20 березня 2026 року Європейський суд з прав людини провів південний діалог із неурядовими організаціями та адвокатами, які ведуть справи в Суді — формат, що став скромною, але символічно значущою традицією в календарі заходів Суду, спрямованих на взаємодію з громадськістю. Керівництво Суду, посадовці Секретаріату, голови секцій та секретар Великої палати виступили перед різнорідною аудиторією, до якої увійшли стратегічні адвокати, представники НУО та практикуючі юристи з усіх держав-членів Ради Європи. Порядок денний був номінально відкритим та діалогічним; насправді ж він був більш структурованим і, подекуди, навмисно обмеженим.

Широта охоплених тем — прийнятність за статтею 35, визначення пріоритетів та впливу, справедливе задоволення за статтею 41, правові позиції дітей, втручання третіх сторін, платформа eComms та штучний інтелект — відображала спробу Суду представити себе як прозору інституцію, яка активно управляє кризою навантаженням справ, зберігаючи при цьому свою судову гідність. Чи справді цей формат слугував цій меті — це окреме і більш критичне питання.

КЛЮЧОВІ ПИТАННЯ, ЩО ОБГОВОРЮВАЛИСЯ

1. Громадянське суспільство та легітимність

Початкова позиція Суду — позиціонування НУО, журналістів та блогерів як конституційних «сторожових псів суспільства», необхідних для легітимності Суду та самої демократії — була риторично щедрою. Керівництво Суду визнало роль громадянського суспільства у протидії дезінформації та опорі атакам на судову незалежність. З 2021 по 2025 рік було зареєстровано понад 1800 заяв третіх сторін — цифра, наведена для ілюстрації глибини цієї співпраці. Водночас ця позиція слугувала обґрунтуванням для суворого процесуального контролю: під час заходу було категорично заборонено торкатися справ, що перебувають на розгляді, минулих обговорень або конкретних рішень щодо розгляду. Протягом усього заходу була очевидна напруга між визнанням громадянського суспільства як структурного партнера та обмеженням його голосу ретельно контрольованими каналами.

2. Прийнятність: Стаття 35 на практиці

Презентація Віце-Президента щодо критеріїв прийнятності за Статтею 35 була вичерпною. Правила добре відомі: вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, чотиримісячний строк, тривалі порушення, критерій «відсутності істотного збитку», статус жертви та заборона зловживання правом на подання скарги. Те, чого прагнули присутні в залі практикуючі юристи — і чого вони здебільшого не отримали — це відвертість щодо непослідовності застосування цих критеріїв у різних секціях та комітетах. Практикуючий юрист із Греції висловив гостру стурбованість тим, що листи про зняття пріоритетності у серйозних справах за статтями 2 та 3 надходять без належного обґрунтування, тоді як комітети одночасно посилаються на «встановлену судову практику», але не виявляють жодного порушення, створюючи доктринальну непрозорість, яка заважає як стратегічному судочинству, так і національному впровадженню.

3. Визначення пріоритетності, визначення впливу та українське досьє

Стратегія Суду щодо визначення пріоритетності та впливу — виокремлення приблизно 200 «справ із значним впливом» для зосередженої уваги — була представлена як раціональний механізм розподілу ресурсів. Категорії системного значення включають торгівлю людьми, домашнє насильство, погіршення стану довкілля, функціонування демократії, довільну експропріацію майна та незаконні обшуки. Однак для практиків, які працюють над українськими заявами, нагальність є екзистенційною, а не адміністративною. Доповідач 10, представлений як стратегічний адвокат з Києва, прагнув отримати конкретні терміни розгляду окремих українських заяв після міждержавного рішення — і не отримав остаточної відповіді. Це мовчання саме по собі є показовим: процедурний механізм Суду не легко пристосовується до геополітичної нагальності, якої вимагає українська ситуація, а інституційна реакція залишається орієнтованою на управління навантаженням, а не на правосуддя, специфічне для конфлікту.

4. Сумарні рішення, об’єднання справ та проблема поновлення провадження на національному рівні

Один із найбагатших за змістом обмінів стосувався судових рішень у спрощеному порядку. Позиція Секретаріату — що усталена судова практика виправдовує лаконічні рішення, які оминають розгляд допоміжних аргументів — була захищена з міркувань ефективності. Менш задовільним було ставлення до наслідку, на який вказали практикуючі юристи: коли рішення ЄСПЛ недостатньо обґрунтовані, національні суди не мають підстав для поновлення внутрішніх проваджень. Суд визнав, що з цього приводу триває координація з його Департаментом виконання рішень.

5. Стаття 41. Справедливе задоволення та судовий розсуд

Розгляд питання справедливого задоволення характеризувався помітною інституційною стриманістю. Формулу «немає потреби розглядати» — яка використовується для відмови у винесенні рішення щодо позовів за статтею 41 — захищали як легітимне використання судової дискреції, що дозволяє зосередити ресурси на основних скаргах. Були наведені оновлені практичні вказівки від 2022 року. Проте занепокоєння практиків щодо дружніх угод, які пропонують істотно нижчу компенсацію, ніж остаточні рішення суду — тим самим спотворюючи структури стимулів та потенційно спонукаючи до укладення угод на занижених умовах — не отримало суттєвої уваги. Це є значною прогалиною: якщо структуровані угоди систематично передбачають заниження компенсації жертвам порівняно з тим, що дало б повне судове рішення, заохочення Судом укладення угоди як інструменту управління судовими справами має наслідки для прав людини, які заслуговують на відкрите визнання.

6. Право дітей на позов, Правило 39 та структурні процедурні занепокоєння

Обговорення права дітей на позов згідно зі статтею 34 виявило важливі невирішені суперечності. Суд підтвердив, що неповнолітні можуть бути заявниками і що представництво оцінюється в кожному конкретному випадку — особливо там, де батьківські конфлікти створюють структурні конфлікти інтересів. Запропоновані поправки, які потенційно дозволяють призначати державних представників для дітей та осіб з інвалідністю, були сприйняті з тривогою практиками, які визначили очевидні ризики захоплення держави в режимі, призначеному для захисту осіб від держави.

7. Цифрова інфраструктура: eComms, ECHR Transfer та штучний інтелект

У оновленні технологій Суд представив платформу eComms та систему ECHR Transfer для мультимедійних доказів як справжні досягнення модернізації. Рішення дозволити третім особам-учасникам ініціювати доступ до eComms — з подальшим створенням судом облікових записів — було значущою процедурною зміною. Система управління штучним інтелектом заслуговує на більш пильну увагу: заявлена позиція Суду — що штучний інтелект використовується внутрішньо для перекладу, кібербезпеки та завдань робочого процесу, з обов’язковим людським наглядом і без автоматизованого прийняття рішень — є обґрунтованою як принцип. Однак відповідне твердження, що сторони несуть повну відповідальність за точність подань, підготовлених за допомогою штучного інтелекту, і що уряди можуть оскаржувати такі подання, перекладає інституційну відповідальність у спосіб, який заслуговує на ретельний аналіз.