Комітет наголошує на зростаючій кількості осіб, які стверджували, що їх насильно видворили з території країни-члена Ради Європи на сухопутних або морських кордонах та без урахування їхніх особистих обставин, уразливості, потреб у захисті чи ризику жорстокого поводження при поверненні (так звані «виштовхування»). З усіма особами, позбавленими волі, слід поводитися з гідністю та відповідно до принципів прав людини, визнаних міжнародним правом. Тому дедалі більше застосування практик «виштовхування» змусило Комітет викласти свої погляди щодо необхідності створення відповідних механізмів, щоб покласти край цьому явищу.

Численні повідомлення про випадки примусового «виштовхування» іноземних громадян на сухопутних і морських кордонах держав-членів Ради Європи, що характеризуються, серед іншого, актами фізичного жорстокого поводження, зневагою до основних правових гарантій і доступу до притулку, а також поганими умовами тримання, було задокументовано різними міжнародними організаціями та НУО, в тому числі за допомогою технології геолокації. Широко розповсюджене явище «виштовхування» було засуджено у тому числі ПАРЕ, Комісаром Ради Європи з прав людини та Європейським парламентом.

У своєму епохальному рішенні у справі «Hirsi Jamaa and Others v. Italy», спираючись, зокрема, на висновки Комітету, ЄСПЛ встановив, що примусове повернення 23-х заявників до Лівії порушило статтю 3 Конвенції про захист прав людини та статтю 4 Протоколу № 4 до Конвенції.

З моменту ухвалення рішення у справі «Hirsi Jamaa and Others v. Italy» судова практика ЄСПЛ послідовно розвивалася щодо ідентифікації порушень статті 3 Конвенції, зокрема її процесуального аспекту (або у поєднанні зі статтею 13 Конвенції).

Зокрема, практика примусового та без зволікання видворення заявників, перехоплених на сухопутному чи морському кордоні (або невдовзі після їхнього в’їзду на територію держави-члена Ради Європи) без індивідуальної оцінки органами влади держави, що видворяє, їхніх заяв про надання притулку, було визнано таким, що порушує зобов’язання держави за статтею 3 Конвенції.

Суд встановив, що якщо держава має юрисдикцію, наприклад, шляхом здійснення контролю та влади над особою, вона зобов’язана гарантувати цій особі її права та свободи, передбачені Конвенцією. Цей принцип застосовується незалежно від того, де іноземні громадяни були перехоплені або затримані агентами держави, незалежно від того, діють вони на території держави чи за її межами.

Комітет ідентифікував моделі фізичного жорстокого поводження, що застосовується до іноземців у контексті операцій «виштовхування» через кордони держав-членів Ради Європи. Це, насамперед, побиття іноземців після їх затримання або під час «виштовхування». Також це ляпаси, удари кулаками, кийками, іншими твердими предметами чи нестандартними предметами (такими як стволи автоматів, дерев’яні палиці чи гілки дерев), завдані поліцейськими або прикордонниками, членами берегової охорони або іншими посадовими особами органів правопорядку. Нерідко зазначені посадовці знімають свої ідентифікаційні бирки та поліцейські знаки та носять балаклави, щоб приховати свою особу.

Застосовувалися й інші форми нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, наприклад, постріли поблизу тіл людей, коли вони лежали на землі, штовхання їх до річки (іноді зі зв’язаними руками), зняття з них одягу та взуття, примушення до перетинання кордону босоніж та/або в нижній білизні, а в деяких випадках навіть повністю голими. Часто повідомлялося про використання собак без намордника для створення атмосфери страху, захоплення та знищення майна, а також позбавлення їжі та води упродовж тривалих періодів. Ці та інші дії загалом сприймалися відповідними особами як загроза їхній фізичній недоторканності та/або приниження гідності та були спрямовані на їхнє приниження.

З точки зору способу виконання операцій з «виштовхування», які здійснюються представниками органів правопорядку, перший сценарій стосується перехоплення на морі та подальшого насильницького відсилання іноземних громадян до країн, з яких вони вилетіли або прибули транзитом. Було отримано низку послідовних і достовірних звинувачень щодо дій посадових осіб берегової охорони, які перешкоджали човнам з іноземними громадянами дістатися до територіальних вод, включаючи надмірне застосування сили та видалення палива або двигуна човна. Більше того, Комітет отримав достовірні заяви від іноземних громадян про те, що агенти держави знову посадили їх на надувні човни, навмисно відбуксирували назад у море та кинули на дрейф.

Другий сценарій стосується використання транзитних зон при перетині кордону. У кількох випадках вони являли собою єдині пункти в’їзду для реєстрації новоприбулих (у тому числі сімей з дітьми, дітей без супроводу, дітей, розлучених із сім’ями, або інших уразливих осіб) для подання заяв про надання притулку. Доступ до цих транзитних зон – і, отже, до притулку – був суворо обмежений, і людей утримували там у тісних та тюремних умовах тижнями, а іноді й місяцями без оцінки їхньої вразливості чи надання відповідних гарантій. Іноземці піддавалися автоматичному примусовому видворенню через ворота до вузької смуги території держави на зовнішньому боці прикордонного паркану без належної ідентифікації та реєстрації та за відсутності будь-якої ефективної оцінки ризиків видворення.

Третій сценарій стосується використання відділів поліції та прикордонної служби, які мали справу з великою кількістю іноземців, перехоплених на кордоні або затриманих поблизу кордонів, з жахливими умовами тримання. Згодом їх було негайно позбавлено свободи із застосуванням сили під час операцій протидії за відсутності індивідуальної оцінки ризику жорстокого поводження. Це включало поміщення до офіційних місць ув’язнення, а також неофіційних місць несвободи, таких як запущені поліцейські відділки, покинуті будівлі, гаражі, контейнери чи намети. Опитані особи стверджували, що їх утримували в цих місцях упродовж періодів від кількох годин до кількох днів. Ці скарги регулярно супроводжувалися заявами про умисне жорстоке поводження з боку органів правопорядку.

Четвертий сценарій стосується перехоплення або затримання біля сухопутних кордонів, фактичного затримання, негайного транспортування до кордону та подальших операцій «виштовхування» шляхом колективного видворення у певних місцях на «зеленому кордоні». Особи постійно стверджували, що вони не були ідентифіковані та зареєстровані, що їхні запити про надання притулку було проігноровано і що їм не було надано основних гарантій, екстреної медичної допомоги чи ефективних засобів правового захисту. Ці заяви часто супроводжувалися достовірними, детальними та узгодженими твердженнями про фізичне та інші форми жорстокого поводження.

Відповідно до Конвенції, колективні видворення, які стосуються примусового видворення окремих осіб як групи, незалежно від їхнього правового становища та без об’єктивного розгляду кожного окремого випадку, заборонені.

Незважаючи на те, що рішення ЄСПЛ у справі «N.D. and N.T. v. Spain» вказує на можливу вимогу щодо наявності справжніх та ефективних підстав законного в’їзду та встановлення, чи мали іноземці вагомі причини не скористатися ними, це не зменшило сферу дії статті 3 Конвенції, яка є абсолютною

ЄСПЛ встановив, що порушення заборони колективного видворення згідно зі статтею 4 Протоколу № 4 до Конвенції може йти рука об руку з порушенням заборони катувань та інших форм жорстокого поводження.

Відмовляючи заявникам у в’їзді до країни або незаконно виштовхуючи їх назад до Білорусі, відмовляючи їм у можливості подати заяви про міжнародний захист або подати аргументи проти їх видворення, країна-відповідач не змогла захистити їх від реального ризику бути підданими жорстокому поводженню.