Учора мав велику честь і фантастичну нагоду поспілкуватися з працівниками пенітенціарної служби Латвійської Республіки.

Мені важко підібрати слова вдячності та захвату від того сюрпризу і подарунку, який я отримав, коли потрапив у нещодавно створений Центр підготовки в'язничних службовців Латвійської Республіки і зустрівся з великою кількістю персоналу, які слухали і ставили запитання. Бо це не була традиційна лекція — це був постійний діалог.

У ході заходу мною було проаналізовано: — поняття катування та неналежного поводження; — стандарти Європейського комітету з питань запобігання катуванням (ЄКЗК); — практику Європейського суду з прав людини щодо статті 3 Конвенції; — суміжні питання у сфері поводження з ув'язненими.

Проте найбільшу дискусію викликала проблематика існування неформальних в'язничних ієрархій та шляхи подолання цього явища, яке, на жаль, досі існує в пенітенціарних системах низки держав.

Ми дійшли спільної думки — і це є очевидним — щодо політичної природи цього явища та його цілеспрямованого використання Російською Федерацією як інструменту поширення своїх наративів на пострадянському просторі з метою збереження хоча б залишків колишнього впливу.

Особливе враження справила дискусія, що розгорнулася після презентації: керівники пенітенціарної служби та служби пробації, а також представники міністерства юстиції аналізували й обговорювали, як національні держави можуть найефективніше реалізовувати рекомендації ЄКЗК та застосовувати практику ЄСПЛ щодо статті 3 Конвенції про захист прав людини.

Щира подяка за блискучу організацію, чудовий прийом і теплу атмосферу:

🔹 Dmitrijs Kaļins — директор Пенітенціарної служби Латвійської Республіки 🔹 Imants Jurevičius — директор Державної служби пробації Латвії 🔹 Kristīne Ķipēna — керівник відділу кримінально-виконавчої політики Міністерства юстиції (підрозділ, що здійснює нагляд за обома службами та відповідає за законодавство і планування політики у цій сфері) 🔹 Усі працівники Міністерства юстиції Латвії та Пенітенціарної служби Латвії

Такі зустрічі — це не лише обмін досвідом, а й підтвердження того, що спільні європейські цінності та стандарти прав людини є живою практикою, а не лише декларацією.