки потенційно будуть міцнішими, якщо цивільна структура буде вести діалог з іншою цивільною структурою, а не з мілітаризованою організацією [8, с.85]. „В’язниці повинні бути частиною цивільної кримінальної юстиції, а не частиною мілітаризованої або поліцейської структури” [10]. „Повинен існувати чіткий розподіл функцій поліції та прокуратури, судової влади і пенітенціарної системи” [20].

Україна зробила дуже важливий крок вперед у процесі реформування пенітенціарної системи, створивши автономне пенітенціарне відомство. Створення Державного департаменту з питань виконання покарань як органу, незалежного від МВС, було зроблено на основі рекомендацій Ради Європи припинити усі організаційні зв’язки в’язниці з військовою організацією та міліцією. Але, на жаль, ці зв’язки залишилися. Традиційно пенітенціарні установи розглядаються не як соціальні інституції, а як представники органів, що ведуть боротьбу із злочинністю. Але, як зазначає Г.Радов, „в’язниця ― не панацея в боротьбі із злочинністю. Її навіть не можна розглядати як домінуючий фактор” [21, с.52]. Тому одним із головних напрямків реформи української пенітенціарної системи є тотальне відокремлення пенітенціарної діяльності від діяльності поліцейської.

На закінчення всього, що було висловлене вище, слід констатувати, що сучасна українська пенітенціарна система перебуває у глибокий кризі. Переповнення пенітенціарних установ, порушення прав людини і тортури, недостатнє фінансування, розповсюдження туберкульозу та інших інфекційних захворювань, прогалини у законодавстві – все це має негативний вплив на функціонування пенітенціарної системи України і досягнення пенітенціарними установами офіційних цілей покарання. Безумовно, за роки незалежності багато чого зроблено, але за цей період неможливо змінити те, що насаджувалося упродовж 70 років. Ми критикуємо радянську в’язницю не за те, що вона радянська, а за те, що будувалася вона на рабстві, тотальній секретності, колективізмі і мілітаризації, тому і була несумісна з триманням ув’язнених з чесністю, справедливістю і повагою. І українська в’язниця багато в чому залишається, на жаль, “радянською”.

Багато людей сьогодні вважають, що символічний ГУЛАГ пішов у історію назавжди. Але чи можна назвати це твердження вірним на сто відсотків? Може було б вірнішим сказати, що „правителі змінилися, Архіпелаг залишився”? [22, с.484].  Що „ГУЛАГ існує, але існує в нових формах, які чекають на свого літописця”? Що „масштаби змінилися, жорстокість – ні” [23, с.67]? Ми вважаємо, що в цих словах є багато істини. Принципи та інструменти соціальної політики, на жаль, не зайняли свого місця у діяльності елементів пенітенціарної системи сучасної Україні. Реформування вітчизняної пенітенціарної системи у відповідності зі світовими та європейськими стандартами неможливе без включення поняття “виконання покарань” до категорій соціальної політики. Ми маємо надію, що у процесі подальшого реформування пенітенціарної системи та вітчизняного пенітенціарного відомства, що стоїть сьогодні на порядку денному, вимоги соціальної політики знайдуть свої відображення повною мірою.

 

 

Література:

1. Caltung J. ‘Prison: The Organization of Dilemma’, in Donald R. Cressey (ed.), The Prison: Studies in Institutional Organization and Change. New York, 1961. - 392 p.

2. Фуко М. Надзирать и наказывать. М.: Ad Marginem, 1999. ― 480 с.

3. Бундесон У. Надзор за отбывающими наказание на свободе. – М.: Юрид. лит., 1979. – 289 с.

4. Карклинс Р. Организация власти в советских исправительно-трудовых колониях. Комментарий специалиста // СОЦИС. – 1990. – №6. – С. 105-120.

5. Hudson B. Penal Policy and Social Justice. Hampshire and London, 1993.- 222 p.

6. Солженицын А. Раскаяние и самоограничение как категория национальной жизни // В Советском Союзе. Собрание сочинений. Том девятый. Вермонт-Париж, 1981. – 374 с.

7. Pendeleton J. ‘More Justice, Less Law, in David Ward and Malcolm Lacey (eds.), Probation: Working for Justice, London, 1995.

8. Coyle A. A Human Rights Approach to Prison Management. Handbook for prison staff. International Centre for Prison Studies, 2002 // www.prisonstudies.org

9. Coyle A. The Restorative Prison Project: The Myth of Prison Work Downloads: May 2001. International Centre for Prison Studies // www.kcl.ac.uk

10. A New Agenda for Penal Reform. International Penal Reform Conference. 13-17 April 1999. Royal Holloway College, University of London. Egham, Surrey, United Kingdom. Downloads: May 1999. International Centre for Prison Studies // www.kcl.ac.uk

11. Kalinin Y. The Russian Penal System: Past, Present and Future. A lecture delivered at King’s College, University of London, November 2002. International Centre for Prison Studies // www.kcl.ac.uk

12. Зиновьев А. Коммунизм как  реальность. Editions l’Age d’Homme, 1981. – 257 с.

13. Сouncil of Europe. Annual Penal Statistics of the Council of Europe
SPACE I: 2001 enquiry on prison populations, by Pierre Victor Tournier // www.coe.int

14. Council of Europe. Annual Penal Statistics SPACE I : Enquiry 1999: Prison population, in. Penological Information Bulletin. Nos. 23 & 24 – December 2002 // www.coe.int

15. Council of Europe. Annual Penal Statistics. SPACE I: 2002 survey on prison populations, by Marcelo F. Aebi // www.coe.int

16. Солженицын А. Пресс-конференция в Мадриде. 20 марта 1976 // На Западе. Собрание сочинений. Том десятый. Вермонт-Париж, 1983. – 595 с.

17. Солженицын А. Открытое письмо Секретариату Союза Писателей РСФСР // В Советском Союзе. Собрание сочинений. Том десятый. Вермонт-Париж, 1983. – 595 с.

18. MacCleery R. ‘Authoritarism and the Belief System of Incorrigibles’, in Donald R. Cressey (ed.), The Prison: Studies in Institutional Organization and Change, New York, 1961. – 392 p.

19. Standard Minimum Rules for the Treatment of Prisoners // www.coe.int

20. The European Code of Police Ethics, Recommendation (2001)10, Committee of Ministers. Council of Europe // www.coe.int

21. Радов Г. Тюрьма как особый вид социальной клиники // Тюремная реформа: поиски и достижения. Харьков. Фолио, 1999. – С. 52-56.

22. Solzhenitsyn A. The Gulag Archipelago (1918-1956). An Experiment in Literary Investigation (V – VII). Part VII. London, 1975.

23. Солженицын А. Из интервью компании CBS. Цюрих, 17 июня 1974 года // На Западе. Собрание сочинений. Том десятый. Вермонт-Париж, 1983. – 595 с.

Категорія: Пенітенціарна система | Додав: dmytro-yagunov (2008-06-30)
Переглядів: 1454 | Коментарі: 1
Всього коментарів: 1
1  
мне понравилась статья!!!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Як Ви можете оцінити діяльність міліції як елемента системи кримінальної юстиції України?
Всього відповідей: 103

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2016
Сайт управляється системою uCoz