Персональный сайт

«Два прокурори»: Фільм про Росію, яка не вміє бути іншою

Dmytro — Mon, 06 Apr 2026 08:21:18 GMT

Є твори, що не потребують рецензії у звичному розумінні — вони потребують свідчення. «Два прокурори» Сергія Лозниці якраз із таких.

Фільм, знятий у копродукції шести європейських країн — Латвії, Франції, Нідерландів, Німеччини, Румунії та Литви. Екранізація однойменної повісті Георгія Демидова — харківського фізика, який провів 14 років у різних таборах ГУЛАГу. Повість написана в 1969 році, але доля самого тексту – окрема метафора: правда, яку замуровують живою і яка все одно виживає.

Фільм розповідає про події 1937 року в провінційному Брянську. Молодий прокурор Олександр Корнєв — ідеаліст, вихований у вірі в соціалістичну законність, — отримує лист, написаний в'язнем власною кров'ю. Він намагається зрозуміти, хто автор, як могло статися те, про що написано.

Але найстрашніша сцена у фільмі — не в Москві. Вона відбувається на виході з брянської в'язниці. Щойно Корнєв побачив в'язня — живе тіло, вкрите шрамами і переломами, яке ще дихає і ще пам'ятає своє ім'я. І ось він іде до виходу. І тут — стіна.

Декілька працівників НКВС перегороджують йому шлях. Просто стоять. Дивляться. П'ять секунд. Сім. Мовчання, яке важить більше за будь-який вирок.

Це не загроза у звичному розумінні. Ніхто нічого не говорить. Ніхто не чіпає. Але погляд — той самий погляд людей, які звикли вирішувати, хто залишиться по цей бік стіни, а хто по той, — каже все. Ти бачив те, чого не мав бачити. Ти вже всередині. Просто ще не знаєш.

Корнєв проходить. Він не зрозумів. Або не захотів зрозуміти — бо розуміти це означало б визнати, що системи, в яку він вірить, не існує.

І знову — той самий розрив. Глядач завмирає. Корнєв іде далі. І в цих п'яти-семи секундах мовчазного погляду режисер вмістив усе, що треба знати про державу, яка не потребує слів, щоб знищити людину.

Прокурор намагається зробити свою маленьку, безстрашно наївну спробу виправити несправедливість. Лозниця хотів відтворити атмосферу параноїдального механізму страху, в якому людина перетворюється на гвинтик системи, навіть не усвідомлюючи цього. Корнєв — гвинтик, який вирішує думати. Цього достатньо для його загибелі.

Сцена, де він їде до Москви і попри все потрапляє на прийом до Генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського, вбиває своєю буденністю. Жодної демонічної величі. Жодного пафосу злодія. Просто віддалений від народу чиновник, який вимовляє ввічливу нісенітницю про «бюрократичні папери» і «розберемося з винуватцями». Після цих слів глядач уже знає все про подальшу долю Корнєва. Корнєв – ще ні. І в цьому розриві між знанням глядача і сліпотою героя — весь жах системи, яка знищує не через ненависть, а через байдужість.

Неперевершений Олександр Філіппенко у фільмі грає дві ролі — закатованого в'язня, колишнього партійця, що написав той самий лист кров'ю, і випадкового відставного солдата у поїзді, який колись намагався дістукатися до Леніна й опинився у в’язниці за свою наполегливість потрапити до Леніна ще раз. І солдат каже, що, мовляв, цього разу він їде до самого Сталіна на прийом. Ця сцена – як попередження прокурору, яке він не почув.

Ця подвійність — не трюк і не демонстрація акторського діапазону. Це архітектурне рішення: система виробляє один і той самий тип жертви нескінченно, з різними іменами та обличчями. Попередження долі, яке Корнєв не розпізнав — бо хто ж розпізнає, коли сам іще живий і повний віри у правильність законів?

Отже, фільм про ГУЛАГ — з російськими акторами-емігрантами в головних ролях, у копродукції шести європейських країн, на виробничій базі Латвії. Фільм російськомовний. Фільм необхідний. І фільм глибоко суперечливий — не в художньому, а в екзистенційному сенсі.

«Два прокурори» — фільм про те, як добра людина гине від чесності в суспільстві, де чесність є злочином. Корнєв не зробив нічого поганого. Він просто відмовився вдавати, що закрите вухо є відповіддю на лист, написаний кров'ю. І система його поглинула — не через злість, а тому що так влаштована.

Сьогодні, коли Україна знову стикається з тією самою системою — вже з ракетами, а не з ордерами НКВС — цей фільм набуває того змісту, який виходить далеко за межі кінокритики. Він нагадує: ця машина працює за одними й тими самими принципами сімдесят, вісімдесят, дев'яносто років. Вона не реформується. Вона відтворює себе. І єдина відповідь на неї — не наївний Корнєв, а народ, що обрав інший шлях і тримає його зброєю і волею.

Фільм створено поза Росією. Але правда, яку він розповідає, — про Росію. І не лише про Генерального прокурора, проте й про сам народ, який влаштовує такий режим. І саме тому він важливий. Попри все.

Транзит, що застряг: українська пробація між каральною інспекцією та реабілітаційною службою

Dmytro — Fri, 03 Apr 2026 14:13:01 GMT

Українська пробація народилася з реформаторської риторики і зросла в тіні бюрократичного самовідтворення. Закон «Про пробацію» 2015 року був представлений як символічний розрив із радянською кримінально-виконавчою інспекцією — тим сумнозвісним інститутом тотального контролю, де реабілітація була не метою, а декоративною функцією, що прикривала каральний нагляд. Але за декадою розвитку цього «нового» інституту відкривається тривожна картина: структура змінилася, вивіска змінилася, а логіка — ні. Пробація в Україні, на жаль, лишається феноменом, де форма незмінно торжествує над змістом.

Першопричина цієї патології закорінена у самому механізмі трансформації. Кримінально-виконавча інспекція не була реформована — вона була перейменована. Інспектори стали «офіцерами пробації», отримавши нові посвідчення без суттєвого перенавчання. Методологія оцінки ризику, запозичена зі світових практик, впроваджувалася фрагментарно — без стандартизованих протоколів, без сформованої культури застосування, без системного розуміння того, навіщо взагалі ця оцінка потрібна. Середнє навантаження на офіцера в окремих регіонах досягало 150–200 підопічних.

Гібридна природа органу одразу унеможливила будь-яку справжню незалежність. Залишаючись у системі Міністерства юстиції, тобто в безпосередній інституційній близькості до пенітенціарної машини, служба пробації успадкувала її операційну логіку. Нагляд, а не реінтеграція, став реальним ядром діяльності.

Найбільш показовою є доля досудової доповіді — інструменту, який в розвинених системах пробації є реальним містком між органом нагляду й судом, фактором, що впливає на характер покарання. В Україні суди системно ігнорували та продовжують ігнорувати рекомендації офіцерів пробації. Відсутність обов'язковості врахування доповіді перетворювала цей документ на ритуальне папероутворення без практичних наслідків. Якість самих доповідей коливалася критично від регіону до регіону — в залежності від кваліфікації конкретного офіцера, від наявності методичної підтримки, від того, чи прочитав він хоч щось про пробацію поза межами посадової інструкції.

Пенітенціарна пробація — робота з ув'язненими всередині установ виконання покарань і підготовка їх до звільнення — лишилася найслабшою ланкою системи. Офіцери пробації фактично не мали реального доступу до установ або мали доступ настільки обмежений, що говорити про змістовну роботу не доводилося. Програми реінтеграції існували переважно на папері: у звітах вони відображалися як реалізовані, у реальності ж відбувалося те, що відбувається завжди, коли бюрократична система оцінює сама себе — показники фіксувалися, зміст залишався порожнім.

Тут ми підходимо до ключової патології, яка пронизує всю українську пробацію і без розуміння якої будь-яка критика залишатиметься поверховою. Йдеться про систему вимірювання ефективності — вражаюче розбудовану систему самообману, де держава платить гроші, суспільство отримує надзвичайно поверхову та обмежену статистику, а реальність лишається поза кадром. Ядром цієї системи є показник рецидиву — але не той рецидив, який вимірює весь цивілізований світ, а специфічний «пробаційний» рецидив: відсоток осіб, які вчинили злочин безпосередньо під час перебування на обліку служби пробації. І ось цей показник стабільно тримається на рівні 1–2 відсотків, що, на думку самої системи, є свідченням її приголомшливої ефективності.

Але ця цифра є методологічною фальсифікацією — не в кримінально-правовому сенсі, а в сенсі інтелектуальної чесності. Логіка елементарна. Поки людина перебуває під наглядом пробації, над нею висить реальний «дамоклів меч»: порушення умов нагляду означає реальне позбавлення волі. За таких умов поведінкове утримання від злочинів є наслідком не реабілітації, а банального страху перед карою. Як тільки нагляд завершується — і разом із ним зникає механізм примусу — людина повертається до того середовища, з якого прийшла, з тими самими соціальними зв'язками, тією самою відсутністю роботи, тим самим браком навичок, якщо система пробації так і не спромоглася щось із цим зробити за час нагляду. Саме тому в усьому світі рецидив вимірюється протягом 3–5 років після завершення пробаційного нагляду, і цей показник у різних країнах коливається від 20 до 70 відсотків — залежно від якості реабілітаційної роботи, від розвитку соціальної інфраструктури, від того, наскільки серйозно система сприймає свою реінтеграційну функцію.

Коли система свідомо уникає застосування цього стандарту — а українська пробація його уникає цілеспрямовано, — це вже не методологічна помилка. Це раціональний вибір інституту, якому вигідніша красива статистика, ніж правдива картина. Система не зацікавлена у власному аудиті, бо він неминуче виявить, що за роки існування вона не вирішила жодного з фундаментальних завдань, заради яких була створена. Замість цього — яскраві картинки з «виховних заходів», залучення засуджених до «Дня вишиванки» та «Шевченківських читань», бадьорі звіти про кількість проведених зустрічей. Це не пробація — це її імітація, облаштована з усіма ознаками постсовєтської бюрократії, яка вміє виробляти звіти і не вміє виробляти результат.

Фінансова деградація системи лише поглиблює цей замкнений круг. Зарплати офіцерів пробації залишалися на рівні, несумісному з вимогами до кваліфікації, яку від них очікують. Висока плинність кадрів руйнувала і без того слабку інституційну пам'ять і ламала індивідуальні відносини з підопічними — відносини, які є єдиним реальним інструментом пробаційного впливу. Матеріально-технічна база не відповідала жодному мінімальному стандарту. При цьому пенологічна культура суддів, прокурорів і громадської думки залишалася глибоко каральною: альтернативи позбавленню волі сприймалися як «безкарність», а сама служба пробації не вела жодної системної роботи з легітимізацією власної місії у суспільній свідомості.

Повномасштабне вторгнення 2022 року оголило всю крихкість системи. Підрозділи на окупованих і прифронтових територіях або евакуювалися, або припинили функціонування; підопічні, що опинилися під окупацією, вийшли з-під будь-якого нагляду не через рішення суду, а через геополітичну катастрофу. Частина персоналу була мобілізована, що загострило і без того критичний кадровий дефіцит. Виник абсурдний і показовий феномен: особи, засуджені умовно, опинились у правовій «сірій зоні» щодо права чи обов'язку проходити військову службу. Система, яка роками не займалася глибокою соціальною роботою з людьми, раптом змушена була вирішувати питання їхнього статусу в умовах воєнного стану.

Але є й інший вимір цієї кризи — той, що дивиться вперед. Масова демобілізація після завершення активної фази війни поставить перед пробацією виклик, до якого вона системно не готова. Тисячі колишніх комбатантів із травматичним досвідом, ПТСР, залежностями та навичками, непридатними для мирного цивільного життя, потребуватимуть пробаційного супроводу — і не формального, а реального, глибокого, з соціальною підтримкою, психологічною допомогою, сприянням у зайнятості. Система, що не навчилася цього за десять мирних років, не навчиться цього за один рік після демобілізації. Якщо реформа не відбудеться до того — а не після, коли буде пізно, — суспільство заплатить за цей провал ціною, яку неможливо виразити у відсотках рецидиву.

Потенційний вступ України до ЄС диктує приведення системи пробації до стандартів Ради Європи, закріплених у Рекомендації CM/Rec(2010)1, — стандартів, що вимагають законодавчого закріплення реінтеграції як основної мети, розвитку відновного правосуддя та реальної незалежності служби пробації від пенітенціарної системи. Ці вимоги — не бюрократичні примхи Брюсселя. Вони відображають те, чого Україна досі так і не зробила: поставити у центр кримінально-виконавчої системи людину, а не папір. Поставити питання не «скільки людей вчинили злочин під час нагляду» — а «скільки людей ми повернули суспільству з меншою схильністю до злочину і більшими ресурсами для гідного життя».

Відповідь на це питання потребує чесності — якої українська пробація досі не демонструвала. Поки система оцінює себе сама, встановлює власні показники, приховує реальну статистику і виробляє оптимістичні звіти для міністерства, вона буде залишатися тим, чим є: незавершеним транзитом, що застряг між каральною інспекцією і реабілітаційною службою, — і не поспішає до пункту призначення, бо в теперішньому стані їй зручніше. Це не реформа — це її бюрократична імітація, розрахована на тих, хто дивиться на форму і не запитує про зміст.

Алгоритм як свідок: помилки кримінальної юстиції крізь призму технологічного детермінізму

Dmytro — Tue, 31 Mar 2026 07:16:10 GMT

29 березня 2026 року CNN опублікував матеріал про справу, яка могла б залишитися черговою хронікою бюрократичної халатності, якби не один принципово важливий деталь: підставою для арешту американської жительниці штату Теннессі стало розпізнавання обличчя, здійснене системою штучного інтелекту компанії Clearview AI — стартапу, що має у своїй базі мільярди фотографій, зібраних із соціальних мереж та відкритих джерел мережі Інтернет.

Анджела Ліппс, 50-річна бабуся й мати трьох дітей, провела понад п'ять місяців за ґратами після того, як поліція Фарґо (Північна Дакота) пов'язала її з банківськими шахрайствами, скоєними у штаті, де вона, за власним твердженням, ніколи раніше не бувала. Лише після екстрадиції до Північної Дакоти її адвокат виявив банківські записи, що підтверджували перебування Ліппс у Теннессі в момент скоєння злочинів. Обвинувачення були зняті 23 грудня, і жінку звільнили напередодні Різдва.

Ця справа примушує до значно глибшого аналізу, аніж констатація чергового збою алгоритму. Вона демонструє структурну закономірність, притаманну кожній епосі технологічних трансформацій кримінальної юстиції: новий ідентифікаційний інструмент впроваджується з ентузіазмом і некритичною довірою, витісняє апробовані методи встановлення факту, а жертвами системних помилок стають конкретні люди. Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до справи, яка відбулась понад сто двадцять років тому в Лондоні.

СПРАВА АДОЛЬФА БЕКА: АНАТОМІЯ ПОМИЛКИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ НА ЗЛАМІ XIX–XX СТОЛІТЬ

У 1896 році норвезький підданий Адольф Бек був засуджений Центральним кримінальним судом Лондону (Old Bailey) за серію шахрайств стосовно жінок — нібито від імені лорда він запрошував їх на прогулянку, обіцяючи дорогі подарунки, а натомість привласнював їхні коштовності. Вирок ґрунтувався майже виключно на свідченнях потерпілих, які одностайно впізнали Бека. До того ж, поліція встановила, що у 1877 році аналогічні злочини скоїла особа, яка переховувалась під тим самим ім'ям, — і ця стара справа без достатніх підстав була атрибутована саме Беку.

Відбувши п'ять років покарання, Бек вийшов на волю у 1901 році — лише для того, щоб у 1904 році знову опинитися під вартою за ідентичними звинуваченнями. І знову — впевнені, одностайні свідчення очевидців. І знову — невинна людина. Справжнього злочинця — Вільяма Томаса, що діяв під ім'ям Джон Сміт, — було затримано лише внаслідок збігу обставин: він скоїв чергове шахрайство вже після другого арешту Бека і був схоплений на місці злочину. Бека звільнили й помилували. Сукупний термін незаконного ув'язнення склав близько семи років.

Що ж дозволило цій судовій помилці відтворитися двічі? Відповідь криється в інституційному ставленні до нової ідентифікаційної парадигми. Кінець XIX століття — це епоха становлення «наукової поліції»: антропометрія Бертільйона, пізніше — дактилоскопія, систематизовані прийоми опитування свідків. Очевидці більше не просто «впізнавали» — вони брали участь у процедурі, яка мала атрибути науковості та системності. Процедурний авторитет ідентифікації перетворився на самодостатній доказ, що не потребує перевірки. Алібі Бека не розслідувалися серйозно саме тому, що «наукова» ідентифікація здавалась надійнішою за будь-які контраргументи.

Справа Бека мала значні правові наслідки: у 1907 році в Англії було засновано Апеляційний суд у кримінальних справах (Court of Criminal Appeal) — безпосередньо як інституційна відповідь на продемонстровану неможливість самокоригування системи у справах, пов'язаних з помилками ідентифікації.

СТРУКТУНІ ПАРАЛЕЛІ: ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ І ПРОВАЛИ ДОКАЗУВАННЯ

Порівняння справ Бека і Ліппс виявляє разючу структурну ізоморфність, що дозволяє говорити про стійкий патерн, а не про випадкові збіги.

По-перше, в обох випадках ідентифікаційна технологія була впроваджена у правоохоронну практику без належної апробації та встановлення меж допустимості її використання. Начальник поліції визнав на прес-конференції, що відомство придбало власну систему розпізнавання обличчя «без відома виконавчого керівництва» і без узгодження стандартів її застосування. «Ми б не дозволили цього використовувати», — заявив він, констатуючи, що дана система відтоді заборонена до використання. У справі Бека систематизоване очне впізнавання так само впроваджувалося як інструмент «прогресу» без достатньої рефлексії щодо його похибок.

По-друге, в обох справах алібі або контрдокази були доступні з самого початку, однак не були перевірені належним чином через надмірну довіру до результату ідентифікаційної процедури. Адвокати Ліппс наголосили, що «офіцер поліції використав розпізнавання обличчя як замінник базового розслідування» і що «жодного розслідування не проводилося для встановлення того, чи перебувала вона взагалі в Північній Дакоті у відповідний час». Звернемо увагу на цей формулювання: «замінник» — це ключове слово. Технологія не доповнила класичне розслідування; вона його підмінила.

По-третє, у обох випадках інституційна машина продовжувала рухатися за інерцією навіть після появи перших сигналів помилки. Поліція отримала інформацію про можливі виправдувальні докази ще 12 грудня, однак повна реакція — з обговоренням між слідчим, прокурором і суддею — послідувала лише 23 грудня, через понад п'ять місяців після арешту.

По-четверте, юридичні наслідки для постраждалих виявилися катастрофічними поза кримінальним провадженням. У Бека тривале ув'язнення зруйнувало репутацію та соціальні зв'язки. У Ліппс «травма, втрата свободи та репутаційна шкода не можуть бути легко виправлені», — констатують її юристи, зазначаючи, що розглядають можливість подання позовів про порушення громадянських прав.

Ця паралель підводить до ключової теоретичної проблеми: чому подібні помилки відтворюються при кожній технологічній зміні парадигми ідентифікації? Відповідь слід шукати в понятті технологічного детермінізму стосовно доказового права: коли новий інструмент набуває статусу «наукового», він починає сприйматися як такий, що apriori перевершує традиційні докази. Це когнітивне упередження підсилюється асиметрією: похибки традиційних методів (очевидці, бухгалтерські записи) загальновідомі, тоді як похибки нового інструменту системно невидимі до першого гучного скандалу.

ПРАВОЗАХИСНИЙ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Справа Ліппс викристалізовує кілька нормативних проблем, що вже давно обговорюються у доктрині кримінального судочинства, однак набули нової гостроти в умовах масового впровадження ШІ в правоохоронну практику.

Першою є проблема стандарту допустимості алгоритмічного доказу. Фактично, результат розпізнавання обличчя системою Clearview AI послугував підставою для видачі ордера на арешт із загальнонаціональною екстрадицією — без жодної верифікації незалежним компетентним органом.

Другою є проблема процесуальних гарантій при використанні автоматизованих систем. Принцип «людина у контурі» (human-in-the-loop) набув широкого декларативного визнання, проте справа Ліппс демонструє його практичну деградацію: людина технічно присутня, але її роль зводиться до ретрансляції алгоритмічного висновку без критичного осмислення. «Детективи помилково вирішили, що їм також надіслали фотографії з місця події разом з ідентифікаційним висновком», — визнав начальник поліції, описуючи механізм помилки. Тобто навіть та мінімальна верифікаційна ланка, яка була передбачена процедурою, виявилася зайвою для людини, яку «загіпнотизував» авторитет алгоритму.

Третьою є проблема компенсаторного правосуддя. Начальник поліції відмовився принести вибачення, посилаючись на те, що розслідування «широкої мережі осіб» ще триває. Ця позиція симптоматична: інституційне заперечення відповідальності є таким самим структурним компонентом описуваного патерну, як і первісна помилка.

ВИСНОВКИ: «ЗМАГАННЯ СНАРЯДА ТА БРОНІ» У ДОКАЗОВОМУ ПРАВІ

Справа Ліппс — не аномалія і не наслідок виключно людської халатності. Вона є закономірним продуктом незавершеного інституційного осмислення нової ідентифікаційної парадигми. Між справою Адольфа Бека і справою Анджели Ліппс — 130 років, але не різниця в типі помилки. Технологічна новизна змінює лише «снаряд» — першими жертвами стають ті, чиє алібі виявляється «менш переконливим», ніж авторитет системи ідентифікації, що ще не пройшла перевірки часом.

Для доктрини доказового права справа Ліппс підтверджує: апробованість методу, відтворюваність результату і незалежна верифікація мають залишатися незмінними критеріями допустимості доказу незалежно від технологічної природи інструменту. Старий принцип — що жоден доказ не є самодостатнім і кожен підлягає перевірці у змагальному процесі — жодним чином не скасовується появою штучного інтелекту. Навпаки: чим потужніший інструмент, тим суворішою повинна бути процесуальна рамка його використання.

Реальна новизна нашої епохи полягає не в тому, що алгоритми помиляються — помиляються всі ідентифікаційні системи, — а в тому, що масштаб і швидкість їхнього впровадження випереджають формування правових механізмів захисту від їхніх помилок.

Найтихіша реформа: Україна скоротила в'язничне населення на 76%

Dmytro — Wed, 25 Mar 2026 11:28:17 GMT

За шістнадцять років Україна продемонструвала колосальне скорочення в'язничного населення. На початку 2010 р. в установах кримінально-виконавчої системи перебувало 147716 осіб; станом на 1 січня 2026 р. — лише 34925 осіб (скорочення на 76,4%, або у 4,2 рази). Це абсолютний мінімум за весь незалежний період.

У загальній динаміці виразно виокремлюються три фази. Перша (2010–2013) — відносна стабільність у діапазоні 147–154 тисяч осіб: «радянська» модель масового ув'язнення зберігала свою інерцію. Друга (2014–2015) — обвальне скорочення: за один рік показник впав із 126937 до 73431 осіб, майже вдвічі. Третя (2016–2026) — повільний, але невпинний спад на тлі збройного конфлікту.

Ключовий застережний висновок: різке скорочення 2014–2015 рр. не є результатом гуманізації кримінальної юстиції. Воно зумовлене передусім анексією Криму та окупацією частини Донбасу — разом із цими територіями поза межами контролю України залишилися десятки установ і тисячі ув'язнених. Структурні зміни в каральній практиці значно скромніші за «паперову» статистику.

ДИНАМІКА ЗА КАТЕГОРІЯМИ УВ'ЯЗНЕНИХ

Слідчі ізолятори (СІЗО): зростання питомої ваги

Чисельність осіб у СІЗО скоротилася з 38030 (2010) до 14554 (2026) — на 61,7%. Однак тренд неоднорідний: після спаду 2014–2015 рр. спостерігається хвиля зростання у 2016–2019 рр. (до 19510 осіб) і лише потім новий спад. Це свідчить про нестійкість політки застосування запобіжних заходів.

Найтривожніший індикатор — зростання питомої ваги СІЗО: 25,7% (2010) проти 41,7% (2026). Майже половина всього в'язничного населення — особи, вина яких не встановлена вироком суду. Цей показник суттєво перевищує середньоєвропейський рівень і є прямим свідченням системних проблем із дотриманням принципу презумпції невинуватості.

Установи виконання покарань (УВП): найбільший спад

Кількість засуджених у виправних колоніях впала з 108187 (2010) до 20300 (2026) — на 81,2%. Навіть з урахуванням територіальних утрат реальне скорочення є значним. Проте воєнний контекст 2022–2026 рр. вносить суттєве спотворення: масова мобілізація засуджених за нетяжкі злочини де-факто стала механізмом позапланового «розвантаження» установ, а не свідченням зміни каральної ідеології.

Відсутність незалежного моніторингу в прифронтових зонах унеможливлює повноцінну перевірку даних щодо осіб, переведених до тимчасових місць позбавлення волі. Наведені цифри відображають лише підконтрольну частину системи.

Виховні колонії (неповнолітні): майже повне зникнення

Найбільш промовиста динаміка — щодо неповнолітніх: з 1 499 (2010) до 46 осіб (2023), тобто скорочення на 96,9%. Після цього — незначне зростання до 71 особи (2026). Таке скорочення не пояснюється лише територіальними втратами: воно відображає реальну, хоча й непослідовну, трансформацію практики поводження з неповнолітніми правопорушниками у напрямку пробаційних та ресторативних підходів.

Зростання у 2025–2026 рр. потребує окремого моніторингу: воно може свідчити про зміну судової практики в умовах війни або про реєстрацію підлітків із деокупованих територій. В обох випадках — це вразлива група, що вимагає особливої уваги органів пробації та правозахисних організацій.

Висновки

Статистика 2010–2026 рр. засвідчує: Україна перетворилася з країни з одним із найвищих рівнів ув'язнення у Європі на країну з відносно низькими абсолютними показниками. Однак цей декарцеральний ефект є значною мірою ілюзорним. Він визначається передусім геополітичною катастрофою 2014 р. і мобілізаційною логікою 2022–2026 рр., а не структурними змінами у кримінальній юстиції.

З пенологічної точки зору найбільш вразливими залишаються три аспекти: збереження практики надмірного тримання під вартою (СІЗО); відсутність незалежного моніторингу установ у прифронтових районах; зростання ризиків для окремих категорій в умовах деградації інституційної інфраструктури.

Одиночне ув'язнення в Україні: Статистика, яка, не існує, і якої ніколи не існувало

Dmytro — Tue, 24 Mar 2026 17:39:03 GMT

Нещодавно я здійснив, здавалося б, рутинну наукову процедуру — надіслав до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України інформаційний запит. Запит стосувався публічної інформації про застосування одиночного ув'язнення в різних його формах у пенітенціарній системі України: карцер, дисциплінарний ізолятор (ДІЗО), приміщення камерного типу (ПКТ), одиночні камери в слідчих ізоляторах — за кожен рік з 2010 по 2025 рік.

Запит містив 21 конкретне запитання: кількість осіб, щодо яких застосовувались ті чи інші форми ізоляції; середня та максимальна тривалість; кількість випадків послідовного призначення дисциплінарних стягнень; кількість осіб, які перебували в умовах одиночного ув'язнення понад 6 місяців та понад рік безперервно; підстави застосування адміністративної (превентивної) ізоляції; кількість випадків скасування таких рішень за результатами оскарження. Питання сформульовано відповідно до класифікації, яку застосовує Європейський комітет з питань запобігання катуванням (КЗК / CPT): дисциплінарне, адміністративне/превентивне та захисне одиночне ув'язнення.

Відповідь надійшла швидко. Її зміст виявився приголомшливим.

Департамент повідомив, що «надає інформацію про кількість осіб, які перебували в установах виконання покарань у період з 2010 по 2026 роки, що є у розпорядженні Департаменту». Усе. Тільки загальна кількість ув'язнених. «Інша інформація у процесі здійснення повноважень, передбачених чинним законодавством, Департаментом не створювалась та у володінні не перебуває».

А для «отримання актуальної інформації» запропоновано звертатися безпосередньо до установ виконання покарань та слідчих ізоляторів.

Тобто: системна статистика одиночного ув'язнення в Україні не ведеться. І, схоже, ніколи не велася.

ЩО ТАКЕ ОДИНОЧНЕ УВ'ЯЗНЕННЯ З ТОЧКИ ЗОРУ СТАНДАРТІВ ЄКЗК — І ЧОМУ ЦЕ НЕ ДРІБНИЦЯ

Щоб зрозуміти масштаб проблеми, необхідно бодай коротко нагадати, що являє собою міжнародний стандарт у цій сфері.

У 2011 році ЄКЗК присвятив одиночному ув'язненню окремий розділ своєї 21-ої Загальної доповіді (CPT/Inf(2011)28). Це — один із найбільш ретельно розроблених нормативних документів Комітету. Відправна точка стандарту є безкомпромісною: одиночне ув'язнення може мати «надзвичайно руйнівні наслідки для психологічного, соматичного та соціального здоров'я» людини, а найбільш промовистим показником цього є значно вищий рівень самогубств серед ув'язнених, щодо яких застосовується цей захід. КЗК прямо констатує, що одиночне ув'язнення «само по собі потенційно створює проблеми, пов'язані із забороною катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження».

ЄКЗК неодноразово відвідував Україну. Питання одиночного ув'язнення фігурувало у звітах Комітету щодо України. Українська держава подавала відповіді. Тобто певний діалог відбувався. Але, як з'ясовується, він відбувався в умовах, коли центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво пенітенціарною системою, не мав — і не збирав — жодної системної інформації про те, скільки людей, на яких підставах, на який строк і з якими наслідками піддаються одиночному ув'язненню.

ВІДСУТНІСТЬ СТАТИСТИКИ — ЦЕ НЕ ТЕХНІЧНА ПРОБЛЕМА. ЦЕ СИСТЕМНА

Відсутність статистики — це не прогалина у звітності. Це відображення того, як система ставиться до самого явища, яке вона адмініструє. Те, що не підраховується, — не управляється. Те, що не управляється, — не контролюється. Те, що не контролюється, — є простором довільного розсуду, а де довільний розсуд — там завжди є ризик зловживань.

ЄКЗК прямо наголошує: «повинні здійснюватися та зберігатися докладні записи стосовно рішень про одиночне ув'язнення особи та стосовно перегляду таких рішень». Йдеться не про побажання — це вимога принципу підзвітності, без якої система формально відповідає стандартам, але реально функціонує поза будь-яким зовнішнім чи внутрішнім контролем.

У будь-якій пенітенціарній системі — і це не питання рівня розвитку чи добробуту держави, а питання елементарної адміністративної культури — статистика одиночного ув'язнення ведеться, узагальнюється та публікується. Вона є інструментом аналізу практики, оцінки відповідності стандартам, виявлення аномалій, обґрунтування реформ і підзвітності перед суспільством. Без неї дискусія про реформування пенітенціарної системи нагадує спробу лікувати хворого без будь-яких медичних показників.

Показово: відповідь Департаменту містить посилання на постанову пленуму Вищого адміністративного суду щодо того, що не є інформаційним запитом. Тобто, відомство, замість того щоб визнати і обґрунтувати відсутність інформації, спершу витратило зусилля на правове пояснення того, чому воно не зобов'язане цю інформацію створювати. Це красномовно само по собі.

НА ФОНІ ЗАДЕКЛАРОВАНИХ РЕФОРМ

Я пишу ці рядки в контексті власної наукової діяльності.

Відповідь Департаменту є красномовним прикладом цього розриву.

Україна роками декларує пенітенціарну реформу. Прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, ведуться переговори в рамках євроінтеграції, держава взаємодіє з Радою Європи. І водночас центральний орган управління пенітенціарною системою не може відповісти на запитання: скільки людей цього року було поміщено в карцер і на скільки діб?

Особливо гостро це відчувається на тлі воєнного часу. Розумію, що зараз суспільний запит на контроль над пенітенціарною системою є мінімальним — є речі важливіші. Але саме в умовах, коли публічна увага послаблена, ризик неконтрольованого застосування обмежувальних заходів зростає. І саме зараз закладаються підвалини повоєнної системи.

Тому першою — і найбільш базовою — рекомендацією до будь-якої Стратегії дотримання прав людини в пенітенціарній системі до 2035 року має бути: запровадити системну статистичну звітність щодо одиночного ув'язнення — за видами, строками, підставами, установами, категоріями осіб. Не як технічну вимогу. Як фундаментальну умову підзвітності.

Доки цього немає — усі розмови про відповідність стандартам ЄКЗК, Стратегії реформ та євроінтеграційні зобов'язання залишаються лише розмовами.

Англія та Уельс переглядають практику призначення короткострового ув’язнення

Dmytro — Mon, 23 Mar 2026 14:36:14 GMT

З понеділка більшість правопорушників в Англії та Уельсі, яким загрожувало до одного року ув’язнення, ймовірно, замість цього отримають умовне покарання — це одна з найзначніших змін у політиці призначення покарань за останні десятиліття. Відтепер суди повинні припинити призначати такі короткі терміни позбавлення волі, за винятком конкретних або виняткових обставин, які магістрати та судді визначатимуть у кожному конкретному випадку.

Ця реформа є частиною Закону про призначення покарань 2026 року, прийнятого в січні, який також дозволяє суддям призначати умовні покарання на строк до трьох років — що ще більше сповільнює темпи надходження до в'язниць. Додатковий захід дозволяє судам відкласти винесення вироку на строк до 12 місяців, якщо це може допомогти правопорушнику вирішити глибинні проблеми, такі як наркотична залежність.

Урядові статистичні дані показують, що в будь-який момент часу понад 6 000 осіб відбувають покарання строком менше одного року — це група, яка має найбільшу ймовірність повторного вчинення злочину після звільнення. Експерти з реабілітації стверджують, що вирішувати причини злочинності в суспільстві дешевше й ефективніше. Наразі понад 16 000 осіб перебувають під вартою, що становить близько п’ятої частини від загальної кількості ув’язнених; очікується, що зміни до правил звільнення під заставу також зменшать цю цифру.

"Батьківщина-мати" захищає своїх шахраїв: Росія будує телефонний залізний мур

Dmytro — Mon, 23 Mar 2026 13:49:34 GMT

Росія зробила черговий крок назустріч безпеці своїх громадян — а заразом, як можна здогадатися, і назустріч власній телекомунікаційній автаркії. Згідно з другим пакетом «антишахрайських заходів», який Державна Дума вже ухвалила в першому читанні ще у лютому, росіянам старше 60 років планують заблокувати вхідні міжнародні дзвінки на стаціонарні телефони. Офіційно — щоб захистити довірливих пенсіонерів від іноземних телефонних злодіїв. Неофіційно — важко стриматися від думки, що це просто черговий виток будівництва залізної завіси, тепер уже в телефонній мережі.

Щоправда, автори законопроекту виявились людьми гнучкими: якщо громадянин дуже хоче чути закордонний голос у трубці — він може сам повідомити оператора про таке неортодоксальне бажання. Тобто за замовчуванням зовнішній світ замовкає, а бажання його чути перетворюється на адміністративний акт особистої сміливості. Те, що ще вчора було нормою — отримати дзвінок від родичів з-за кордону, — завтра стане привілеєм для тих, хто не полінувався написати заяву.

При цьому, зауважимо, норму не поширять на номери країн Союзної держави — тобто Білорусь залишається в зоні доступу. Решта планети — ні. Географія довіри, як бачимо, чітко окреслена.

Тепер — найцікавіше.

Офіційне обґрунтування закону — боротьба з телефонними шахраями, які телефонують із-за кордону та виманюють гроші в літніх людей. Проблема, безумовно, реальна й болюча. Але тут виникає делікатне запитання: а що буде з вітчизняним шахрайським сектором, який, за даними самих же російських правоохоронців, процвітає не менш активно і, на відміну від іноземних конкурентів, телефонує виключно з номерів із кодом +7?

Логіка закону, якщо задуматися, виглядає приблизно так: не можна дозволити, щоб бабуся з Рязані постраждала від якогось київського чи варшавського пройдисвіта — це було б образою для національної гідності. Зате якщо той самий пенсіонер віддасть заощадження «співробітнику служби безпеки банку» з Нижнього Новгорода — це вже суто внутрішня справа, питання приватного договору між громадянами однієї держави.

Держава, таким чином, дбайливо захищає вітчизняного виробника від несправедливої іноземної конкуренції. Протекціонізм у чистому вигляді, тільки замість мит — законодавча блокада міжнародних викликів.

Варто також оцінити естетику рішення.

Залізна завіса радянських часів закривала кордони від людей — не давала виїхати. Нова, цифрова й телефонна завіса, діє м'якше: вона просто не дає нікому зателефонувати. Тіло може залишатися де завгодно, але інформаційний простір акуратно звужується до розмірів Союзної держави плюс невеличка заява оператору.

Показово, що заходи стосуються саме стаціонарних телефонів і саме людей старше 60 років — тобто тих, хто найбільше прив'язаний до «домашнього» апарата як до єдиного вікна у світ. Молодь давно спілкується через месенджери — їх поки що не відключили (хоча, судячи з темпів, черга дійде). А от бабуся з дисковим телефоном на кухні — тепер під захистом. У тому сенсі «захисту», який важко відрізнити від ізоляції.

Залишається лише побажати авторам законопроекту послідовності.

Якщо іноземні шахраї небезпечні — слід закрити й інтернет. Якщо іноземні новини спотворюють реальність — їх уже закрили. Якщо іноземні слова засмічують мову — є відповідні депутати з відповідними законопроектами. Якщо іноземне повітря містить небажані ідеї...

Втім, не будемо підказувати. У Держдуми і без нас вистачає натхнення.

Одиночне ув'язнення як латентна пенологічна проблема: між видимістю умов та глибинною психологічною деструкцією

Dmytro — Mon, 23 Mar 2026 11:17:26 GMT

Одиночне ув'язнення залишається однією з найменш транспарентних форм карального впливу держави на особу. Його латентність визначається не стільки інституційною закритістю пенітенціарних установ, скільки специфічним характером шкоди, яку ця практика спричиняє: шкода ця невидима, відстрочена у часі і недоступна для безпосереднього суспільного сприйняття. Саме така «невидимість» формує стійкий суспільний міф про те, що проблема одиночного ув'язнення вичерпується незадовільними матеріальними умовами тримання — недостатнім освітленням, відсутністю належної вентиляції, обмеженим доступом до санітарного вузла. Поліпшення цих умов в масовій суспільній уяві ототожнюється з вирішенням проблеми загалом. Проте подібне розуміння є концептуально хибним і пенологічно неспроможним.

Сучасні кримінологічна та психіатрична наука переконливо засвідчують, що навіть за оптимальних матеріальних умов тривала соціальна ізоляція запускає механізм прогресуючої психологічної деконструкції особистості: деградацію когнітивних функцій, порушення афективної регуляції, розвиток тривожних і депресивних розладів, а в тяжких випадках – психотичну симптоматику. Ці наслідки не піддаються зовнішній верифікації з боку суспільства, не фіксуються у статистичних звітах в'язничних адміністрацій і тому систематично ігноруються в публічному дискурсі. Саме в цьому й полягає інституційний інтерес в'язничної бюрократії: збереження одиночного ув'язнення як інструменту дисциплінарного контролю забезпечується не тільки правовою регламентацією, а й суспільною непоінформованістю щодо його реального впливу на людину.

Показовим прикладом того, як практика застосування одиночного ув'язнення може, попри формальну законність кожного окремого дисциплінарного заходу, у своїй сукупності утворювати поводження, несумісне з людською гідністю, є справа Schmidt and Smigol v. Estonia, розглянута Європейським судом з прав людини.

Обидва заявники, які перебували у в'язниці Віру, зазнали послідовного застосування дисциплінарних стягнень у вигляді поміщення до камери покарання – режиму, за якого вони утримувалися у своїх камерах окремо від решти ув'язнених упродовж 23 годин на добу. В результаті перший заявник провів у таких умовах 566 днів безперервно, другий – 482 дні. Примітно, що матеріальні умови тримання при цьому не були предметом скарг: заявники мали доступ до прогулянки, радіо, преси та медичної допомоги. Естонські суди визнали зазначені періоди незаконними і присудили заявникам компенсацію – відповідно 1700 євро та 1500 євро. Однак ЄСПЛ констатував, що ані визнання порушення на національному рівні, ані виплачена компенсація не усувають порушення статті 3 Конвенції. Суд наголосив на відсутності системного моніторингу психологічного стану заявників і неможливості перекласти на самих ув'язнених відповідальність за виявлення власних психічних розладів.

Ця справа є доктринально значущою з кількох причин.

По-перше, вона підтверджує усталену позицію ЄСПЛ: оцінка одиночного ув'язнення з позицій статті 3 Конвенції не може обмежуватися аналізом матеріальних умов – вирішального значення набуває тривалість ізоляції, її безперервність та відсутність механізмів регулярної оцінки психологічних наслідків для конкретного ув'язненого.

По-друге, справа демонструє структурну проблему, характерну для ряду держав-учасниць Конвенції: максимальні строки одиночного ув'язнення, формально передбачені внутрішнім законодавством, втрачають будь-яке превентивне значення, якщо законодавство не обмежує послідовне застосування окремих дисциплінарних стягнень і якщо адміністрація установи не зобов'язана переоцінювати доцільність ізоляції з урахуванням її накопиченого впливу.

По-третє, справа є ілюстрацією пенологічного парадоксу: поведінка ув'язнених (систематична відмова від праці), яка є формальною підставою для застосування найсуворішого дисциплінарного заходу, сама по собі може бути симптомом психологічної дезадаптації, спричиненої або посиленої попередніми епізодами ізоляції — тобто покарання відтворює умови, що породжують нові покарання.

Таким чином, справа Schmidt and Smigol v. Estonia унаочнює ключову теоретичну тезу: суспільне нерозуміння природи одиночного ув'язнення та редукування проблеми до питання умов тримання утворює сприятливий контекст для відтворення й легітимації цієї практики, навіть за умови формального дотримання стандартів матеріального забезпечення.

Одиночне ув'язнення як «зручний» інструмент: пенологічний аналіз причин інституційного виживання режиму ізоляції

Dmytro — Sun, 22 Mar 2026 14:59:20 GMT

Одиночне ув'язнення – режим, при якому особа позбавляється значущого соціального контакту з іншими ув'язненими, – є одним із найбільш дискутованих інструментів сучасної пенітенціарної практики. Правила Мандели (правило 44), стандарти ЄКЗК та практика ЄСПЛ однозначно фіксують: тривала ізоляція завдає серйозної психічної шкоди і в певних випадках кваліфікується як неналежне поводження за статтею 3 Конвенції.

Проте жодна із цих систем не формулює абсолютної заборони, а переважна більшість держав зберігає інститут ізоляції у тій чи іншій правовій формі. Це протиріччя становить центральну наукову проблему сучасного дослідження ієї проблеми.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АРГУМЕНТ: УПРАВЛІННЯ НЕБЕЗПЕКОЮ

Адміністрації пенітенціарних установ апелюють до категорій осіб, стосовно яких ізоляція подається як єдиний практично доступний інструмент управління ризиками. Це, зокрема, ув'язнені, яким загрожує помста з боку кримінального угруповання (особи, запідозрені в співпраці з правоохоронними органами, засуджені за злочини проти неповнолітніх або статеві злочини), а також лідери організованих злочинних груп, спроможні керувати злочинною діяльністю навіть перебуваючи в загальній камері.

З наукової точки зору, ці ситуації є вирішуваними за рахунок альтернативних механізмів: перекласифікації ув'язнених, режимів малих груп (step-down units), структурованих терапевтичних програм. Однак реалізація таких альтернатив потребує значних ресурсів і кваліфікованого персоналу – передумов, яких більшість пенітенціарних систем, зокрема в умовах збройного конфлікту чи перехідних економік, не має. Отже, функціональний аргумент є не стільки виправданням ізоляції, скільки відображенням системної нерозвиненості пенітенціарної інфраструктури.

ІНСТИТУЦІЙНА ІНЕРЦІЯ ТА ПІДМІНА ПРАКТИК

Навіть за умови формальної de jure заборони одиночного ув'язнення, системи покарань схильні відтворювати практику ізоляції під іншими найменуваннями («захисне розміщення», «дисциплінарний карантин», «медична ізоляція» тощо). Ця підміна понять дозволяє уникати формального визначення ситуації як solitary confinement і, відповідно, – застосування пов'язаних гарантій.

Правило 44 Правил Мандела встановлює граничний строк ізоляції у 15 діб. Проте цей стандарт перетворюється на декларативну норму за відсутності незалежного моніторингу та ефективних механізмів виконання. Таким чином, виникає парадокс: формальна заборона фіксується у законодавстві, тоді як функціональна ізоляція продовжується de facto. Ця розбіжність між нормою та практикою є однією з ключових перешкод на шляху до реального скасування режиму.

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ БЕЗПЕКИ

Реформування режимів ізоляції вимагає політичної волі, що суперечить усталеній електоральній логіці «жорсткості до злочинців». Адміністрації установ використовують ізоляцію як основний дисциплінарний важіль, профспілки охоронців активно протидіють реформам, посилаючись на міркування власної безпеки, а законодавці вдаються до режимів суворої ізоляції як до символічних інструментів реагування на резонансні злочини.

Ця «символічна функція» одиночного ув'язнення – демонстрація непримиренності держави щодо злочинів – є самостійним чинником його збереження, незалежним від реальної пенологічної доцільності. Вона свідчить про те, що дискусія навколо ізоляції є значною мірою дискусією не про безпеку, а про символічну політику покарання.

КОНЦЕПТУАЛЬНА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ: ПРОБЛЕМА ДЕФІНІЦІЇ

Суттєвою перешкодою для абсолютної заборони є відсутність єдиного нормативного визначення одиночного ув'язнення. ЄКЗК, Правила Мандела та ЄСПЛ оперують різними критеріями: кількість годин поза камерою, характер соціальної взаємодії (з іншими ув'язненими або лише з персоналом), а також тривалість ізоляції — короткострокова та хронічна є якісно різними явищами з відмінними психологічними наслідками.

Ця концептуальна розмитість надає державам простір для маніпулювання визначеннями: офіційно скасовуючи «одиночне ув'язнення», вони продовжують практику функціональної ізоляції, що не підпадає під формальні ознаки забороненого режиму.

ПОЗИЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ: ВІДСУТНІСТЬ АБСОЛЮТНОЇ ЗАБОРОНИ

Важливим є те, що навіть ЄСПЛ не формулює абсолютної заборони одиночного ув'язнення як такого. У справах Öcalan v. Turkey, Rohde v. Denmark та Ramirez Sanchez v. France Суд оцінював сукупність умов тримання, а не саму ізоляцію як окремо заборонену дію. Порушення статті 3 Конвенції констатувалося лише у випадках повної сенсорної ізоляції, надмірно тривалого застосування режиму або його використання поза будь-яким судовим чи прокурорським контролем.

Такий підхід, зорієнтований на «сукупну оцінку обставин», залишає державам значний «простір для маневру» і ускладнює вироблення чіткого правового стандарту, придатного для операційного застосування на рівні національних пенітенціарних систем.

ВИСНОВКИ: ПАРАДОКС ЗБЕРЕЖЕННЯ

Проведений аналіз дозволяє сформулювати ключовий пенологічний парадокс: одиночне ув'язнення зберігається не тому, що є ефективним — реабілітаційний ефект режиму ізоляції не підтверджений жодними науково верифікованими даними, тоді як його деструктивні психіатричні наслідки задокументовані широко, – а тому що є зручним: як дисциплінарний інструмент адміністрації, як символ «сильної» кримінальної політики, як замінник системних реформ в умовах браку ресурсів.

Повне скасування потребувало б не просто правової норми, а глибинної реструктуризації всієї пенітенціарної логіки – переходу від custodial до rehabilitative моделі, що передбачає масштабні інвестиції в інфраструктуру, перепідготовку персоналу і трансформацію суспільного запиту щодо призначення покарання. Поки цього не відбувається, одиночне ув'язнення залишатиметься де-факто складовою пенітенціарних систем – незалежно від того, як воно іменуватиметься де-юре.

«Вікна будемо закривати»: Самоізоляція російського суспільства як перфоманс карцерної держави

Dmytro — Sun, 22 Mar 2026 13:34:01 GMT

— А скільки в нас загалом відкритих вікон? — Усі відкриті. — Ми не знаємо міри. Ну що ж, відкриті вікна будемо зачиняти. Євген Шварц. «Убити дракона» (1944)

Існує особливий різновид академічного «гальмування»: коли явище настільки масштабне й настільки очевидне, що науковий апарат гальмує, не знаючи, з якого кінця братися. Самоізоляція сучасної Росії — якраз такий випадок. Вона вже давно вийшла за межі поняття «карцерна держава» — і навіть це поняття, що донедавна здавалося достатньо місткою аналітичною категорією, дедалі більше нагадує надто тісний одяг, вдягнутий на щось значно більше й незграбніше.

Утім, перш ніж вдаватися до теорій середнього рівня, варто звернутися до класики. Євген Шварц у п'єсі «Убити дракона» (1944) змалював механізм, який блискавично пізнається у сучасній Росії: Дракон не просто встановлює правила — він встановлює реальність. Вікна, що дивляться назовні, є небезпечними не тому, що крізь них може проникнути ворог, а тому, що крізь них мешканці можуть побачити щось, чого Дракон не передбачив. Тому — закривати. Методично, системно, з посиланням на регламенти.

Цифровий вимір цього сюжету вимагає окремої уваги. Протягом двох десятиліть путінського режиму Росія культивувала ілюзію відкритості у цифровому просторі — як своєрідний клапан, що знімає соціальний тиск. У цьому полягає сутність того, що можна назвати «анестезією споживання»: громадянину дозволяють читати все, що завгодно — і тому він рідше виходить на вулицю. Коли ж реальний тиск став занадто великим, клапан перекрили.

20 лютого 2026 року російський диктатор Володимир Путін підписав закон, що зобов'язує операторів зв'язку припиняти надання послуг на вимогу ФСБ — без будь-якого судового контролю. Через десять днів закон набрав чинності. З 6 березня 2026 року жителі Москви зафіксували масові збої мобільного зв'язку. 14 березня було активовано систему «білих списків» — набір ресурсів, доступних під час відключення. До списку увійшли: державні портали, підконтрольні платформи (VK, «Яндекс»), сервіси доставки їжі, банківські застосунки. Зі списку навмисно вилучено: незалежні ЗМІ, іноземні новинні ресурси, будь-які інструменти верифікації реальності.

Перефразовуючи Шварца: скільки у нас відкритих вікон? Усі відкриті. Ні в чому міри не знаємо. Ну що ж, відкриті вікна будемо закривати. Технічна реалізація дракончиного монологу виявилася простою й елегантною: людина може замовити піцу, оплатити рахунок, викликати таксі — але не може дізнатися, чому відключений зв'язок, що відбувається у місті, чи порадитися з кимось поза офіційними каналами. Держава не позбавляє людину доставки піци. Вона позбавляє людину здатності знати, що доставка піци й ФСБ тепер є частинами однієї інфраструктури.

Феноменологія добровільної ізоляції не обходиться без своїх культурних артефактів. У цьому контексті особливої аналітичної ваги набуває подія, яку суворий дослідник не повинен був би навіть помічати — але яка разюче точно ілюструє механізм нормалізації. На шоу «Поле чудес» («Перший канал») дитячий вокальний ансамбль «Комільфо» (м. Волгоград) виконав пісню про переваги відключення інтернету. Юні виконавці — з усією безпосередністю дитячого голосу — доносили публіці, що за відсутності блогів і каналів вони змушені грати у бадмінтон, що це «жахливий сон», і водночас: «Не хотим, не хотим, не поймаешь в сети, не сидим, не сидим в вашем интернете».

Ця пісня є, мабуть, найточнішим культурним документом епохи. Вона повністю відтворює логіку Дракона: правда переформатована як бажання. Діти не примушені — вони хочуть закритих вікон. Вони не позбавлені інтернету — вони самі відмовляються від мережі. Нормалізація завершена тоді, коли жертва інтерналізує обмеження настільки, що починає вважати їх власним вибором. Це і є справжня хірургія контролю — коли зашита рана не залишає шрамів.

Водночас пропагандистська педагогіка виявила характерну амбівалентність: «жахливий сон» у тексті пісні — це метафора саме відключення інтернету, а не його наявності. Тобто діти співають про те, як погано без мережі — і водночас стверджують, що не хочуть у ній сидіти. Ця суперечність, звісно, не виявлена самими авторами. Але вона є симптоматичною: пропаганда другого покоління вже не здатна підтримувати навіть власну внутрішню логіку.

Самоізоляція російського суспільства, таким чином, є не просто політичним фактом — вона є перфомансом. Режим виконує закриття вікон, суспільство виконує задоволення від темряви, а діти виконують пісні про те, що сонце й так було зайвим. Шварцівський Дракон, якби читав сучасні аналітичні звіти, міг би лише похитати головою: навіщо залякувати, якщо можна навчити любити клітку? Навіщо забороняти вікна, якщо можна переконати, що вони й так ніколи не були відкриті?

Відповідь на це запитання залишає нас з невтішним, але аналітично чесним висновком: карцерна держава як концепт вже надто антропоцентрична. Вона передбачає ув'язненого, який знає, що є в'язнем. Сучасна Росія просунулася далі — у напрямку суспільства, яке сприймає ґрати як архітектурну особливість і виконує дитячі пісні на їх захист. Назвати це «карцерною державою» — означає недооцінити масштаб явища. Назвати «дистопією» — означає все ще апелювати до уяви читача. Можливо, найточніша назва просто: Дракон живий. І вікна закриваються.